Завантажити

ніцшеанства». Та ще й ніколи, - це Галичина, дитинко, - не будеш певна, що розумні очі твого співрозмовника не є таким самим маскарадом. І головне: настанови ці йшли від мами. Як думаєте: з чого мама живе? Зарплата в конторі, яка називається «маминою роботою», не становить і чверті тих грошей, які вона приносить у дім. На закономірне запитання «звідки гроші» мама відповідає неохоче й невизначено: «підробляю на фірмі». Обмізкувавши це все, Квітослава давно вже дійшла висновку: цією «фірмою» насправді є пан Андрій. Ото так. Нехай за двадцять років Квітослава не буде такою строгою, холодною коротко стриженою красунею, як мама - але й утриманкою вона не буде, це факт.


Лискучі жовті кеди, джинсовий рюкзачок, перші веснянки на носі, коротко підрізані нігті, розгублена усмішка - одного дня виявилось, що навіть такою вона може сподобатись.

Мінус перший Квітославин хлопець, - якщо Антона вважати за нульового, - цей хлопець тиняється її кімнатами, вбраний у свій польський, як він сам каже, трофейний светр. Буває ж таке, що ганчірка робить людину більше, ніж обличчя, тіло, голос, характер. Квітослава проводжає його поглядом і думає: який би він був, коли б не цей дивовижний светр? Вона так мало про нього знає. Високий, худий, аристократичний, а як на Квітославин смак, то дуже гарний. Що він саме в ній знайшов? Адже такі, думає вона, ніколи не пасуть задніх... Не задніх... А передніх він пасе. Десь там він їх пасе, а до неї приходить відпочити, розвіятись. Думки прориваються назовні. Квітослава псує тишу, каже: - Ось ти пасеш, а я тобі нащо? - Він дивиться на неї налякано, без жодного здивування, наче відкрився якийсь його страшний секрет. Мовчить. Його звуть Микита.


Вже коли було давно по всьому, її мучило єдине питання: чи весь час він удавав зацікавленість? Як насправді він її оцінював?

Невдовзі фраза про «пасеш» набуває нового, гірко-знущального змісту. Прийшовши додому вдень, Квітослава не може повернути ключ у замку, аж поки не розуміє: не замкнено. Речі виносили з цинічною перебірливістю. Пропав комп'ютер, японський телевізор, магнітофон, чомусь уподобали злодії електричний обігрівач. На кухні Квітослава недорахувалась міксера, кількох банок консервації, радіоприймача; з шафи в великій кімнаті забрали скриньку з маминими прикрасами. Такі ось ласуни, мерзляки, меломани й модники до них завітали. Разом із речами зник і Микита. З мобільного телефону, з домовленого місця їхніх побачень, і з її життя. // Мама сидить у кріслі, обіперши голову на руку, з помітним болем у голосі каже комусь у слухавку: ні, ні, грошей не взяли, не було... Та яка міліція, хіба не знаєш, як вони зараз шукають... Могорич візьмуть, а зад зі стільця не піднімуть. Квітослава гладить рукою незвично пустий стіл, де раніше стояв комп'ютер, мовчки слухає мамину розмову й думає: Микиті, чи як його там, зовсім не конче було зникати. Йому ніщо не загрожує. Вона ні за що в світі не сказала б мамі, що мала хлопця. Ніколи б не зізналася, що приводила його додому.


«Некрасива візьме своє розумом; некрасива й дурна - працею; некрасива, дурна й ледача - щасливим випадком; ось хіба некрасивій, дурній, ледачій і безталанній не пощастить» (мудрість пані Олесі).

Ви читали Квітославин щоденник? Це добірка гірких розчарувань, і з іншого приводу, як вилитися розчаруванням, вона до нього не звертається. Ось і зараз вона пише, витрачаючи на кожну букву трохи більше, ніж вона того варта: «Квітослава - що за ім'я? Це дуже відповідально, коли тебе так звуть серед суцільних Оль, Тань і Олен. Коли мама придумала назвати мене Квітославою, вона, певне, мріяла про дівчинку-квітку, щось неповторне, єдине в своєму роді. Тепер вона думає, що її мрія здійснилась. А насправді досить мені глянути у дзеркало, як я впізнаю в собі тисячі таких самих квітослав, у чомусь різних, але в головному однакових. Усі вони, напевно, напишуть колись у щоденнику те саме, що я зараз. І зовсім не достатньо вважати себе особливою - треба це перед собою заслужити. Так само, як любити себе можна тільки після того, як станеш людиною, яку б ти могла полюбити як когось іншого. Мені не вийшло. Я не маю нічого спільного ні з Алісою, ні з Еллі, ні з Пітер Пеновою Венді, ні з Пеппі Довгою Панчохою, ні з Арвен, ні з Амелі, ні з Роксоляною, коротше, ні з ким, на кого хотіла бути подібною. Часом я запитую: чому ні? А відповідає чомусь чоловічий голос: бо ти живеш по колу, Квітуню, по колу, по не тобою вигаданому вічному колу.»


Вона так добре знала місто, що один знайомий таксист о будь-якій порі телефонував їй, коли не знав, де знаходиться та чи інша вулиця.

Квітослава вивчає географію, вивчає історію, іноземні мови, різні гуманітарні науки. Таємно записується на курси екскурсоводів. Хоче стати гідом. Стає ним. Дуже скоро їй дають водити групи - спершу українські, потім німецькі, американські, польські. В оточенні туристів Квітослава схожа на сіруватого жвавого метелика, що трохи зарано вилетів і кружляє над весняними талими снігами, на в'юнку міль. Жодна львівська

читати