Завантажити

хати Марія Федорівна й остовпіла з жаху. Почалася страшна баталія, перервана, як ми бачили, поворотом Оксани.

За півгодини зявився педаґоґ у новому віц-мундурі, з дуже святочним обличчям, але як витягнулось оте його всміхнене обличчя, коли роздратована, як левиця, Марія Федорівна привітала його такими словами:

— Наставники! Прекрасні наставники! Щиро вам дякую! — і вона зо злости не могла говорити далі, а бідолашний педаґоґ стояв, розкривши рота й вилупивши очі.

— Сердечно вам дякую! — продовжувала Марія Федорівна, ледве зводячи дух, — так... наставили, навчили, просвітили дитину! Дивіться, любуйтеся на вашу просвіту. Він — моя дитина, моя єдина дитина — з вашої ласки, добродію, став злодій, грабіжник, а глянь — і розбійником стане! До всього того ви сами спричинилися, бо ви навчили його обікрасти мене, а потім передати вам украдені гроші.

— Пані добродійко, — промовив, задихаючись, педаґоґ — ви брешете! Ви — просто скажена баба, та й годі! Я з вами й говорити не хочу! Прощавайте!

І він обернувся до дверей. Марія Федорівна, не сподіваючись од покірливого педаґоґа такої мови, так була спантеличена, що зовсім голову стратила, а поки стямилась, педаґоґ був уже за брамою.

— Біжи, дожени, попроси на хвилиночку, хай повернеться, — говорила вона, штовхаючи Оксану в двері.

Оксана побігла сходами, а вона слідом за нею.

За хвилину педаґоґ уже сидів на канапі й спокійнісінько слухав довгого оповідання про подвиги та здібності свого ґеніяльного учня. Дослухавши до кінця, він запитав:

— А чому ви напротязі всього минулого тижня не посилали його до мене вчитися?

— Як не посилала?! Він щодня акуратно ходив до вас, навіть і обідати не приходив додому.

— І на очі не бачив я його з самої неділі.

— Де ж ти волочився, га? — звернулася Марія Федорівна до Іполітка, але його вже й слід запав.

Довго міркувавши над тим, як направити біду, вирішили провадити навчання далі, бо Іполітко, як казав учитель, ще не опанував письма й російської ґраматики, а щоб він невчасно не волочився, стали на тому, щоб Оксана відводила його вранці до школи й приходила по нього ввечері.

Так і зробили. У понеділок вранці багато мешканців тихої вулички помітили сімнадцятилітнього юнака в курточці ? l'enfant, що йшов до школи, а позад нього — літню служницю, що несла шкурятяну торбу з книжками та ґрифельну дошку. Поки Іполітко ходив сам, ніхто й не помічав його, а коли за ним почала ходити Оксана, всі почали пальцями показувати. Дивно!

Реґулярне й одноманітне ходіння за Іполітком надокучило Оксані, і одного разу вона запропонувала йому прогулятися до іншої школи, а саме — до Юлії Карлівни.

Перша візита йому не зовсім сподобалась, хоч його й почастували там цукерками; зате вже друга візита припала йому до смаку. Юлія Карлівна, щоб вільніше побалакати з Оксаною, послала його до своїх дівчат і гостро їм наказала, щоб гість не занудився. Оксана ледве його потім звідти витягла, так йому сподобалися дівчата.

І почав він із школи бігати до прекрасних сирен. Сирени незабаром почали в нього просити грошей за ті втіхи, що вони йому постачали.

"Грошей? А де ж їх взять, отих клятих грошей?" — міркував він собі. - "Хоч би мамуня скоріше вмерла, може тоді легше мені буде."

Поки Іполітко розважався з дівчатами, Юлія Карлівна, частуючи цикорією простосерду Оксану, випитала в неї все, що їй треба було знати про Лізу, довідалася навіть і про ґубернію, і про повіт, і як село зветься, а довідавшися про все те, повідомила свого знайомого писаря з Головного Штабу, що вже готувався до іспиту на авдитора.

Прийдешній авдитор, довідавшись таких таємниць про свою любу Лізу, мало не збожеволів: "Це ж просто сліпа фортуна", — так він висловився в захопленні.

На шлюб його з Лізою Юлія Карлівна, одначе, погожувалась тілько з умовою, що він оддасть їй половину посагу, який згодом дістане за Лізою.

Писар, розуміється, на все погодився, не сперечаючись.

Наприкінці вона намовила його написати прохання на імя обер-поліціймейстра, і вони попрощалися.

Тепер залишалося запевнити Лізу, що Оксана дурна баба та що вона все набрехала; що Ліза таки справді Акулька, а не Ліза, і не панночка, а справжня кріпачка, та що перед нею тепер така карєра, що вона, коли не буде дурна, згодом може стати й "високоблагородною".

— Ну, що ж, чи згода, Лі... Акулько? — спитала вона її.

— Згода, хоч на сажотруса згодна, тілько не держіть мене в цьому багні.

— Вже й багно! Дім, як кожний дім, не знати ще, що далі тебе жде.

— Гірше не буде.

— От тобі і вдячність! Ой, ти, негіднице, бач одїлася на чужому хлібі... гультяйка!... мужичка!...

Налаявшись досхочу, Юлія Карлівна нашвидку вдяглася й пішла з дому, а щаслива наречена, зоставшись на самоті, гірко заридала. Юлія Карлівна попрямувала з доброю вісткою просто до Марії Федорівни і знайшла її в найліпшому настрої: вона дістала з села чималу пачку асиґнацій та повідомлення, що сліпий панич упав до рову чи до якоїсь ями й зломив собі ногу.

Після перших ласкавих слів приятельки

читати