Завантажити

кукурудзою та дрібною паперівкою, цигани згортали вологий від дощу секонд-хенд, а злий промоклий охоронець кавунів ніяк не міг накритися цератою. Тут я часом, маючи з собою гроші, спиняюсь купити якихось фруктів. Фрукти – м’ясо літа, і коштують у середньому дві п'ятдесят, та й то через несподівано дорогий виноград. Звідси було йти зовсім недалеко, але цей останній відрізок шляху дався мені найважче, бо почало нав’язливо думатись, по-перше, про лист, по-друге, про те, як мені реагувати. Мене завжди збивала з пантелику перспектива смерті когось із близьких, бо я знав, що буду вбитий горем, але, поза тим, навіть не уявляв, як мені діяти. Чи не виглядатиму я бездушним, якщо пересиджу відведений для страждань час на відлюдді; чи не виглядатиму я по-ідіотському на похороні, поминках, дев’яти- і сорокаденних сходинах, коли всі очі дивитимуться на мене й на зморщеного, ветхого деміурга, якому ти віддала перевагу. Страждати, коли хтось помер – це роль, від якої не можна відмовитись, але як мені ділити її з Дідом?
Поки сходив на ґанок і порпався в кишенях, шукаючи ключі, я нараз усвідомив усі глибинні причини мого страху. Все банально: якщо я нагиджу Дідові на голову досить шумно, як я то планую (а книжку я почну вже сьогодні!), то в мене зникне будь-яка надія перебити цю першу славу ще якоюсь. Можна бути поетом і художником, як Шевченко (не Борис Петрович, а той, великий), актором і політиком, як Рейган, але Cальєрі й Моцартом в одній особі – навряд. Книжка – мій вирок, той надгробок, що задавить потаємну віру у високе призначення, хоча б вище, ніж «отой, що витяг на світло брудну білизну нашого Поета». (Я вже відчинив двері, стягував у коридорі просякнуті водою лахи). Єдина мета цього викриття – щось тобі довести, а я не Данте, щоб доводити померлій.
Ходив по хаті зовсім голий, вимкнувши музику, чуючи тільки шум дощу на вулиці, намагаючись не дивитись на конверт на столі, цей символ невідворотності. В мене було таке відчуття, що він не долежав свого, що йому б іще хоча б пару днів перебути в цій досконалій цілісності. Щойно отримавши його, я довго вдивлявся у своє ім’я з прізвищем, у нашу адресу, виведену гарними округлими буквами, і думав, чому немає зворотної адреси. Може, ти думала, що я собі її занотував, коли був там? Ні, я нічого не нотував... Може, в тебе її вже немає? Або ти якось знала, що мені не буде що написати у відповідь? Лихо мені з тобою. Mulier pulchra, як казав один святий, est janua diaboli, via iniquitatis, scorpionis percussio. Або, якщо простіше, від жінок самі неприємності. Хіба він не правий? Цю фразу я, між іншим, вичитав у романі, який оце вчора почав. Автор там якийсь гагауз, прізвище смішне, Казани чи Ковзани, а називається «Алергія». Ця книжка зараз модна, бо автор, виявляється, ще на початку дев'яностих передбачив епідемію нетипової пневмонії. Почитай, рекомендую.
Розпечатувати лист було треба, а не хотілось. Можеш це назвати хоч боягузтвом, хоч як. Я потинявся босоніж по кімнаті, перекладаючи частини гармидеру з одного довільного місця на інше; потім перемістився до кухні, видобув із холодильника якісь харчі в пакетику, про які давно забув. Вони виявились частково придатними до споживання, тож я, відтинаючи ножем тоненькі шматочки, жував якнайповільніше, сподіваючись на прихід апетиту в процесі. Але він би не прийшов, навіть коли б то були равіолі зі шпарагівкою у пташиному молоці – ковтнути було майже нереально. На шафі надокучливо бурмотіло кухонне радіо, поки я його не скрутив. Гола людина, що стоїть біля столу й відрізає незрозумілу їжу від великого шматка – одне з тих видовищ, які виправдовують ядерну війну.
- Самотність, - сказав я з набитим ротом, як мене вчили не говорити, якщо хтось бачить. – Ти тут?
Відповіді не було, і я пішов, похиливши голову, читати всю правду.
Повагавшись, я взяв його в руки, цей клятий конверт. Зволікаючи ще мить, вирішував, чи розрізати ножем, чи роздерти. Врешті – роздер. Від того, що було на внутрішній стороні, мене пробрали такі дрижаки, наче весь мій збайдужіло-невиспаний спокій змело одним помахом величезної щітки. Конверт було склеєно з невдалої ксерокопії газетної вирізки; я сам себе не чув, поки розгортав його на столі й дивився, дивився на те, що вже бачив кілька годин тому. Ні, то були ніякі не «Факти», а якась безіменна газетка. Трохи подібно, але тільки в першому наближенні, дуже дивно, що я був такий переконаний. Фото було саме те, з неслухняними пасмами на чолі, змученою усмішкою й нерівно загорнутим комірцем сорочки. Але, звісно, то не був некролог. Матеріал називався «Поезія мезальянсу» (правда, краще було б «Поетика»?) і починався словами «З неперевірених джерел». Від хвилювання схибив механізм переведення знаків у образи, тому я сприйняв це так, наче це ти – вода, ти струмуєш із якихось неперевірених джерел. Далі рядки витерлись, але можливо було вгадати абриси деяких слів – «зв’язок», «чоловічу силу», «творчого натхнення», «молодість», «кохання», «лауреатові», а найчастіше – «ювілею»; чи не вісімдесят тобі минуло,

читати