Завантажити

приглядалась до хлопців по черзі: може, цей? Чи цей? І в кожному знаходились якісь непомітні досі приваби, кожному пасувало місце романтичного карпатського спокусника, першого спонтанного кохання у її житті. Та на хлопців, як виявилось, не діють легендарні афродизіаки Карпат. Вони пустували, перегукувались, кидались камінцями, дитиніли на очах. Увечері крадькома випили контрабандну пляшку чогось не надто міцного, травили пікантні анекдоти, підсувались до багаття: зимно, гори. Цілу ніч Квітослава дихала теплом собі у спальник, а вранці, коли прийшла пора підніматись на гору, нікчемні недорицарі пустили її вперед, тож перед нею першою цей пісний світ розвішав панораму сосново-небесних слайдів розчарування.


Оля - модна: залітає в клас, мов вихор, висмикує з вуха один навушник, дає Квітославі, пританцьовуючи, послухати стукіт і клацання вперемішку з писком і плямканням - ну, як тобі? - Так, нормально...

Одного разу Квітослава придумала пісню. Вірніше, пісня сама придумалась. Звідкись у голову впурхнула мелодія, покрутилась там із півгодини сама. Щось таке, як гіллячка у чорториї. Тоді на ній, мов гриби після вересневих дощів, почали наростати слова. Були ті слова рідні, почувалися там комфортно. Квітославі було трохи не по собі, аж так їй подобалась пісня. Вона безперестанку наспівувала. Мусила колись попастись; так і вийшло. Подружка, Оля, почула й запитала: що це ти, Квіто, мугикаєш? Не могла ж вона відповісти, що це її пісня. Це, каже, вчора почула по радіо, ніяк відчепитися не може, нова пісня групи «Java Rain», ну, львівської, модної. Знаєш? Авжеж, Оля знала! Довелося Квіті заспівати від початку до кінця вголос, а голос у неї, прямо скажемо, не фонтан. Але на Олю пісня справила враження. «Яванці», каже Оля, просто супер, молодці, ульотна штука. Ще трохи, й вийдуть на всеукраїнський рівень. Альбом куплю, коли вийде, сто пудів. Ясно, що після цього Квітослава дуже запишалась і навіть переглянула свої плани на майбутнє: цілих півроку мріяла бути не країнознавцем, а співачкою.


«Мамо, я зробила уроки, поїла, помилась, мені ніхто не має телефонувати. Якщо в хаті пожежа, то вода в ванні. Дуже прошу не стукати.» (табличка на дверях її кімнати)

Ввечері, коли розріджена тиша заливає місто, Квітослава може чути зі свого ліжка, як перемовляються диспетчери вагонного депо. Голоси то наближаються, то віддаляються; часом можуть лунати просто в її кімнаті, часом вона лише відчуває майже беззвучний натяк на них. Їй ніколи не вдається розібрати жодного слова. Сон не йде, вона вслухається в цю театральну постановку в ефірі нічного радіо. Ніде у світі, видимому для людського ока, не зустрінеш такої барвистої гри відтінків, інтонацій, - голос чоловічий, голос жіночий, - емоцій. Вона не засне, поки не скінчиться танець звукотіней. // Квітославі цікаво: Оля, чи чула вона це диво колись? Адже живе неподалік. При нагоді вона запитує. - Ага, ясно, - відповідає Оля, - чула. Такий ambient, просто дах зриває!


Якщо Квітославине життя уявити як довгу подорож на потязі з пересадками, то на станції «Випускний» вона потрапила під мокрий сніг.

На офіційній частині випускного вручали грамоти й медалі. Всі подружки - Ляна, Марина, Сніжана, Тоня, навіть Оля! - отримали золоті медалі. Хлопці теж: Михайло, Павло, Ґєник. А Квітославі дісталася лише срібна. Це все через четвірку з географії. Що тепер буде? Що скаже мама? Це ж треба - з географії. Яку так старанно вивчала. Вчителька - дурепа. Квітослава вийшла на шкільний ґанок і глибоко вдихнула червневе повітря. З вікна спортзалу було чути, як налаштовують апаратуру для танців. Пристрасно захрипів Вакарчук: «Ти не одна, я не один...» Квітослава всілася на бетонні сходи. Потекла туш. Життя було закінчене.


«Діти часом видають ті самі звуки, що дельфіни. Це я сама нещодавно помітила... Боже! Якщо я така, які ж будуть у мене діти?»

Квітослава пошила собі двох наручних ляльок - хлопчика й дівчинку. Одягла їх. «Хто ти, хлопчику маленький?» - питає ліва рука. Права мала б відповісти, що українець молоденький. Але права каже низьким голосом: «Я Вова, студент». А що Квітославі робити, коли мама не пустила її на дискотеку? Запитала, хто з нею там буде. Квітослава відповіла, що Оля, бо мамі брехати не можна. Тоді мама сказала, що Музичуки, батьки Олі, не дуже добрі люди. Тому краще буде, якщо Квітослава з нею не дружитиме, а про дискотеки нехай забуде взагалі. Бо це суцільний бедлам і неподобство. Так сказала мама. «А тебе як звати?» - питає права рука. Ліва гордо відповідає: Квітослава.


«Мамо, епітет - це трохи не те, що ви думаєте...» (Перше доросле Квітославине хамство.)

Хочу, мамо, вступати на географічний факультет. Буду географом, - отак каже Квітослава. Забудь і не думай про це, відповідає мама, кому в наш час потрібні географи? Де ти збираєшся працювати потім? Ось я бачу твоє благополучне майбутнє в царині бухгалтерського обліку. - Але я хочу бути географом, мамо! - Наразі, Квітославо, ще я тебе годую. Поки я тебе годую, ти не можеш робити те, що

читати