Завантажити

маразматичний, бути спокусником. Тож і гуляв, а була то рання осінь, подібна, щоправда, на пізню весну. Поза тим – шоколадки секретаркам, дзвінки до якихось обізнаних людей, і під вечір я вже був десь у передмісті, де жив Дід, і подзвонив у двері, а відкрила, ясно, ти. Бо ж не Дідові шкандибати до дверей. Але він був у кімнаті, я чув його важкий запах, глухе кахикання, слабкий горловий голос, коли він намагався запитати, хто ж то там прийшов, а ти зображувала німу, глуху, сліпу й непричетну.
Потім ти якось його заспокоїла, ми спустились на двір, сіли на лавку. За ручки тримались. Ти відсутнім, фальшиво-турботливим голосом пояснювала мені, що мене ти любиш-любиш, але, от біда, не кохаєш. А його, свого сивочолого, умудреного, якраз кохаєш. Це доля, казала ти, треба змиритися. Я на це тільки й відповів, що нема в мене ніякої долі. Ти збиралася мене поцілувати на прощання, вже пустивши сльозу, вже себе пожалівши. Себе-то, подумай, за що? Від поцілунку я ухилився, порадив не викаблучуватись і вертатися, поки є куди. У тебе з'явилась на лиці жалюгідно-фанатична усмішка: ні, мовляв, від Нього я вже ніколи, ніде й нікуди. Ну й не треба, прошу дуже. Ти побігла до Діда: перевертати його на ліжку, чи що. Я уявив, як від нього смердить тухлятиною, розпадом, тальком, підгнилими книжками, цвіллю. Унікальний букет. Цілуй його, цілуй, люба моя. Просто у гнилі щелепи, у зморшкуваті щоки, у висохлі чересла, й тішся, мила моя, що маєш свою мумію в останні місяці її життя. Гидкі ви мені були обоє. Й досі гидкі, як думаю про це.
Від гидкого до прекрасного: я зайшов до нашого офісу, де мій шеф, Костя, якраз завершував одну зі своїх довжелезних, марафонських телефонних розмов. Я намагався багато разів навіяти йому, що для опису текстур, профілів і матеріалів існують кращі способи, ніж усний переказ по телефону, але марно. Він золотий насправді дядько, цей Костя, з отих іронічних, нервових астеніків, яких я називаю «невдалі жертви ДЦП». Знаєш цей тип: дещо непропорційно розвинене обличчя, скошені з одного боку зуби, нервове посмикування. Я завжди дивлюся людям у зуби, по них, як правило, кожного й пам'ятаю. Комплекс якийсь дитячий. Фрейдизм чистої води. Костя височезний, худющий і затинається виразніше за бальзаківського Ґобсека. І ось я вже відкрив рот, щоб попросити його про відгул.
- Ну, по-перше, викинь сигарету, - нарочито спокійно, батько прощає засранця. Чортівня якась. Коли я встиг запалити? Чого поперся з сигаретою до контори, де курити суворо заборонено?
Викинув. Усе розтлумачив. Без подробиць, щоправда: чепе, тобто подія надзвичайна, і я неодмінно відпрацюю пізніше. Костя не може не відпустити: якщо я почну ставати в позу, іншого дизайнера на моє місце він не знайде, а я вже й так давно виявляю ознаки незадоволення як зарплатнею, так і своїми виробничими обов'язками. Останнє – переважно завдяки тобі. Хронічний комплекс меншовартості на базі нагадувань про те, що я, мовляв, «розмальовую ґудзики». Ти, бачте, ніколи й не думала, що в ґудзиків буває дизайн. Що для розробки моделей ґудзиків треба закінчувати вищий навчальний заклад. І висновок: я, звісно ж, невдаха, хоча потенціал у мене неабиякий (не кажучи вже про потенцію, хе-хе) і заслужив я, без сумніву, більшого. Після твого зникнення роздуми над власним лузерством втратили для мене сенс, бо не стало перед ким соромитись; але позицію щодо неадекватності моєї роботи я про начальницькі очі зберіг. Відпустив мене Костя додому.
І щойно я вийшов, мені здалося, що ти померла. Підозра з претензією на впевненість.
Я поспішав додому, повний тривожних передчуттів, бо вдома лежав лист. То був лист від тебе, в саморобному конверті (ти пояснювала, що саморобний приємніше розпечатувати, бо в ньому закладена турбота дописувача), старанно заклеєному, але я його не розривав. Лист прийшов позавчора, а я не люблю сюрпризів. Тому, коли надходить лист невідомого змісту, завжди лишаю його полежати кілька днів, щоб його можливі наслідки не були такими неминучими. Лист міг бути відправлений якраз днів 5-6 до того, і поява газети десь, імовірно, в той самий час.... Але який сенс будувати гіпотези, коли все одно все стане зрозуміле з листа. Тому, йдучи першою в моєму маршруті вузенькою вуличкою, я начепив навушники, що бовтались на шиї без потреби вже понад тиждень. І тільки натиснув довгу кнопку, тільки почув шум на початку касети. Ласкаві баранці музики розбіглись по тілу й затупотіли ратичками. Звичне відчуття повернення світла. Я кохаю тебе, музико. Я так боявся, бо на якийсь час мені здалось, що ти мене покинула. Як добре, що ти нікуди не зникла.
Якщо перетинаєш львівський центр пішки, треба володіти різними тактиками уникання знайомих. Інакше в цьому віварії, де всі знають усіх, начебто недовгий шлях може розтягнутись до зовсім невідповідного часу, а то й закінчитись у геть несподіваному місці. Всі засоби тут підходять: замріяний або стурбований погляд, відсутній згорьований вираз обличчя, нагальний дзвінок по мобільному телефону, злісне невпізнання, мексиканська хвороба

читати