Завантажити

Марія Федорівна, щоб їх ще ліпше запевнити в своєму невтішному горі, другого ж дня наказала зігнати з цілого села бабів та дівок з лопатами й торбами, а чоловіків не займати: "вони нехай роблять своє" — сказала вона.

Коли зібралися дівки й баби з отим згаданим знаряддям, вона вся в чорному та з сльозами на очах повела їх до могили свого незабутнього ротмістра й наказала (як Ольга над Ігорем) сипати високу могилу. Праця почалася, і за два-три тижні величезна чорна могила встала над прахом незабутнього ротмістра. Марія Федорівна сама особисто порядкувала працею, а підчас роботи сльози в неї "річкою котились", як говорили простосердні робітниці; але щиріше та сердечніше ніхто не плакав та не кляв і небіжчика, і Марії Федорівни, як ті самі робітниці, бо, правду сказати, вони таки мали повне на це право. Морози вже доходили до 10-ти ступнів; вони, бідолашні, виходили на працю, як то кажуть, у чому Бог послав, і на все це чула й невтішна Марія Федорівна дивилася зовсім байдуже. Сміливо можна сказати, що цей памятник кохання і споминів був политий найщирішими сльозами.

Скоро по всьому повіті і по всій ґубернії розійшлася чутка, що Марія Федорівна Хлюпіна не показується своїм людям, а все ходить з дому вночі на могилу свого чоловіка й там плаче від вечірньої аж до ранішньої зорі.

Вона справді, не зважаючи ні на яку погоду, виходила вночі на могилу й там, не скажу: "плакала", а вголос вила.

Так вона виходила голосити на могилу, аж поки жалісливі сусідки не нагадали їй за Колю та Лізу.

Тут вона ніби схаменулась. "Кляті приятельки, — подумала вона — ніби я не знаю, що роблю". Проте, нічого не вдієш, довелося змінити ролю, і з ніжної дружини стати ніжною матірю. Не гаючи часу, вона розіслала запросити на прощальне свято до маломаєтних та багатомовних своїх сусідок, — з того, мовляв, приводу, що вона везе панночку до Смольного манастиря і бажає попрощатися з своїми добрими сусідками, а сама, мовляв, не може їх одвідати тому, що все з дітьми клопіт має.

Злетілися сусідки, погостювали, поклепали язиками днів зо два та й розлетілися по повіті благовістити про безприкладні чесноти Марії Федорівни та про істинно янгольські принади й скромність Лізи. А Ліза була собі просто сільська дівчинка, та до того ще й затуркана.

Марія Федорівна була захоплена своєю вигадкою і за тиждень після прощального бенкету одного гарного ранку звеліла запрягти троє коней до критої брички, що в ній небіжчик їздив по ярмарках, коли був іще ремонтером. Взяла вона з собою свого малолітнього Іполіта, мовчазну Лізу й більше нікого: ні слуги, ні служниці. Зовсім без речей вирушила вона до Петербургу, щоб записати Лізу або до Смольного, або до Катерининського інтитуту. Прибувши до Петербурґу, вона спинилася на улюблених своїх Пєсках у сердечної своєї приятельки, Юлії Карлівни Шомер, "шведки з Віпорх".

Ота Юлія Карлівна Шомер була вдовою по урядовцеві 14-ого класу й мала на Пєсках свій власний будиночок з мезоніном. Крім доходів з будиночка, вона діставала чималі прибутки ще й од своїх професій, а професії в неї були різні. Вона й жіночими зношеними сукнями торгувала, і лотерійні квитки розносила, і повитухою була, і сватала, і просто... та хіба мало є в світі професій, — всіх не перелічити!

На щастя Марії Федорівни мезонін був порожній: вона й розташувалася в ньому.

На нижньому поверсі цього будинку з чотирма вікнами та дверима на вулицю містилося щось ніби "маґазин мод". Хоча й тяжко уявити подібну річ на Пєсках, проте я гадаю, що це був таки справді маґазин мод, а не щось інше, тому що в одному вікні завжди стирчав на бовванці жіночий капелюх, а в інших вікнах так само завжди красувалися молоді румяні дівчата з якоюсь працею в руках.

Марії Федорівні сама доля помагала: вона ввесь час тілько й думала про такий заклад, а він сам під носом опинився.

Вона покликала до себе Юлію Карлівну.

— Юліє Карлівно, — спитала вона — а хто це в вашому домі модну крамницю має?

— Моя землячка, також "із Віпорх" і також вдова урядовця, Кароліна Карлівна Шпек.

— Я привезла з собою дівчину-кріпачку, щоб віддати її до модного маґазину, — так щоб далеко не ходити, поговоріть з нею, чи не схоче вона взяти в мене цю дівчину; тілько не хотіла б я за неї платити. То чи не могла б вона взяти її на кілька літ, щоб одслужила за науку.

— Може, чому ні; це прекрасна й преблагородна дама. Я зараз піду до неї.

І Юлія Карлівна сходячи вниз вузенькими сходами, лукаво посміхалася, мабуть у надії на майбутні прибутки, бо це вона в спілці з Кароліною Карлівною була власницею двозначного "маґазину мод".

Другого ж дня було складено контракт. Лізу замість Смольного манастиря віддали, як дівчину-кріпачку Килину, на десять літ у руки користолюбної паскудної старої чухонки. Коли Лізу взяла до себе Кароліна Карлівна й назвала її вперше "Акулькою", бідолашна дівчинка заплакала й сказала, що вона не Акулька, а Ліза; її вибили різками, і сердешна Ліза погодилася, що вона таки справді Акулька, а не Ліза.

Отак улаштувавши Лізу, Марія Федорівна

читати