Завантажити

тобі за ті перші дні, коли я так легко міг перестати бути – просто через відсутність стимулів для існування.
Як мило: міні-герострат задумав вихлюпнути відро помиїв на ідола не слави заради, а тупої помсти. Але, бачиш, я вже навіть не люблю тебе, а намір помститись лишився. До речі, твоя поява в його житті позитивно вплинула на плодючість: за 10 місяців – дві великі збірки віршів, відзначені цілим мішком найпрестижніших премій. Заворушилася клята мумія! Ще б пак. Цікаво, чи він робить то при тобі. Мені легко уявити, як він розлігся у вигідному фотелі, поклавши ноги на вишиту подушку, тримаючи на колінах журнал «Новый мир» чи якусь бібліотечну новинку, вишукуючи очима сировину для «творчості». Після сотень безсонних ночей читання не можу не віддати Дідові належне: трудяга, впертюх, перерив неосяжну купу матеріалу і явно не збирається зупинятись. Цікаво, як ти поставилась до цих альтернативних джерел натхнення. А може, ти навіть йому допомагаєш? Не дивно тоді, що в формулах нових віршів з’явилось багато іспанців: Хіменес, Лорка, Альберті. Уявляю: читаєш йому чітко, виразно, артикулюючи кожен звук, а він крехтить і повільно занотовує щось старечим нерозбірливим почерком, тією своєю сухою рукою з білими некротичними плямами, я бачив ті плями по телевізору.
Так, я здогадуюсь, ти правиш Дідові за секретарку. Сама ж казала, що він не довіряє чужим людям після того, як пару років тому якась недалека тайпістка прийняла прописне «ч» за «г» в його вірші «Міфологема човна». Тож кому, як не тобі, слухати щодня рипіння іржавих коліщат цієї допотопної поетичної машини. Вірна супутниця, запізніла муза. Тебе напишуть у посмертних біографіях найніжнішими акварелями: останнє кохання перестарілого генія, несподіване щастя на фінішній прямій. Та щоб ви поздихали, ти і твій вінценосний стариган... А може, так і є. Лишалося доїхати до листа.
Діда можна порівняти з левом: монументально грізний, лев-самець займається підтриманням іміджу, тим часом як усю брудну криваву роботу за нього роблять левиці, а він сам лише спить, жере й загрозливо рикає. Я подумав про це, вже коли сідав у свою маршрутку, а на мої плечі впали перші краплі дощу, холодні й важкі, мов... А цікаво: мов що? Град має градацію: з горошину, з голубине яйце, з куряче... Краплини ж не порівняєш ні ж яйцями, ні з чимось іншим, крім них самих. Чи з розривними кулями, які летять на тебе, щоб вибухнути на тілі зарядом холоду.
Сидіння в цій маршрутці розташовані за дивною логікою. Навпроти, обличчям до мене, всілася цікавезна парочка. (Як же все-таки до слова «парочка» міцно приклеїлося значення «хлопець і дівчина».) Ми вже від’їхали, й маршрутка поповзла вгору по Городоцькій, де бруківка здатна витрясти душу з будь-якого тіла, коли я підняв на них очі.
Хлопець був уже не хлопець: років за тридцять, поважний, але по-молодецьки підтягнутий. З такими обличчями охоче брали на ролі романтичних негідників у радянські фільми: людина, що живе почуттями. Повні вуста, серйозні очі, ріденька борідка, а на голові – передчасні сивина й лисина, в комплекті. Так виглядають фартові бізнесмени на дозвіллі, на тому етапі свого кар’єрного росту, коли робота дозволяє завести більш-менш постійне особисте життя. Його рука лежала на плечі дівчини, а дівчина... Ковзнувши по її обличчі поглядом раз і другий, я ледь не підскочив. Воно було з тих, від яких важко відірватись. Тонкі різьблені губи, тонкий акуратний носик, високе чисте чоло, ніжні щічки, а серед того всього елегантний розріз смішливих очей. Я провів по цьому всьому поглядом ще раз; дівчина була в легкій сукенці, і скульптурна гармонійність її худенького тіла нагадала мені чомусь шахові фігурки. І волосся: довге, пряме, не надто густе русяве волосся. Я не міг урятуватись від думки, що Ярина тут відпочиває, а ти взагалі відпливаєш у навколосвітній круїз.
І це буде їхати навпроти мене до самого села! Я, доки то було можливо, продовжував крутити головою, мовби ненароком ковзаючи поглядом по дівчині. На це несила було не дивитись. Вона пробуджувала інший неандертальський інстинкт: вхопити це ламке, ніжне й беззахисне, взяти його, поглинути, заволодіти, вдихнути. Це все мало бути написане на моїй мармизі, тому, щоб не бути смішним, я відвернувся й робив вигляд, що дивлюся в вікно. Весь цей час, аж до виїзду з міста, я намагався думати: про роботу, про тебе, про Діда, про лист. А очі нестерпно боліли від перекосу. Єдина відрадна думка була про те, яких зусиль довелося докласти цьому сиво-лисому, щоб тепер обіймати цей юний скарб. Скільки годин висидіти в чистоплюйських кнайпах, скільки бабок біля Галицького ринку збагатити, купуючи лілеї й орхідеї, троянди й виноград.
Вони мляво, розслаблено говорили: він тупо жартував, вона фальшиво сміялась. І навіть це натягнуте гигикання викликало в мене життєдайний захват із перебоями пульсу. Мене волокло в цій гарячій шафі попри біґборди з рекламою цигарок і, що мене завжди дратувало, попри дороговкази, які ненав'язливо рекомендують поселитися в якомусь готелі. Нарешті мені здалося, що

читати