Завантажити

сидів Руця.
Це мажор. Його тато чи то адвокат, чи то радник чийсь там, а може, вже й депутат. Він має зворушливе прізвище Нозя, тож його, природно, всі називають Руця. Сорочка на ньому аж занадто дорога, ніколи не зрозумію, як можна викинути за якусь ганчірку такі скажені гроші. І краватка, як же без неї. Руця, побачивши мене, зробив енергійний жест, що позбавив мене надії уникнути чергової зустрічі. Зараз він мав запропонувати мені купити в нього. Можливо, стакан, а може, навіть і більше. А я – сказати йому, що я зав'язав. Насправді я зав'язав не вживати, а тільки брати в Руці: нехай курить сам свій подрібнений віник.
Ми привітались, Руця дихнув на мене такими дорогими сигаретами, що навіть цей запах, напевно, коштував якихось грошей. Тоді відбулося все мною передбачене, хіба що він запропонував не стакан, а тільки половину. Відтягуючи відповідь, я попросив у Руці його дорогу сигарету. Він дістав із бокової кишені «Приму-люкс». Тримає для гостей. Ну не шкура?
Це жлобство мене розлютило, і я, коли Руця перепитав удруге, чи беру я стафф, відповів улюбленим єврейським прислів'ям мого батька: «Ніхт койшен ді дрек». Тоді, швидко й рішуче ляснувши його по долоні, майже побіг далі, геть від людних місць.
Я мав попереду пустий квартал, що дало мені можливість замислитись. І тут, зовсім того не бажаючи, я раптом (у черговий раз) усвідомив усе своє принизливе, принижене й неадекватне становище. Ти мене кинула. Викинула. Як використану прокладку. Ще й поглузувала з мене на прощання отим ідіотським «люблю, але не кохаю». А я, замість того, щоб виявити чоловічий характер, сиджу й чекаю. Що, я не казав? Я від того самого моменту, коли ти востаннє зблиснула до мене спиною в Києві, чекав, поки Дід перетвориться на повноцінний труп. Помре, одним словом. Тоді ти напевно мала б повернутись до мене. Прийняти тебе після того, як твій мастодонт коло тебе довмирав. Лягти на його законне місце й почути, пригортаючи тебе, солодкавий запах перестарілої вмирущої плоті, Боже мій, яка ж мізерність, яка ницість. А я ж навіть не люблю тебе. Вже.
Якби то був фільм про мене, середній план, «Я, думки й вулиця», - неодмінно звучала б музика. Трагічна якась.
Знято. Музика змовкла. Неможливо пройти по Дудаєва й не здибати зовсім нікого, але кого я не чекав побачити, так це Віру.
Віра – дамочка років сорока, ще досить свіжа, щоб я міг не соромитися нашого з нею зв'язку. Апетитна на вигляд, хоча навряд чи хтось озирався б на таку на вулиці. На дотик – приємна. Я мав із нею вже кілька місяців хаотичний роман, а якщо казати відверто, то просто злягався. Тобі про це знати зовсім не обов'язково.
А що? Якщо тобі можна мати свого Діда, чому я не можу завести собі симпатичну тітоньку на порозі клімаксу?
Наші з Вірою стосунки складалися напрочуд вдало і зручно. Я винайняв у цих людей квартиру в далекому передмісті. Її чоловік, метушливий, дрібненький марний чоловічок, на вигляд далеко за п'ятдесят, пообіцяв за місяць приїхати на перевірку. Практика цілком звична для вічно бездомних, як я, що не викликають у домовласників особливої довіри. Але за місяць проводити інспекцію приїхала сама пані Віра. Все сталося, як у голлівудському еротичному трилері: я був щойно з ванни, накинув якусь сорочку, але вона не зуміла приховати драпіжного погляду, на який можна було не відповідати, а можна було й відповісти. У молодих усе, як правило, починається з поцілунку; Віра ж просто взяла мене за руку й повела до ліжка, де все сталось – якось дивно, з атавістичними відчуттями молодого неандертальського самця, що хмеліє від запахів, смаків і звуків зрілої самиці. Під час виверження я подумав: про що ж ми з нею зараз будемо говорити?
Але Віра виявилась на диво ненав'язливою. Вона не стала говорити мене тоді, як я спустошено розпластався на ліжку поряд із її надмірно пахучим тілом. Пізніше я зі здивуванням відзначив, що їй можна навіть відмовити, коли мені не хочеться. І вона не ображалась. Але в перший місяць я, зголоднілий від тривалого утримання, навіть не думав відмовляти. До речі, я був у Віри не єдиний (ну, тобто - попри чоловіка). Вона належала до тієї рідкісної породи жінок, які не приховують, що їм подобаються плотські втіхи. Пригоди не лишали їй часу на подруг, яким зазвичай сповідаються у зрадах, тож кожному новому коханцеві вона охоче розповідала про всіх попередніх. О, то була правдива кунсткамера! Серед них був відомий у Львові художник, шизофренік, що зламав Вірі шию, штовхнувши її зі сходів під час нападу безпричинної люті. Але набагато цікавіший – той, що вмів приймати головою sms-повідомлення, відправлені на мобільний телефон його дружини. Він знав про всі її численні зради з цих sms-ів, але не мав жодних переконливих доказів її невірності, тому в розпачі «мстився» своїй жінці в обіймах моєї Віри. (Ні, це зовсім неправильно звучить – «моєї Віри»...) Були в неї, як у тому анекдоті, оркестри й футбольні команди. Був студент-перуанець, майбутній дипломат, що завжди мастив тіло якоюсь особливою олією, від чого, якщо Вірі вірити, любитися

читати