Завантажити

«Тебе нема» – людина, як і «ти»,
Пуста за змістом у порожній формі.
У дійсності порилися кроти –
Лишилися людино-ями чорні.
Дід. Раннє.
Я, - ця історія починається словом «я», - побачив тебе на зливному бачку. Це був пожмаканий клапоть газети; посеред нього, - до мене тім'ям, до стінки підборіддям, - твоє обличчя, а навколо білий текст на чорному-чорному тлі. Власне, я нічого не роздивився: ні обличчя, ні тексту, але фото було твоє, я його чудово знав. Ти ходила до фотоательє в той день, коли приїхала з моря, й не встигла навіть помити волосся; про це ти потім казала кожному, хто бачив знімок, сподіваючись реакції: нічого такого, чудова фотка! Словом, це була ти, а тим часом я зробив свою справу, задля якої зайшов у ту найдальшу (третю від дверей) кабінку, і спокійно рушив до виходу.
В невиспані дні, знаєш, буває так, що якась думка, яка була б іншим разом блискавичною, стає мов витягнута з рота жуйка. Так і цього разу: кроці на десятому я подумав, що газета була, сто відсотків, «Факти» – тільки там розміщують такі портрети з привітаннями або некрологами. Привітаннями... Або некрологами? А фото було, безперечно, твоє. А взяти той аркушик і прочитати я не додумався? Так я й завмер за півтора кроку від дверей контори, а тоді задумливо пішов назад.
Кабінка, думав я, найвіддаленіша від входу. Клозет о цій порі особливим попитом не користується: спека, літо, пообідня сієста. Коли хтось заходить, то зупиняється в першій кабінці від входу, якщо вона зайнята – в другій, а вже третій, майже фантастичний, небувалий третій охочий – в останній. Отже, ймовірність того, що хтось був у кабінці після мене й рухав той папірець, зводилась до смішних відсотків, якщо не враховувати той факт, що я сам чомусь зайшов саме до тієї, останньої... Словом, я повернувся до туалету й зіткнувся у дверях із тітонькою-прибиральницею, яка саме звідти виходила.
В руках у прибиральниці була велика пластмасова урна з різним сміттям. Я подивився на неї, вона – крізь мене. Я знав цю жінку: вона була не з простих, і в ті хвилини, коли в її брудній роботі наставала невимушена перерва, любила малювати простим олівцем. Ставала біля вікна й малювала, але я так ніколи й не підглянув, що саме. Коротше кажучи, ця тітка пішла коридором і забрала з собою урну, а папірця, що природно, на бачку вже не було.
Тоді я збагнув, що, якби то було привітання, не було б такого зловісного чорного тла. Хто вітає білим по чорному? І, подумавши це, побіг донизу сходами – по газету «Факти».
Десь посеред другого прольоту сходів я так наче сфотографував себе зсередини: біжу, боюсь. І зрозумів, що вже тебе не люблю. Дивно, а раніше любив. Бувало, прислухався так уважно до себе: он як я люблю! А тепер не люблю, і виникає закономірне питання: чого ж тоді я так біжу?
Сьогоднішні «Факти» мені простягнули в віконце згорнутими в трубочку. Я розгорнув газету, розгладив, не міг відразу втрапити на сторінку з привітаннями, ну, і з некрологами. Нарешті знайшов. Там був Паливода Сергій Федорович (55 років, вітаємо, любим, цілуєм); Титаренко Максим (немовля), Сергєєв Антоша (пам'ять про тебе – мов відкрита рана, синку), відомий музикант Сем Мєсяцев (35, дивина, виглядає значно молодшим), Анєчка, папа Жданов Алєксєй Міхайловіч (помнім, скорбім), оксюморонне поєднання «Андрій Богиня» (не завважив, чи вітаємо, чи помнім), а в правому нижньому куті повідомлялось, що нашу ніжну, добру, щиру, лагідну Любов Костянтинівну Прибило (вітаємо з днем народження, зичимо). Але тебе там не було, це теж факт. «Факт».
Я запитав у бабуні з кіоску, чи в неї, бува, «Факти» не в асортименті. Вона довго порпалась у своїх стратегічних запасах, сумлінно перебираючи стоси макулатури, й віднайшла мені цілих три примірники «Фактів», щоправда, два з них виявились однаковими. Я кинув їй якісь копійки, все одно вийде потім і підбере, я ж не читати купую. В цих числах тебе також не було.
Отже, газета, з якої вирвали тебе (не нагадую зайвий раз, із якою метою), була ще з минулого тижня. На вихідних увесь цей непроданий мотлох відвозять на макулатуру, тому шукати в інших кіосках не було жодного сенсу. Поклавши непотрібні газети просто перед бабчиним віконцем, щоб легше було дістати, я пішов відпрошуватися з роботи. А поки піднімався сходами, думав про Діда.
Дід. Що про нього сказати? Ну, він старий, дуже старий. До огидного старий дідуган. Я за звичкою називаю його «Дід», бо, якщо назвати його на прізвище, то він відразу стане Славетним Українським Поетом, а це вимагає зовсім інших епітетів – «сивочолий», «мудрий», «древній». А так це простий собі зморшкуватий, маленький бридкий дідок. Я, власне, не бачив його жодного разу, але звик до його обличчя: в тебе всюди були його фотографії. Великі портрети настінні, менші – настільні, й зовсім маленькі – вирізки. Мовляв, якщо хочеш любити мене, полюби й мою тінь (себто Діда). А потім ще були його листи, коли він почав писати тобі. Тобі, юній надії українського літературознавства, фанатичній дослідниці, що зазирала мені в очі з такою по-овечому

читати