Завантажити

голубе сизий?
Ось воно, значить, як. Шкандаль, розголос у жовтій пресі. Човен кохання зазнав кораблетрощі, до якої навряд чи можна бути готовим у Дідовім віці. Ти нічого не робиш випадково, значить, конверт - це твій перший знак, який я не вмів зрозуміти. Що ж, перейдімо до листа...
Тримаючи його ще складеним, я сказав собі, не про себе, а вголос:
- Отак закінчується романтична гонитва за дійсністю, - і враз побачив слово «дійсність» у самому листі. Так буває: скажеш якесь слово, і його відразу повторить за тобою телевізор, радіо або там вивіска якась. І цей твій почерк, де місцями - креслярський шрифт, а тут раптом хитромудрі вензелі над «б» і «д» або грузинські зарубки на «з». Власне, пташка над «й» у слові «дійсність» розкинула крила так, мовби пікірувала на принишклу жертву, а «т» нагадувало ефес антикварної шпаги. Хто б знав, що стільки агресії можна передати через банальні карлючки. Як я повільно його розгортав... Ніби від цього відтягування кінця міг якось змінитися зміст листа, на краще для мене, звісно, подалі від усяких сюрпризів. Вже розгорнувши, вже маючи перед собою, в останньому пориві бажання відкласти момент істини я пробігся очима по ідеально рівних рядках. Фраза, що впала мені в око, була: «Наша дитина».
Тисячі іплікаторів Кузнєцова синхронно вп’ялися в усе тіло. Тисячі - гострих, твердих, зовсім не лікувальних.
«Наша дитина». Зачата, певне, зі мною, бо ж не з цим твої експонатом музейним. Дитина, про яку нам ніколи не йшлося, бо завжди знаходили привід, щоб перенести на далеке «потім». Дитина, яка геть усе міняє. На кожен квадратний сантиметр шкіри – по іплікатору, дивно, що не тече кров і не шелестить на голові волосся.
Щоб не розводити тут «Сойчине крило», наводжу лист без змін в оригіналі – він невеликий. Ні вітання, ні звертання на початку не було: лист починався словом «ти».
«Ти часто питав мене: як любить жінка? Хіба не так само, як і чоловік? Тобі хотілося, щоб відмінності насправді не було. А я, молода ще, нестигла, не годна була тобі пояснити. Ну ось, а тепер я тобі розповім. Дозволю собі говорити так, наче я – єдина у світі жінка, і немає іншого чоловіка, крім тебе.
Різниця у тому, що ти нестримно палаєш і скоро прогоряєш бажанням усього відразу. Ти любиш, як і живеш, достоту так, наче це єдине твоє життя, і щохвилі втікає твій єдиний час. Я – не поспішаю любити, ніби зможу прожити це все стільки разів, скільки буде потрібно. Ти любиш тут і тепер, палко й нестримано, я – розважливо, тихо, але скрізь і завжди. Ця любов – як м'який загадковий усміх, який жінка проносить крізь будь-які негаразди, вдивляючись десь углиб.
Я знаю, що я вчинила. Ніколи не насмілюся робити жодних спроб похитнути тебе у твоїй твердокам'яній правоті. Бо святі ми обоє: ти – у ображеній праведності, я – у свідомому гріху; ти – у баченні правди, я – у солодкій омані; ти – у несхибному вмінні відрізняти біле від чорного, я – у тихому знанні, що дійсність буває біла й чорна водночас.
Справедливість – немилосердна. Я не намагатимусь виправдатись, бо жодні слова не виправлять того, що я тобі заподіяла. Не проситиму дати мені шанс. Але те, що я маю від тебе, є більше за будь-яке прощення. Наша дитина. Згадай, скільки разів могла вона народитись.
Якби вона народилась тоді, коли я, дикувате зарозуміле звірятко, боязко віддалась тобі в руки, її звали б Передчасність.
Якби тоді, коли ми розчинялись одне в одному, пізнаючи глибини й висоти й забувши про все довкола, - мала б ім'я Недоречність.
Дитина, народжена в хисткі місяці, коли ми остаточно пов'язали свої долі й не знали, чого сподіватися далі, звалася б Сумнів.
А потім ти мучився тим, що я віддалилась від тебе, а я – що не можу забрати тебе до себе нагору, й дитина наша була б – Відстань.
Коли я сказала собі, що лише розрив по живому врятує хоча б одного з нас, ми могли б народити дитину з іменем Біль.
Я зникла: далеко, нічим не торкаючись тебе, ніколи не перестаючи сподіватись найгіршого, я могла б народити дитину – Страх.
З'явитись на вільний від тебе світ, коли я дозволила собі не бачити тебе щоночі у сні, склавши руки на животі, могла лиш дитина на ймення Забуття.
А тепер? Коли я не забула, не втратила те, що було, перемучилась усім, що ти можеш лиш уявляти, - і все ж донесла сюди головне, - нашу дитину звуть просто: Любов.
Любов у чистому вигляді: не моя, зраджена, до тебе, й не твоя, занесена часом, до мене. Та, яку можна почути, пробувши довго на самоті, не впускаючи у вуха нічий голос, окрім власного серця. Та, що з нею підносяться до Бога. Ти подарував мені дар безоб'єктної любові, втілений у цій беззахисній грудочці життя, серйозній, мовчазній, нічим не схожій на нас обох. Яке щастя, що діти людські так повільно ростуть: моя любов ростиме разом із нею, непомітно для ока, розтягнута на довгі десятиліття.
Я посилаю тобі зображення нашої дитини; в листі, втім, ти не знайдеш жодного фото. Хочу, щоб ти побачив так.
Так, як бачу я.»
Коли я писав, - це всього кількадесят годин творчого концентрату на все моє

читати