Завантажити

дорогу нескінченні вісім хвилин, хотіти до тебе, довго тримати палець на дзвінку, аби він поверещав тобі дурним голосом, пригортати тебе, любити тебе, кохатися з тобою, просто тихенько стояти й дивитись на те, як ти щось там вичитуєш у своїх довідниках і журналах, тинятися по хаті, надокучати тобі, провокуючи мікросварки, що завершувались п’янкими сценами єднання. Тому тоді, як у голові мені нарешті почорніло, на верхній полиці в задушливому поїзді номер 97, що повзе до Львова через Поділля, я зрозумів, що до хати більше не вернуся.
В ті перші дні я поводився класично. Спочатку намагався втопити тугу в вині, але виявилось, що в ньому тонуть лише залишки позитиву, а туга залишається плавати на поверхні. Очманілий від роботи, загіпнотизований внутрішньою порожністю, я засинав на стільці писком у клавіатуру, а вранці Костя будив мене стусанами в бік. Спроби випустити тугу з димом виявились порівняно вдалими; саме тоді я став клієнтом свого старого знайомця Руці. Ніколи не розумів: навіщо цей олігарший синок продає траву? Романтика, адреналін? Але мені подобалось у Руці те, що він охоче надавав притулок, складав компанію й не заперечував проти зарюмсаних філософій. Ми валялись на підлозі, розстеливши стьобані ковдри, в одному з його численних напівпустих помешкань, і провадили, ледаче випльовуючи з себе слова, нескінченні елегійні розмови. Це допомагало згаяти час, стабілізувало саможаління, але зовсім нічого не міняло. Я не мився днів десять, заріс осоружною щетиною і всюди ходив лише пішки, бо гроші лишилися замкнені вдома.
Спершу небажання вертатись додому ґрунтувалось на чистій емоції; тоді, як трошки розвиднілось у голові, оформилась певна логічна причина. Якщо я сидітиму вдома, буде занадто помітно, що я тебе чекаю. Ну, тобто, я тебе і так чекав. Але так виглядало, що мене викинули, а я лежу тихенько на тому самому місці, де впав, і сподіваюся, що повернуться й заберуть. А я ж мусив мати гордість. Я покинутий, але ж я людина.
Пройшовши реанімацію часом, я привів себе до відносного ладу над умивальником у туалеті, вибив у Кості аванс, купив газету з оголошеннями й почав шукати собі нову квартиру. Якось несамохіть подумалось: а що, як житиму десь далеко? Прокидатимусь рано, повертатимусь пізно, триматимусь за кишені в забитих маршрутках, повітрям дихатиму. Штучні ускладнення, наповнювач для спорожнілого світу. Якраз пальцем утрапив у Вірине оголошення. І ця Віра, вже тоді, по телефону. Я помітив її відразу, незважаючи на загальний туман. У ній було щось таке, що змушує мене повторювати ненависний мені чоловічий концепт про наявність у жінці «чогось такого».
А туманило в голові невпинно: тоді, як зустрівся з Вірою та її чоловічком у центрі, як їхали з ними на маршрутці в село, ще маючи про що говорити, коли я боязко заходив у прохолодний коридор, завмер від миттєвого нападу агорафобії посеред несподівано просторої кімнати... Чарівно. Тепер я почесний засланець. Овідій у Томах, чи там, не знаю, Наполеон на острові. Отут ми будем жити: музика і я. І ніякої тебе. Жодної.
Останню ніч я перебув на офісній канапі, а ранком, викликавши бус (повторював разів десять, що потрібен вантажний, а все одно прислали пасажирський), занурився в переїзд. Речі я складав у торби, пакети, ящики, а коли не стало тари, носив оберемками й кидав на сидіння. Було б набагато швидше, якби допоміг хто-небудь із друзів. У мене друзі є, просто саме в той день було всім впадлу. Або, дотримуючись золотого правила евфонії, «всім упадлу». Водій ненапружено курив, зіпершись на капот, йому невтямки було, чому в мене такий неживий вираз обличчя. А просто я, складаючи манатки, побачив, що твоїх речей залишилося дуже мало. Ти помалу, невеличкими порціями перевезла все до Києва. Робила це так обережно, що я не помітив нічого навіть тоді, як у шафах висіли самі поїдені міллю кацабайки, книжок поменшало втричі, і навіть зображень Діда не лишилося взагалі. Ти надумала піти вже дуже давно. Відрубувала мені хвоста поступово, видно, мене в такий спосіб жаліючи. Геть звідси, якнайшвидше, якнайдалі.
Замкнув двері востаннє, лишивши на кухні гречку й макарони, в ванній – килимок і дзеркальце, на стінах – твої жартівливі малюнки, а речі твої поскладавши у дві здоровезні сумеґи. Туман наче трохи розвіяло, бо ж переїзд, а то за визначенням – щось нове. По дорозі, завернувши через Левандівку на Клепарів, я попросив водія зупинитись біля двоповерхового будиночка: хотів занести ті сумки твоїй мамі. Нікого не було дома. Мусив потім їхати навмисно, десь під вечір, щоб застати. Мама була привітна, на чай запросила, та в очі дивитись уникала. Теж давно все знає.
Уявляю, що вона мала казати, якби я лишився на чай. «Вибачте, Олежку, я за вас усіма лапками, я б ніколи не подумала, не змогла, не... Але ж ви розумієте... Дитина віршів обчиталась, дитині схотілось мистецтва у першоджерелі.» Інтелігенція галицька. А я, бачте, до села вертаюсь.
...Я спробував підвестись; біль локалізувався десь навколо печінки, можна було потерпіти. Мокра тирса неестетичними

читати