Завантажити

й може збагнути причини її радості.
- Ну, так і не люблю.
- Маєш сигарету? – а в мене в кишені штанів була майже повна пачка «Мальборо лайтс», а в нагрудній – пожмаканий дешевий «Бонд» із трьома сигаретами, дві з яких поламані, словом, для тих, хто просить. Яку їй дати? Врешті-решт я видобув обидві, а вона закономірно потягла «Мальборо». Я собі також. Ярина мала сірники, я – запальничку; якби кинути запалений сірник під ноги, листя зайнялось би миттєво, ми стояли б посеред вогненного поля по пояс у полум’ї. І музика, тихо так.
- Я теж. Не люблю, - вона вже двічі виходила заміж, і все за блискучих чоловіків, які починали скидати свій блиск біля вхідних дверей. Вийде, напевно, ще не раз.
- Здорово, пра’?
- Не любити? Ну та. Благодать.
Ярина зовсім не заважала чути музику, музика – чути Ярину.
- Я не люблю тебе, Олег.
- А я не люблю тебе, Ярино.
Так, начеб напівжартома. Тепер ми всміхались однаково.

* * *
Іплікатор Кузнєцова. Мала пластмасова колючка, що має шістнадцять трикутних гострих зубців і дірку посередині. Люди підкладають іплікатор під свої м'які місця, часом кілька штук, а частіше – багато відразу. Шипи глибоко в'їдаються в людську плоть, залишаючи по собі прикрі ямки синьо-бурого кольору. Це не середньовічні тортури, а терапевтичний засіб. Увірувавши в акупунктуру, люди стогнуть, кусають губи, втішаючись перспективою чудотворного зцілення.
Проста штуковина цей іплікатор; але можна, беручи його за основу, поділити всіх людей на дві групи. До першої належать ті, хто користується іплікатором (незалежно від того, чи виявився він для них помічним), а також ті, хто не застосовує його лише тому, що про нього не знає. Ще, либонь, ті, хто вважає іплікатор шарлатанством. А також і ті, кому нема проти чого його застосовувати; словом, майже всі. А друга група (до неї належу, зокрема, я) – ті, кому ніколи в житті не спаде на думку, що від болю може бути якась користь.
Це все я, властиво, збирався розповісти Ярині, та їй було у протилежний бік. Листя скінчилося десь перед головпоштамтом, і більше я не бачив жодного листка, наче дерева всі зроблені з пап'є-маше.
Історичні екскурси скінчились: єдиний, кого я зустрів, перетинаючи майдан перед Університетом, був мій колишній викладач історії мистецтва, солідний пан, такий собі Борис Петрович на прізвище Шевченко. З тих, що не їстимуть пиріжок з лайном не тому, що з лайном, а тому, що несвіжий. Не люблю таких, а вони, відповідно, мене. Борис Петрович мене не забув: зупинився, потиснув руку, перепитав, як заведено, про творчі успіхи. Нічого, Борисе Петровичу, живемо, працюємо, незважаючи на втому. Колись, - був я курсі на другому, - він зморозив під час лекції таку ахінею, що я мимоволі розсміявся, в останній момент намагаючись заховати обличчя в парту. Перервавши бубніння, Борис Петрович перепитав, чому я сміюсь; я відповів, що смішно. «Не завжди, молодий чоловіче, - я пам'ятаю цю настанову дослівно! – не завжди доречно сміятись, коли вам щось видається смішним.» Було втриматись, але не зміг, прорвало: це, сказав я, моє кредо – боятися страшного, ображатися на образливе, хотіти бажаного, викидати непотрібне, вірити у вірогідне, шанувати гідне, а також сміятися, коли смішно. «Кредо, кажете...» З тих пір нічого кращого за трійку в мене не було, й не тільки з Шевченкових дисциплін, до речі.
А ти кажеш – доля. Якщо вірити в долю в ретроспективі, то, якби я не нахамив зопалу цьому вразливому педантові, тим самим назавжди позбавивши себе надії на красивий диплом, - тоді я не мусив би, покинувши свої ґудзики, чимчикувати під цим сірим небом (навіть і не помітив, коли воно посіріло, а тепер було важке і в'язке, мов тісто) і тягти за собою величезний кокон своєї дурної музики, якої ніхто, крім мене, не розуміє. Істеричні проходи по Львові, майже за Крип'якевичем. Це ти колись вигадала цю хохму, чи в мене дежавю?
О, «Дежавю»: так називався заклад, куди ти колись, після численних умовлянь, сцен, підкупів і хитрощів, таки змусила тебе «запросити» – мовляв, не було в нас ніколи романтичних побачень, шовку, парафіну й напівмороку з присмаком марнотратства. Я сидів там, мов йог-початківець на першій у своєму житті дошці з цвяхами, поки ти одним примруженим оком сканувала меню. Довкола жила зовсім незбагненним для мене життям – таким, що в ньому присутня насолода від просто сидіння за столом із чистими серветками, - публіка, яку я називаю звучним слівцем «шлоябонь» (авторства Єшкілєва, якщо він десь не запозичив). Мені, як бодлерівському герою, найдужче хотілось у ту мить, щоб ти поділяла моє відчуття недоречності всього цього надмірного й несправжнього розкошу. Тоді ти їла щось дуже неквапно, а я пив каву, не вийнявши ложечку з горнятка. Відразу видно, що з села, - так ти сказала тоді, ще й засміявшись, що було зовсім надміру.
Тоді я про себе, зовсім непомітно (чи ж на обличчі сільського бика можуть відображатися тонкі почуття?) захлинувся гіркотою від твоєї чужості. Мені подумалось, що весело було б зараз заколотися виделкою. Прямо тут, де

читати