Електронна бібліотека/Проза
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
манатками — слідом за ними.
На цьому місці, гадаю, не пошкодить оповісти, хоч коротко, хто була друга дружина відважного ротмістра.
Батько її служив прапорщиком у якомусь пішому полку, розташованому на Волині, і закохався там у якусь панночку. Справа зовсім звичайна, та стався гріх: почали вимагати, щоб він одружився; він не перечив, оженився й вирушив за ротою в похід. Військо на той час почали стягати до Вознесенського. Підчас останнього відпочинку перед Вознесенським молода жінка прапорщика привела на світ дочку Марію. Три чи чотири роки бідолашна жінка пленталася з дитиною за своїм прапорщиком, чи, краще сказати, за ротою, і нарешті через журбу, горе та всякі злидні заслабла на сухоти і скоро вмерла.
Божевільна, тричі божевільна та дівчина, що зважується закохатися й віддатися за армійського, не тілько прапорщика, але навіть і поручника, якщо він не ротний командир. Щоб і з ротним командиром побратися, — навіть на те багато треба відваги. Тут мусить бути щире, правдиве кохання: на мою думку, це така велика з боку жінки жертва, що чоловік хоч трохи чесний не повинен її не тілько вимагати, але навіть і бажати.
Поховавши свою мученицю-жінку й доручивши дитину деньщикові, прапорщик подався на найманих конях доганяти роту. На службі йому якось не щастило. У начальства не мав він доброї думки. Товариші його давно вже стали підпоручниками й поручниками, а він усе ще прапорщик. Що то за знак? Бог його знає: службу він виконував добре, зайвої чарки не пив, хіба що трохи завчасу оженився, — так що кому до того? Отож він думав-думав та й почав пити спочатку маленькими, потім більшими, а там ще більшими, і скінчилося на тому, що йому, бідоласі, запропонували податися в "одставку"; він попрохав, щоб його перевели до якогось лінійного батальйону, — його перевели до 23-ої пішої дивізії, розташованої, як відомо, в Оренбурзькому краї.
Поки те та се, аж гульк! дочці вже на десятий рік пішло, а вона, сердешна, і грамоти не знає, та де й навчитись! Батькові ніколи, деньщик неписьменний, а сільські хлопці навчили її в паці гратись.
Він, сердешний, думав, що приїде до Оренбурзького краю, оселиться десь на одному місці та подбає за виховання дочки; та куди там! Не встиг він оговтатись на новому місці, як його вже вирядили до одного з степових фортів. Лихо та й годі.
Та що робити, — вирушив він до степового форту. Хто не бачив отих степових фортів, тому ражу щиро молитися Богу, щоб і не довелося ніколи їх бачити. Не кажучи вже, що людина стає чужою всьому, що має хоч маленький натяк на освіту, — там тіснота й всі злидні, а про звичаї нічого й казати.
Отож до такого гнізда трапив і мій сердошний прапорщик з своєю вже дванадцятилітньою дочкою. Другого ж дня прозвали її в форті "кантоністом у спідниці".
З неї таки справді була дівчина гарна, розумна й жвава, — така, що й хлопцеві її віку було б доладу. На лихо він привіз із собою за няньку якусь стару бабу, та до краю розпусну, так що коли трапилося, що він загуляє вдвох з нянькою, то Маша тікає до казарми жонатих та там і ночує. Сердешна дитина! Її якийсь салдат і читати навчив. Так минуло два роки. Роту заступила інша. Маша виросла й стала напрочуд гарна. Чого ще? Це ж, правду кажучи, найголовніше, — а решта — кому що до того?
Повернувшись до свого батальйону, батько хотів узятися за Машу, та Маша вже не та — їй уже пятнадцятий минає.
— Ну, що ж, — міркує невибагливий батько — за писаря й таку видати можна!
А поки він так міркував, Маша росла, росла та й виросла краля всім на диво, — не те що за писаря, а хоч і за ґенерала — не сором.
Якийсь урядовець — не памятаю, з акцизу чи з митниці, тілько не військовий, — чи не з прикордонної комісії, — приїхав до міста в службових справах, побачив десь Машу й закохався. Розвідав, що і як, і чия, де живе, та не багато й ткнув пяній няньці — пять карбованців, а вона йому справу й залагодила. Він виїхав у службових справах до Петербурґу і Машу взяв з собою, а там і покинув, бо йому треба було знову кудись їхати. Отак потрапила вона до Петербурґу, а як опинилася на Пєсках, це вже інша історія.
Але цієї іншої історії я волів би не оповідати, бо в ній, крім огиди, немає нічого. Хоч як там воно було, але Маша, дарма, що ледве письменна, повела свою ролю ліпше за всяку вчену жінку.
Так от хто була друга дружина мого хвацького ротмістра.
Тепер ми вже будемо звати її Марією Федорівною. Другого чи третього дня після шлюбу Марія Федорівна зараз таки наполягла, щоб їхати на село, і вона мала на це слушні причини. На селі хто там дізнається, з якого поля пташка прилетіла, а живучи в місті, та ще й у столиці, доведеться піддержувати знайомства свого чоловіка; а в нього знайомі, може, все графи та князі: Бог його там знає, — він багатий, все може статися, а вона, як то кажуть, і кроку ступити як слід не вміє. Добре, що салдат хоч читати навчив, а то й цього б не вміла.
Так або мало не так міркувала Марія Федорівна, і міркувала, ніде правди діти, доволі слушно; з усього видко, що мала розум практичний,
Останні події
- 21.11.2024|18:39Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
- 19.11.2024|10:42Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
- 19.11.2024|10:38Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
- 11.11.2024|19:2715 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
- 11.11.2024|19:20Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
- 11.11.2024|11:21“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева
- 09.11.2024|16:29«Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків» — книжка для сміливих розмов від авторки блогу «У Трусах» Анастасії Забели
- 09.11.2024|16:23Відкриття 76-ої "Книгарні "Є": перша книгарня мережі в Олександрії
- 09.11.2024|11:29У Києві видали збірку гумору і сатири «СМІХПАЙОК»
- 08.11.2024|14:23Оголосили довгий список номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова 2024 року