Завантажити

панночко, вас кличуть, а я побіжу, — мене, мабуть, там пані жде, не діждеться. Бувайте здорові!

— Прощавай, Оксано! Приходь на весілля!

— Прийду, неодмінно прийду, — казала Оксана, перебігаючи вулицю.

— Де це ти волочишся? — таким запитом зустріла її Марія Федорівна, коли вона повернулася.

— Та я її не здогнала, бігла аж до її дому, але її там нема, кажуть, як вийшла зранку, так і не верталася.

— Та ти вже й про дім її знаєш? Ах, ти огидна тварюко! Та чи знаєш ти, що це за дім, ти — гультяйко?

— Дім, як дім, аджеж туди й Іполіт Іванович зволили ходити.

— Що?

— Там і наша панночка Лисавета Іванівна живуть!

— Що?

— Я кажу, що там...

— Мовчи, — язика відріжу! Геть!

Оксана вийшла.

На Марію Федорівну гістерія напала й надвечір вона мусіла лягти до ліжка.

Другого дня оточили її постелю безкорисливі приятельки й порадили їй на ніч напитися малини, що вона й зробила, хоч од того їй ані трохи не полегшало.

У неділю, хоч і як тяжко це було Марії Федорівні, вийшла вона з дому точно в третій годині. Хотіла й Іполітка взяти з собою, та він пішов до вчителя повторювати завдання. На вулиці трапився їй візник (на ті часи це була незвичайна річ на Пєсках). Вона спитала в нього, скільки возьме до Знаменської церкви; той сказав їй: "двадцятку"; вона вилаяла його й попленталася пішки. Години до шостої сиділа вона біля церковної огорожі, а про вінчання не було й чутки. Нарешті вона встала й пішла додому, кажучи сама собі: "Мабуть, вони в іншій церкві звінчалися. А ну ж, пройду повз дім Юлії Карлівни!" І вона подалася до того дому.

Ще здалека, не доходячи до дому Юлії Карлівни, вона почула музику й співи.. "Так воно й є, весілля", — подумала вона, підійшла весела до самих вікон, зазирнула до одного з них, і що ж там побачила? Сором і жах! Її любий Іполітко пяний, в подертій сорочці, без шлейок та іншого, танцював з так само не зовсім тверезою розпусно-веселою дівчиною під смутні звуки фортепіяна. Так ось де він брав перші лєкції цього великого мистецтва, якому так щиро дивувались салдати в фортеці О[рській]!

Намилувавшись на свою любу, єдину дитину, на свого прийдешнього дідича, вона так-сяк перейшла на другий бік вулиці й сіла на хіднику відпочити. Саме в цей час одчинилася хвіртка, і на вулицю вийшла сама Юлія Карлівна з якимсь військовим писарем. Він зграбно, справді по-писарському, вклонився й пішов в один бік, а Юлія Карлівна в другий.

— Так у них нічого не відбулося, — подумала Марія Федорівна і, набравшись сили, підвелася й покликала Юлію Карлівну.

Та підійшла до неї, наче б нічого не сталося, привіталася й спитала про здоровя.

— Та здоровя моє не таке ще погане, а погане те, як ви зо мною повелися. Та що це ви, справді (тут вона заговорила голосніше), що ви мене в дурні пошили, чи що? Де ж вінчання?

— Яке вінчання?

— А те, що мало бути в Знаменській церкві?

— От, а яй забула; ну, та ще встигнемо перевінчати, аби посаг був готовий.

— Який посаг?

— А той, що я про нього вам казала, — тисяча карбованців.

— Та я ж вам їх дала!

— Ви мені згідно з контрактом винні були за Акульку й віддали той борг, а тепер збирайте посаг для Лисавети Іванівни Хлюпіної. Зрозуміли тепер?

Марія Федорівна ледве дослухала й напевне гепнула б на брук, коли б Юлія Карлівна її не піддержала. Цілу оту сцену бачила Ліза через вікно, і коли дійшло до умлівання, кинулася на вулицю, підбігла до зворушливої ґрупи й почала пособляти Юлії Карлівні приводити до памяті Марію Федорівну. Коли Марія Федорівна опритомніла й подивилася навкруги, то не сказавши ані слова, плюнула межи очі Юлії Карлівні та й пішла хутенько вулицею.

— Що це означає? — спитала Ліза в Юлії Карлівни.

— Божевільна, та й годі.

І вони дивилися їй услід, аж поки вона не дійшла до рогу вулички, і повернулися додому.

Марія Федорівна зовсім розгубилася. Так часто буває, що найзапекліший, найметкіший злочинець занепадає духом од єдиного слова, що відкриє його злочин.

Скаженіючи, рвала вона на собі волосся, гризла собі руки, немилосердно била Оксану й проклинала свого любого Іполітка, а він, щоб уникнути всякого річевого доказу материного гніву, а, може, й прокльонів, декілька день не зявлявся додому; але де він перебував, — ніхто не знав.

Нарешті Марія Федорівна трохи вгамувалася й поважно занедужала. Знову приятельки в один голос порадили їй напитися малини. Вона випила, але малина не помагала, ромен — також. Приятельки ойкали й далі вже не знали, що радити. Так перебула вона місяців два; приятельки, одна по одній, її покинули; Іполітко по кілька день не показувався; одна тілько Оксана, як вірний пес, її не покидала.

А тимчасом Юлія Карлівна з майбутнім авдитором надумали таке. Вони написали, ніби від Марії Федорівни, до священика на селі листа, додавши пять карбованців асиґнаціями, з просьбою, щоб він зажадав з консисторії посвідку про нароження й хрещення Лізи.

Чимало здивувався пан-отець Єфрем, діставши таке посланіє. Нещодавно читав він листа, повного сліз та зідхань з приводу

читати