Завантажити

дому було далеко, і хтозна, чим могла закінчитись наша розминка. Був альтернативний вихід – спробувати налякати їх грізним іменем Вовки Мумарова; навіть якби подіяло лише частково, і хлопаки схотіли б пересвідчитись у нашому з ним знайомстві, для Вовки виїзд на природу тільки в радість. Але могло й зовсім не подіяти. Перспектива не потрапити додому взагалі й не прочитати того клятого листа не залишала мені жодного вибору.
- Не знаю, як ви, хлопці, - пробурмотів я, не чуючи, що говорить високий, хоча його міміка була досить виразна, - але я роблю ноги... – і на цих словах зробив перший, дуже цілеспрямований стрибок у напрямку волі.
На моєму боці була природа. Еволюція, що не лишила шансів велетенським тиграм із півметровими іклами чи печерним ведмедям розмірами з танк, але піднесла на вершину мізерну людинку, що не соромилася вчасно давати драла. Божа справедливість у вигляді холодного дощу, під яким так неохота за кимось ганятись. На їхньому – вулички їхнього рідного села, топографії якого я гаразд не знав, і міг елементарно забігти до якогось зручного для них глухого кутика, якби був бовдуром. Але я не бовдур, тому біг просто вздовж головної дороги, по якій, обганяючи нас, пролітали оточені хмарами бризок машини. Сподівався, що мій запас ендокринного пального виявиться більшим за їхній.
А знаєш, було щось таке несказанно чарівне в цьому леті по узбіччі сільського «асфальту», щось вартісне, від чого хочеться спинити мить. Дощ, і з-під ніг вилітали грудки погано змоченого пилу. Все, що могло пульсувати, пульсувало, гупало у вухах, стріляло в нутрощах, ламало в колінних суглобах. Сіре розпливалося обабіч у дві засвічені кіноплівки. Я думав про різну дурню: про те, чи не занадто я вимахую руками; що про це все думають люди в машинах; що б ти подумала, якби це побачила; що робити, якщо таки наздоженуть; як живі люди вмудряються бігати марафон; чи можливо, суто гіпотетично, взагалі хоч якось пояснити моїм переслідувачам ситуацію з газетою, листом, тобою й Дідом; чи не здохну я від больового шоку, коли зупинюся і вслухаюся в ножі, які штрикають мене у печінку. Один навушник вилетів, коли я так по-дурному відчайдушно від них скокнув, а в іншому була музика. Таке було відчуття, мовби є лише одна половина світу, а інша – порожнеча, тупіт моїх ніг, тупіт мого серця, і десь позаду ще один осередок глухого тупоту. А, ну вони ще кричали щось нерозбірливе.
Ну чого ви кричите, хлопці? Бережіть дихалку. Все це було дуже динамічно й часу (якщо там взагалі можна було говорити про час) забрало дуже мало. Мені не стало про що думати, і я почав рахувати стрибки, а з ними – вибухи серця в голові. Це було абсолютно не смішно: дихати я вже не міг. Мені раптом спало на думку, що то хіба Дід за допомогою своєї служби аварійного натхнення міг би описати це все так, щоб не було статично. І що в кожен окремий момент часу ми являємо собою кумедну скульптурну групу. І тут вони, здається, відстали.
Коли здається, треба хреститись, а в моєму випадку – бігти далі. Ніхто не заважав їм, у темпі відновивши свої внутрішні резерви, наздогнати мене десь неподалік, бо, якби я зупинився, вже не зрушив би з місця без сторонньої допомоги. Треба було бігти. Ну, я собі біг. Вірніше, не я, а мокрий від дощу й поту шматок болю й гормонів самозбереження. В тому місці, яким думають, геть почорніло. Ну. Ну... Ще. Трошки. Інакше це все було без сенсу.
Дорога непомітно зробила досить крутий віраж... Мій автопілот побачив звабливий прохід між двома городами, глибокий, темний, з густою рослинністю біля входу, і я пірнув, зробивши для зміни курсу останнє можливе зусилля. Там була солома, мокра, багато, ціла купа. Я на неї впав. Завалився, мов лантух, здригаючись у муках, народжуючи великого, колючого, рухливого дикобраза.

* * *

Лежав я на соломі довго. Згори падав дощ, особливо рясно, як мені видавалось, на обличчя. Боліло все несамовито, але чомусь кортіло сміятись. Все-таки купа натуральної соломи – чудова штука в цьому світі, де так мало лишилося справжнього. З села я прийшов, до села й повернувся. А воно зустрічає блудного сина найвеселішим своїм колоритом. Сигарети промокли, хоча були наче в пакетику, ну, «Мальборо», тобто. Я здогадався встромити другий навушник, музика стала на місце, але це наче посилило відчуття дощу, або, як тоді видавалося, кристалізувало сам дощ в апофеозі його паскудності. Дивився на будинки, і під музику мені примарилось, як усередині, в освітлених жовтим світлом жлобських кімнатах тремтять у недоброму передчутті сім'ї, аж поки, незважаючи на стіни й дах, зневажаючи їх, у хату починає вільно проникати холодний дощ. Я просто хочу, щоб ти це відчула.
... До села й повернувся. Всі ті роки, поки була ти (ух, як повіяло від цього слова – «роки»), я відповідав на екзистенційне питання «жити близько чи далеко?» однозначно. Всупереч усім законам співжиття, це ставало дедалі солодше, перетворюючись на рутинну повсякденність: кидати недомальовані шаблони ґудзиків, щойно годинник покаже шосту, летіти до тебе, маючи на

читати