
Електронна бібліотека/Проза
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
- СтратаЮрій Гундарєв
- Архіваріус (новела)Віктор Палинський
- АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
- знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
- МуміїАнатолій Дністровий
- Поет. 2025Ігор Павлюк
- СучаснеІгор Павлюк
- Подорож до горизонтуІгор Павлюк
- НесосвітеннеІгор Павлюк
- Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
- СИРЕНАЮрій Гундарєв
- ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
- Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
- не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
- активно і безперервно...Анатолій Дністровий
- ми тут навічно...Анатолій Дністровий
- РозлукаАнатолій Дністровий
- що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
- Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
- КротовичВіктор Палинський
- Львівський трамвайЮрій Гундарєв
- Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
- МістоЮрій Гундарєв
- Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
годі ґвалтувати свій боковий зір, і я насмілився ще раз глянути просто на неї. Дівчині було невтямки, зате я побачив, як кавалер насмішкувато, але з розумінням перехопив мій погляд. Поплямкавши губами, він раптом запитав:
- Подобається?
Я чесно підтвердив. За це вже не викликають на дуель.
- Я Костя, - чомусь назвався він. Ще один. І серйозно додав:
- Двадцять.
Спершу подумалось: напевно, він має на увазі, що його коханій двадцять років. Десь так вона й виглядала: похвалився молодим м’ясцем. Але тут ця граційна жива статуетка розтулила рожеві вуста, показавши в посмішці чарівно-нерівні зубки, якраз такі, що найбільше їй пасували.
- Двадцять зелених мені, - вточнив чоловік, - а їй – поляну, бухло. Ну, і хата твоя, якщо маєш.
Я мовчав. Не мав що відповісти й не хотів реготати. Я не істерик, я не істерик, я не істерик.
Він ще встиг іронічно запитати «Що, дорого?», але я не істерик, ні, я просто вирішив вийти раніше, на краю села. Приємно влітку перейтись пішки під дощем.
Мізансцена сільської місцевості вимагає панорамних описів. Це ж бо найблагодатніша царина для демонстрації синонімічного багатства рідної мови. Нещодавно вичитав в одного з не надто відомих прогресивних сучасників: «Срати Марко ходив у чисте поле...» – а далі пейзаж, гідний, як мінімум, Коцюбинського. Але цього разу – жодної агроромантики: дощ лив жорстокий, листопадовий за всіма формальними ознаками, і село стояло закамуфльоване в сірому. Посірілі хати під питомо сірим шифером, огорожі, іржаво-сірі купи сільськогосподарського брухту, і навіть горіхові дерева, які чомусь так люблять садити біля брам, помітно посіріли. Я йшов узбіччям дороги й тупо дивився, як масивні краплі б’ються в розсипи дрібного сіро-жовтого пилу. Люблю дощ, але платонічно. Але таки люблю: хіба не чарівна ця містерія перетворення пилу на багно? У тих місцях, де збиралися калюжі, пил чинив воді активний опір, і подекуди випливав на поверхню сухими грудками, як порошок капучіно, залитий окропом. Я змок відразу, це полегшувало відчуття загального дискомфорту, але було на душі, сказати б, сіро. І музика, звісно, також під колір. Музика в мене водонепроникна.
Зимна вода скоро охолодила всі враження від пригоди в маршрутці. Ну, людці, ну, нема нічого святого, ну, не на тій планеті й не в тому столітті я народився. Навіть проповзла ница ідейка: може, дарма не погодився, двадцять доларів за таку неземну розкіш, і всього треба спробувати... Ще один штрих до загальної сірої дисгармонії. А йти було ще довго, і взагалі, просто нереально, що все це почалось якусь годину й кільканадцять кілометрів тому. Здавалося, що дощ падає всередині мене, не лише зовні.
Від звуку, що пронизав цей сіро-сирий континуум, стало ще мокріше й холодніше. Це був свист, і то такий, що не лишав жодних сумнівів. Я проходив біля якоїсь незрозумілої споруди з вибитими вікнами, занадто близько до неї.
- Ей! – це ще нічого не значило, я ще міг іти далі. Навушники, в мене є навушники.
- Ей, ти! Чюєш? – оце вже гірше, якщо «чюєш», значить, врешті-решт я таки почую.
Я трохи сповільнив крок, і вмить обабіч мене затемніли серед загального сірого дві темніші постаті. Одна сказала щось на кшталт «Іди сюда, чюєш?». Що за слово-паразит – «чюєш»? Мені нічого не залишалося, крім як стояти і «чюти».
Я подивився на них. Хороші, просто чудові хлопці. Моцні, здорові, засмаглі майже до чорноти від роботи в полі. В сірих мокрих сорочках і сірих штанях, наче вони народилися просто з навколишньої дощової антиутопії. Чисті, без жодних болячок і слідів інтелекту обличчя, рожеві губи, суворі голубі очі. Брати, чи що? Двоє, класичний варіант: один тримає, інший б’є. Те, що вони збиралися робити, громадська думка не надто засуджує. До бійок у сільській місцевості мало хто ставиться як до насильства, правопорушення, це радше своєрідна фізкультура, що сприяє всебічному розвиткові агропромислової молоді. Видатні люди з замилуванням описують у старечих мемуарах, як ходили в юності «село на село», як парубки «хрестили» зайд. Це я не зараз філософствую, це я думав тоді, перш ніж запитати:
- Що вам, хлопці? Я не маю часу.
- Шоооо? – запитав той, що менший (менші завжди зухвалі надміру). – Ти хто?
- Олег, - відповів я, симулюючи зверхній спокій термінатора.
- Ги, - обоє посміхнулися, мов клоновані, показавши такі зуби, що Асоціації стоматологів України слід було б учинити групове харакірі. Ну чому в людей, які навіть слово «гігієна» без трьох помилок не напишуть, бувають саме такі казково бездоганні зуби? І ніяких тобі щіток, паст і лікувальних гумок. – Олег...
Їхні наміри були написані на цих обвітрених обличчях і пролетарських кулацюгах. Іншим разом я б неодмінно взяв участь, хоча б із солідарності з українським фольклором, що зробив рукоприкладство лицарською забавою, а відтак запрограмував цих дітей природи на відповідні дії. Якби хоч трошки ближче до мого дому, я навіть запропонував би: хлопці, почекайте-но мене хвилин десять, я зайду, почитаю лист, а потім повернусь і ми файно почубимось. Але до
Останні події
- 16.05.2025|15:50«Танго для трьох»: він, вона і кґб
- 15.05.2025|10:47Літературний конкурс малої прози імені Івана Чендея оголосив довгі списки 2025 року
- 14.05.2025|19:0212-й Чілдрен Кінофест оголосив програму
- 14.05.2025|10:35Аудіовистава «Повернення» — новий проєкт театру Франца Кафки про пам’ять і дружбу
- 14.05.2025|10:29У Лондоні презентували проєкт української військової поезії «Збиті рими»
- 14.05.2025|10:05Оливки у борщі, риба зі щавлем та водка на бузку: у Луцьку обговорювали і куштували їжу часів Гетьманщини
- 14.05.2025|09:57«Основи» видають першу повну збірку фотографій з однойменної мистецької серії Саші Курмаза
- 09.05.2025|12:40У Києві презентують поетичну збірку Сергія «Колоса» Мартинюка «Політика памʼяті»
- 09.05.2025|12:34Вірші Грицька Чубая у виконанні акторів Львівського театру імені Франца Кафки
- 07.05.2025|11:45Meridian Czernowitz видає першу поетичну книжку Юлії Паєвської (Тайри) – «Наживо»