Завантажити

а як член сім'ї. Разом із запальничкою, яку треба було принести, вона витягає з кишені його пальта папірець, видертий з блокнота аркуш, на якому все розписано. Двері - 900 + 100 за встановлення, ґрати - 750 + робота, виділена лінія 400, телефон 800, комп'ютер 450 $, телевізор... Враховане тут усе, навіть витрати на таксі. Навіть окремим стовпчиком виведена кількість робочих годин, пропущених через ремонт у їхній хаті. Квітослава нюхає цидулку: вона пахне його гіркуватим одеколоном, трохи тютюном, зовсім трохи папером. Але найсильніше вона пахне думкою: пора їм нарешті зрозуміти, що він ремонтує квартиру не для них, а для себе.


«Якщо крутиш носом на принагідного мужчину, завжди є шанс, що потім доведеться задовольнятись набагато гіршим варіантом» (мудрість пані (а насправді - безнадійної старої панни) Олесі).

Пан Андрій мало не щовечора пропадає на більярді, смалить сигарети в кімнаті й забороняє мамі стригти волосся. Це її злить, бо на довге волосся йде багато фарби, однак пан Андрій непохитний. Він і Квітославі намагався був щось заборонити, та вона зробила на нього круглі-круглі очі: «Ви мені не тато». Скандал, гра в мовчанку, мамині сльози. Серйозна розмова. - Ми вже немолоді люди, Квітославо, нам залишився не такий великий кавалок життя, розумієш, тому дозволь нам дожити його без сварок і сімейних драм. - На що Квітослава чудним, нелюдським якимось голосом відповідає цілком серйозно: - Дозволяю.


З весною відступає нежить, дозволяючи трохи заощадити на краплях, натомість прокидається непомірний апетит. Стільки їсти й зовсім не грубшати - справжнє диво природи! Подружки на дієті, вони ковтають слинки, Квітославі трохи незручно.

Дівчата з університетського драматичного гуртка спромоглися на виставу - «Вероніка вирішує померти». Кажуть, дуже незле, тож Оля тягне Квітославу з собою: глянемо. Е, ні, відмовляється Квітослава, я просто вмираю їсти. Скоро їдальня, - киває в бік їдальні, - закриється. Та й взагалі, всі просто подуріли з цим Коельйо. «Коельо,» - виправляє Оля. Прошу? Оля повторює: треба казати не Коельйо, а Коельо. Чого б то, - Квітослава зображує щире здивування, сама ж думає: справді, як правильно казати - Коельйо чи Коельо? Пишеться «Коелхо», а як вимовляється по-іспанськи? Тобто, я мала на увазі - по-португальськи. - Росіяни кажуть Коельо, значить, і по-нашому треба казати Коельо! - знаходиться Оля. Ну, знаєш, - завзято заперечує Квітослава, - це ще ні про що не свідчить! Те, як кажуть росіяни, ще зовсім не показник! - а сама дивується: божечки, я вже говорю й міркую зовсім як доросла людина! Думаючи над цим, вона забуває про Коельйо, - чи Коельо? - й посувається до дверей їдальні, не чуючи, як за спиною Оля видає вбивчий каламбур: «Квітослава вирішує пожерти».


Сама ідея знайомства в Інтернеті видавалась їй абсурдною. Кому тут можна сподобатись? Хто може зацікавитись словом - як жінкою?

Коли вони прощаються, Квітослава закриває програму хрестиком, тисне Disconnect і відкидається на спинку крісла, блаженно всміхаючись. Як він їй до серця, цей хлопець, яким дотепним, завжди доречним уміє бути. Між ними поки що лише букви, та вони значать більше, ніж дотики, тому пальці тремтять, а серце гупає в вухах, мов африканський тамтам. Мріючи так, вона наділяє його своїми відчуттями, тоді предметом відображеного зачарування стає вже вона, quitoslava, що виходить у своїх чаяннях далеко за межі себе... Та приходить пора маліти, вертатись до оболонки кумедного дівчиська. Тоді вона вдячна наперед йому, а в його особі кожному, хто зверне увагу на неї, хто захоче її такою, яка вона є. Тоді вона заочно кохає першого-ліпшого, хто скаже «Квітославо, ти мені подобаєшся».


У перші дні віртуального знайомства він запросив її на каву. Вона написала йому: «Взагалі-то я дуже зайнята людина...»; потім перечитала й виправила «зайнята» на «замкнена».

«…і якою ти будеш, мені все одно,» - рядок із пісні нашої юності. Це лише Квітославі було байдуже, яким він буде; її віртуальний кавалер не любив невизначеності, тож їй довелось намучитись, шукаючи презентабельні фото, бігаючи в пошуках сканера, помираючи від сорому в передчутті його реакції... Та все ж вони не впізнались на першому побаченні. Чому? Простовбичили півгодини в безпосередній близькості одне від одного, навіть не припустивши, що це «Він», а це - «Вона». Дивно, але це лише загострило їхній взаємний інтерес: відтоді вони говорили переважно про наступну зустріч. Але тепер необхідно убезпечитись, аби знову не скочити в таку халепу. - Який твій колір? - запитує він. Оце питання, ніколи вона над цим не замислювалась. - Ну, тоді скажи найперший, що спадає на думку. - Напевно, мій колір - зелений. - Зелений! Мій також. Нехай кожен із нас має в руках щось зелене, тоді точно не помилимось. А потім обміняємось цими предметами, згода? - Авжеж, тому назавтра Квітослава має над чим посушити голову. Вже пора виходити, а ідей щодо зеленого сувеніра так і не було. Хай йому грець, вона нарвала по дорозі всякого зілля, переважно підрослого

читати