Завантажити

було вдвічі приємніше. А ще був один дядько, який знайшов у себе на смітнику величезного мертвого восьминога, і два наступних роки присвятив повністю з'ясуванню того, звідки та гидота взялася. З'ясував. А ще один її мужик мав такий прутень, що міг користуватись ним у банкоматах замість пластикової картки. Думаю, їхні стосунки з Вірою були платонічні.
Розмова з нею виявилась благодатно короткою. Куди йдеш? – Додому. – Мені з тобою? – Ні, маю справи. – Коли? – Може, завтра. Жодних претензій, жодних зайвих запитань. Поки говорили, вона вмудрилася взяти мене за лікоть мокрими від поту пальцями. Вони мали температуру, кардинально відмінну від температури мого тіла, ось тільки я не зміг визначити, в який бік. Від неї пахло неіснуючими квітами, а обличчя було сильно намазане. Дивно, адже губи малюють для знадливості, а вона ніколи не цілується. На прощання Віра багатозначно стиснула мій лікоть.
А може, й варто було піти з нею. Лежачи поруч із розпашілим Віриним тілом, я завжди думав про те, що можу жити без тебе. Всупереч усім прогнозам. Не зовсім повноцінно, не дуже цікаво, одноманітно, але ж я – живу! Виходить, є щось більше навіть за тебе, що тримає мене на плаву. Так що подавися своїм великим поетом! Я теж – поет. І я знову пишу. Що з того, що я римую «Мукачеве» з «укачує». Я також маю свою вежу з моржевої кістки. Не з тієї, що ікла, а з тієї, що ostpenis.
Щойно я клацнув плеєром і заходився намацувати навушники, мене гукнув хтось позаду. Невпізнаний чоловічий голос. Але ж гарно мене звуть. Твердий «л» - огублюється, фрикативний «г» губиться, й кінцеве «Оўе!» можна сприйняти хіба за давньогрецький ритуальний вигук, але не за моє ім’я. Пішов далі.
А тепер серйозно. Усе, що я бачу навколо, складається з того, що звучить у моїх вухах. Інакше звідки цей пружний асфальт, що підстрибує з кожним моїм кроком? А стіни? Знаєш, є такі фонтани, де вода струмує по стінці й розлого, мляво вливається у плесо під нею; отак течуть і ці стіни, безперервно, я бачу лише, як вони переливаються і зникають на межі асфальту. Небо – мозаїка, складена з найвищих нот, воно луснуло б, як лампочка, якби штрикнути його пальцем. Перехожі – рухливі скупчення звуків, я так легко знаходжу їм відповідники в поліфонії звуків первинних. І все це стає статичним і знебарвлюється вмить тоді, як замовкає музика. Якби ти навіть і померла. І якби ти навіть повернулась. Навіщо мені виходити звідси? Хіба це не Рай, не Щастя, не Благо?
На Стефаника, просто навпроти бібліотеки, я заплив у поле пожовклого листя. Його було так багато, наче листопад тривав безперестанку багато років, а люди - ніколи не прибирали. Місцями воно доходило мені до колін. Ми з листям виконували належні ролі: я буцав його ногою, а воно шурхотіло. Листя в межах видимості ніде не закінчувалось, тому я зупинився, намагаючись осягнути цей феномен.
Утім, феномен був далеко не єдиний у своєму роді; другий вже засік мене з іншого боку вулиці. Я надто пізно помітив, як до мене рухається тендітна постать світлофорного кольору. Ярина. (Дивно, я ж нібито не вмираю – чому все життя проходить перед очима?)
Ти не знаєш Ярину, ніколи не чула про неї. А я знаю, й півміста, напевно, також. Ми вчилися з нею в Академії друкарства: я на ремісницькому факультеті, вона – на розумницькому. Тож я став робочим віслючком, а вона – вченою тонконогою птахою. За спудейських часів я був сильно й цілком безнадійно в неї закоханий; така була обов’язкова умова перебування в її товаристві. Життя нас далеко не розвело: Ярина веде розважальні програми на місцевому телебаченні й пише книжку «Україна, якою я її бачу», а поза тим трапляється в найнесподіваніших місцях, коли її найменше чекаєш, ось як тоді. Вона йшла до мене, веселково усміхнена, роблячи навмисно закороткі кроки й розкидаючи листя ногами. Я відзначив для себе, що листя – все-таки об’єктивна даність, актуальна також і для Ярини.
- Нап?дало, – я розгублено всміхнувся. І тут мене осінило, що, говорячи з Яриною, можна навушники не знімати й музику не вимикати, а просто зробити тихше, тоді це все не зникне.
- Ну, як там? – це вона про тебе запитала. Я їй виклав усе сп’яну, день на другий чи третій після того, як повернувся з Києва (я днів тоді не лічив). Ярина знайшла мене на лавиці у сквері, надала мені горизонтального положення й гарненько про все розпитала. Я поводився жалюгідно: говорив із надривом, пустив зовсім не мужню сльозину, шмигав носом і навіть бив себе по голові: проґавив, бовдур, своє щастя. Вона терпіла, слухала, відвела мене на зупинку й посадила на трамвай, але я зовсім не збирався їхати до нашої з тобою квартири, де все тобою пахло. Був там після того лише раз, під час переїзду, речі забирав. Пошту мені добра пані господарка сумлінно пересилає. Куди я заїхав трамваєм того разу – історія замовчує.
- Нічо, - відповів, одразу зобразивши погляд всередину, - задовбався я любити. Не хочу більше. Забирає забагато енергії.
- Ну, то й не люби, - в неї усмішка прозора, наче вона не тобі всміхається, а комусь третьому, хто лише

читати