Завантажити

вільний простір фіолетовим димом; із очей дивного створіння б'ють два промені жовтого світла, а тулуб у нього сіро-голубий, на хвості ж - червоні й зелені плями. На лапах почвари вона вимальовує закруглені злі пазурі, потім, роздивившись свій твір уважніше, вирішує додати кривий шип на хвості. Картину оголошено завершеною: Квітослава виводить під малюнком нерівними, дитячими буквами: «Жіжа miжа». Намилувавшись, ховає шедевр у паперах на полиці, бо вже треба йти гуляти надвір. Але зле, напевно, сховала, бо коли вертається, чує голоси батьків у своїй кімнаті. Щось вони там схлипують, ґелґотять, бухикають, обговорюючи доччину творчість. Завваживши її, сконфужену, кличуть до себе, показують малюнок - мало не тицяють в обличчя - «що це, Квітуню? Що це ти намалювала?» - Вона ховає очі: «Не знаю. Це не я.» Ну як же, Квіточко, це ти намалювала. Що це таке? - «Це не я,» - вона до білизни стискає губенята, мружиться, не хоче, заплакавши, видати себе. - «Це не я, не я, не я малювала.»


«Заощаджуючи на життєво важливому» (На цій фразі Квітослава вчилась вимовляти шиплячі.)

Одинадцяти років, коли тато поїхав, і Квітуні довелося їздити до школи самій, вона була ще зовсім маленька. Таке, сказано вже, пташенятко. В курточці, з рюкзаком за плечима, вона виглядала ну геть як дитинча. На зупинці треба було втрапити в певне маршрутне таксі, по-львівськи «пижик». А ходили вони досить рідко. Коли Квітуня бачила свій маршрут, вона вибігала на дорогу й голосувала, відчайдушно вимахуючи ручкою. Але водії, не бажаючи зв'язуватися з малечею, ніколи не зупинялись. Тому, щоб доїхати до школи, доводилось чекати, поки комусь із дорослих на зупинці знадобиться той самий пижик. Так уперше Квітослава стикнулась із соціальною несправедливістю.


«А звідки ти знаєш, що ти не є тільки тим, що про тебе думають інші?» (Це Квітослава переконує сама себе не засуджувати маму.)

Раз на тиждень, не частіше, до Квітославиної мами приходить пан Андрій. Він завжди має офіційний такий вигляд і дзвонить у двері двічі. Мама відправляє Квітуню до її кімнати. Часом вони відразу йдуть до спальні, а в інші дні сідають на кухні й довго говорять. Зі своєї кімнати Квітослава чує, як вони сваряться, мама кричить. Але потім усе одно йдуть до маминої спальні й закриваються там. Чим пан Андрій займається з мамою в спальні, Квітослава здогадується. Крім того, мамине ліжко вже старе. Якби тато був дома, він би підтягнув гайки, тоді ліжко перестало б так рипіти. Та нема тата. Мама кричить, але вже по-іншому. Потім пан Андрій збирається, поправляє краватку. Мама проводжає його до дверей. Коли він іде, мама телефонує до сусідки й розповідає: щойно знову приходив лікар. Мама знає: сусідка завжди дивиться в вічко.


Вона й сама любила дивитися в вічко, коли на сходовій клітці не було світла. Здригалась від несподіванки й переляку, коли люди виходили з темряви. Страшно, цікаво!

В дитинстві був у Квітослави період, коли вона хворіла на сомнамбулізм. І виглядало це досить-таки чудернацьки. Ось, наприклад, чує мама вночі дивні звуки. Піднімається, йде перевірити, що в коридорі за неподобство. Вмикає світло - а там Квітослава стоїть, руками за стінки тримається. Очі в неї відкриті, але видно, що не бачить нічого. Що ти тут, Квіто, каже мама, а ну шуруй спати! А дівчинка дивиться ніби в нікуди, але обурено, й каже таке щось, наприклад: «Y asi se que te quiero, taciturno, degollado noche - noche cuando desciendo a la vigilia sangrante de tu boca!» Ви таке розумієте? Я - ні, мама - теж ні.


Після відвідин пана Андрія мама стає лагідною, заспокоєною, ніколи не свариться. Якби назовсім вернувся тато, вона, може, була б такою завжди? Але ж чи схоче тато жити з нею попри весь цей бруд?

Ви зраджуєте тата, каже мамі Квітослава. Я ж усе розумію. Ви зраджуєте тата з паном Андрієм. - Як ти можеш!? Хто тобі дав право таке мені казати! - Добре, я не буду казати, але ви ж усе одно зраджуєте. - Мені боляче від тебе це чути, Квітуню. Ти все неправильно розумієш. Тобі ще... - Добре, мамо, якщо ви так кажете. Вам ліпше знати. // Але відтоді мама ніколи не веде пана Андрія відразу до спальні. Вони завжди починають зі сварки на кухні.


«от чи нашо їси на небесах нехай світиться ім'я твоє царство твоє на землі на небі хліб нас несучий дай нам сьогодні не веди накус покусу визволи нас о блукаво бо твоє царство місило навіки і Амінь.» (так молилася п'ятирічна Квітуня, пропускаючи слово «слава» - не любила його)

У неділю вранці треба йти до церкви. Бажано якомога раніше. А в інші дні Квітославі треба до школи на восьму тридцять. І в суботу теж, бо Квітослава вчиться у спеціалізованій школі. Туди ще їхати добряче, тому вставати доводиться вдосвіта. В неділю можна було б виспатися. Але в неділю треба ходити до церкви. Молитися. Ставити свічки. Храм віри, каже мама, в тебе в душі, Квітуню. Тебе ніхто не примушує ходити до церкви. Ти повинна ходити туди щонеділі за покликом власного серця. Це - нормально.


«Миколаївський завод поршневих кілець задовольнить

читати