Завантажити

філіжанки, фіранки, витинанки, куртизанки і просто хвойди. Зіпсувати тобі враження від нашого першого й останнього променаду: червоне на білому, жіночий лемент, міліція. Село – воно і є село.
Десь на рожевих початках нашого знайомства, активно справляючи на мене враження, ти цитувала мені якогось відомого езотерика (може, Гурджієва?), щось таке: людина знання в цьому світі подібна на мученика, зачепленого гаком під ребро, що висить і нічого не може зробити. Мені як тоді, так і зараз дуже далеко до розуміння, що таке «людина знання», але тоді я щиро перейнявся. Подумав: яка ж то має бути люта, звіряча ненависть, коли не можеш дотягтися руками до своїх катів (Гурджієв, якщо то він, мусив мати на увазі щось зовсім інакше, йому образ людини на гаку був національно близький). Згодом я зміг перевірити це на собі, ставши людиною певного знання. Я знаю, що ти не знаєш, що я знаю. Як там було в одному доісторичному Дідовому вірші:
Бринить у грудях щастя переддень,
Пускаю в небо мрію легкокрилу:
Я буду Ти, і тисячі натхнень
Нас розтоптати буде не під силу!
Так ось, про специфіку Дідових натхнень.
Якщо нічого не читати - не зможеш нікого наслідувати. Відповідно, щоб бути плагіатором, треба принаймні щось прочитати. Начебто логічно, але побутово-критична громадська думка вважає навпаки. Вундеркіндів від літератури, які ще шкільну програму не перечитали, найчастіше винуватять у хижому плагіаті. Дітиська вловлюють архетипні, закономірні образи й характери, доходять загальнолюдських висновків, а прискіпливий читач віднаходить там Кафку, Джойса, Селінджера, Зюскінда, Борхеса, Маркеса, Суркіса... Не кажучи вже про Коельйо, Павича, Андруховича, Іздрика, Ірвіна Велша, Пєлєвіна, Кена Кізі й Гаррі Поттера (знаю, що не письменник). Ображений у своїх найкращих почуттях, юний геній береться за голову: то як же мені писати, щоб не було подібно на? Тим часом плагіатор справжній, підступний і розважливий, байдуже хропить у твоїх, моя мила, гарячих обіймах.
Отака метаморфоза. Коли ти викинула мене, я перебував на тій стадії знайомства з поезією, коли вважав Лорку твоєю приятелькою з курсів іспанської. Тепер я злий, начитаний критик. У моєму активі сотні годинокілометрів поетичних текстів, не кажучи вже про кілограми адреналіну в перерахунку на суху речовину, бо в кожному вірші я бачив особистого ворога. За кожним римованим текстом мені ввижався Дід.
Я почув обман відразу, щойно осмислено взявся за читання Дідового доробку. Він розумно уникав наслідування української класики, яку тільки й читали його шанувальники, а також українського авангарду, добре знайомого критикам і рецензентам. Власне, він багато десятиліть сумлінно ніс почесний хрест самобутності, був трохи шістдесятником, частково дисидентом, певною мірою естетом, дещо інтелектуалом. Але на початку 90-х, коли все стало можна, старого прорвало. Буває таке з людьми. Від того моменту (я чітко простежую його у хронології Дідової творчості) все, що він писав, було насправді гарно скроєною клаптевою ковдрою з найвищих досягнень світової поезії. Пропущених, щоправда, для профілактики крізь грубу українську м’ясорубку.
І він, до речі, непоганий письменник. Хоч у наші, вже по-постмодерні часи для автора це навряд чи комплімент: хоч як хороший письменник намагається продукувати, згідно з новими канонами, щось складне й неоднозначне, йому все одно виходить красиве і просте.
Я не поспішаю його засуджувати. Це навіть у певному розумінні непогано, якщо згадати шість поколінь українських поетів, що писали про «зажурилася калина», а паралельно животіли шість поколінь меншості, яку від цієї калини зажуреної нудило, яка палила «Кобзар» із Семенком. А тут така дивовижа: сам флагман постхуторянського письменства раптом кидає «ненькати» і вдаряється в неомодернізм найвищої проби. Навіть місцями, вибач на слові, у постмодернізм! Доносить до недопитливого нашого читача найцінніші надбання незнаної літератури. На щастя, уявлення про плагіат як рушій прогресу не дуже поширені. Бо я давно вирішив: коли Дід ґиґне, я вб’ю його вдруге, посмертно.
Книжку я вже повністю продумав. Маю солідну папку виписок, графіків і нотаток. Це буде монографія, досить публіцистична за формою, але з великою, дуже докладною бібліографією, щоб Дідовим апологетам було чим зайнятись на дозвіллі. Я склав повну Дідову «Бібліотечку плагіатора». Я вивів формули чи не всіх його віршів, на зразок: «Бродський – Ґінзберґ – Бродський – Бродський – Мілош» з безпосередніми цитатами з першоджерел в оригіналі та перекладі. Ніде не поспішатиму, писатиму на дозвіллі, за натхнення. Книжка неодмінно вийде, десь за кілька місяців по трагічній події, коли трохи вщухне жалобний ажіотаж. Вона буде видана за будь-яких обставин, якщо треба буде, то моїм власним коштом, а якщо мені забракне грошей, то десь украду. Вона вийде, і нехай мені роз'юшують пику націонал-маразматики, нехай товариство «Козацька правда» подає на мене до суду. Дурна, дитяча помста, що виявилась мені несподівано потрібною: я так і не зміг передумати. Це

читати