Завантажити

наївною любов'ю, а насправді просто вичікувала, вперто, розважливо підбиралася до свого Діда. Раз я знічев'я назвав його «дєдом»; коли ти запитала, чому по-російськи, я відповів, що це від англійського «dead» – адже він уже майже труп, і як не сьогодні, так завтра відкине ласти. Тоді ти вперше всерйоз на мене надулась; я, відповідно, надувся ще на порядок сильніше, бо якого біса моя кобіта надає такого значення якомусь соцреалістичному аксакалу, і взагалі «не мені»? Ми виявились до конфліктної ситуації не готові: мирились довго, поволі, не вміли зробити елементарний крок назустріч. Ну, та далі було гірше. Все. Менше з тим.
Але я все-таки думав про Діда, про тебе і про любов.
В цьому твоєму почутті мене злить не саме почуття, а радше його стихійність, нестримність, якась тупа фізіологічність, як у маленького цвяшка, що раз у раз слухняно перестрибує на шматок намагніченого заліза. Так було тоді: тебе тягло, а я терпів. Терпів, коли ти їздила на «семінари», лишалася там на тижневі «курси», відтак вступала до так званої «аспірантури». Смішно: тобі, молодій і свіжій, довелося ще й завойовувати Діда. Він був уже в тому віці, коли навіть у старих розпусниках (який, до речі, довершений фольклорний образ) завмирають самці. Ти мусила ніжно, ненав'язливо, дипломатично переконати його, що він ще може перед смертю, так, саме перед смертю, про яку вже думати пора, зазнати чогось прекрасного й теплого. Що ти не хочеш його протекції, слави, грошей. Коли б ти мене так виборювала.
Ти читала мені Дідові вірші: гарні, не сперечатимусь, майстерні, досконало шліфовані. Ті, що пізніші, з деяким відбитком новітніх літературних технологій і навіть, як мені тоді здавалось, алюзій на читане. Послухай, казала ти, послухай, ось лірика. Раз був курйоз. Ти почала декламувати мені його:
Ти хистка, мов мотузяний міст,
Мов відтінки любові в Кундери.
На тобі витанцьовують твіст
В передсмертнім страху баядери.
Твої рухи породжують сказ,
Як мана постає у полині.
Ти заходиш до кожного з нас,
Щоб відбитися, мов на світлині...
Я, замість зобразити множинний духовний оргазм, попросив у тебе цю книжку, взяв аркушик паперу й ручку, а за пару хвилин простягнув тобі, вже й так роздратованій, свій варіант:
Ти хистка, мов мотузяний міст,
Мов полум'яне слово Бандери.
На тобі витанцьовують твіст
Більшовицькі кати-шкуродери.
Твої рухи породжують сказ,
Як зродилась УПА на Волині.
Ти заходиш до кожного з нас,
Наче пісня повстанськая лине.
Ти не знала, чи сміятись, чи плакати. Дід, - я тепер розумію, - потроху вбирав у себе весь твій світ, і одного дня, заївшись зі мною через дурницю, ти в розпачі вигукнула: ти, та хто ти такий, ти не можеш і слова написати так, як він! Не знала ти, що я можу написати, чого не можу. Я й до того не думав показувати тобі своє, а тоді пообіцяв собі, що того взагалі не побачить ніхто. Та й не було там, якщо чесно, нічого аж такого: віршики, новелки. Зовсім небагато: я вважаю, що це через музику. Як маєш у житті щось справді гарне, зовсім не хочеться примножувати абияке.
Хвороба (не хочеться казати «любов») прогресувала: ти залишилась у Києві в аспірантурі, приїжджала неохоче, давалася чути нечасто. Стати «дідознавцем» ти вирішила ще за шкільною партою, а в університеті блискуче захистила дипломну про нього (мусила обкарнати, бо матеріалу було на добрячу докторську) – «Романтична втеча від дійсності в ранній поезії...», тож я був готовий здавна. Я здурів би, якби не виправдовував тебе якось – для самого себе, звісно, - наукою, славою, перспективами. Найгидкіше, що ти кинула мене за пару днів після сцени сімейного єднання: приїхавши тоді мало не на тиждень, ти була на диво приязна, ха, ми навіть кохались. А потім, пригортаючи-цілуючи, ти казала різні приємні й цілющі для хворого на ревність і підозру серця штуки. Я, зрозуміло, мусив відплатити: запевняв тебе, що твоя кар'єра, твій успіх, самореалізація, прогрес для мене важливіші, ніж суто демагогічне «сімейне щастя». Зійшлися ми на тому, що все в нас іще буде. А невдовзі по твоїм від'їзді прийшов лист.
Не слід було писати листа на обгортці від найдорожчої кави, що будь-коли перетинала кордон України; не варто було згадувати, що ти мене любиш і зовсім усього цього не хотіла; що я назавжди залишуся у твоєму серці чистим і світлим спогадом, також можна було пропустити. Досить було слів «люблю Діда, прости» – я б якось там простив. Але того, як ти співала мені баєчки про щастячко, вже, либонь, давно закрутивши шури-мури з Дідом і зібравшись мене кинути, я тобі не забуду, ні.
З яких міркувань я тоді поїхав до Києва, вбий Бог, не знаю. Амок, божевілля південноазійське. Я хотів убити тебе, забрати тебе, вблагати тебе, вбити Діда, налякати Діда, попросити Діда, звернутися до Спілки письменників з протестом, спалити себе, повіситись, отруїтись, погуляти Києвом, зрештою. По приїзді з усіх намірів залишився останній: тебе я в гуртожитку не знайшов, а Діда, глибоко проаналізувавши ситуацію, виправдав, бо не міг він, немічний і глибоко

читати