Завантажити

панночка не прогулювала приїжджого кавалера лабіринтами рідного міста так пристрасно й романтично. Вона зникає в темряві брами, звідти кличе спантеличених іноземців: - Ходіть сюди! Вона малює місту людське обличчя, розсипаючись історіями, вичитаними з давніх журналів і хронік. Оповідаючи бувальщини про якийсь будинок, переривається, показуючи пальцем на сумного бороданя - погляньте, власник кав'ярні «Театральної», набрав на 200 тисяч кредитів і не має як віддати. Довівши отару туристів до стародавніх дверних молотків на площі Ринок, виривається вперед, піднімає одне з бронзових кілець, зазирає грайливо й хитро в іноземні очі й робить: «Бам-м-м-м».


«Пересічна непересічність дещо переперчила печериці» (Знущальна скоромовка, якою Оля Музичук зазвичай перебивала Квітославині самокопання.)

«Обличчя приємне, але абсолютно несерйозне» - це Квітослава: кирпатий ніс, висунуте вперед гулясте підборіддя, великі круглі очі незрозумілого сіро-зеленого кольору з вічно звуженими зіницями, не дуже доречні ямки на щоках, опукле широке чоло. Десь у шістнадцять це личко перестало дорослішати, тож тепер із позиції «жінки без віку» в нього один вихід: зморшки, старіння. Воно було б живим, якби не сіруватий колір шкіри. Засмага робить його темно-сірим, і єдине, що хоч трохи рятує становище - русяві кучері, більше подібні на висушені суцвіття якогось бур'яну, ніж на волосся юної дівчини. Родимки, несиметрично розкидані навколо тонких губ, по скронях і підборідді, забезпечують цьому лицю постійний розгублений вираз. Це все польські риси в її обличчі, кажуть, це польське коріння. Вона трохи піднімає окуляри, що тримаються за допомогою хитрих дротяних гачечків, щоб навіть у транспорті додавати краплю солідності. Тепер те, що в люстерку, точно нічим не викривлене. «Ніхто в житті не назве тебе красивою, Квіто. Вічно ходитимеш у милих і симпатичних, отак.»


Все-таки старість існує. За десять років навіть мама перетвориться на сухоребру худу старушенцію з правильними рисами обличчя, її опис не обійдеться без згадки про «сліди колишньої вроди».

Бабця Марта нагло вмерла, її мусять поховати аж за чотири дні, бо свята й вихідні. Але тато не приїжджає. Він не приїде, навіть якби з Квітославиною мамою сталася біда. Ба більше, він не приїде навіть у разі, коли, - не дай Боже, звичайно, - біда станеться з самою Квітунею. Бо він взагалі не вернеться зі своєї Албанії. Це їй пояснює мама, зовсім неохоче, нервово перебираючи пальцями китиці від скатерті. - Мамо, наївно питає Квітослава, тато що, став албанцем? - Тато твій став... - різко відповідає мама, ледве встигнувши прикусити останнє слово.


«Зосередивши всю увагу на квадратному кілометрі старовини, ми несправедливо маловажимо сучасністю, частина якої - ми самі.» (це речення з її вступного есе «Чому я хочу бути гідом» викладач підкреслив двома червоними рисками.)

По дорозі з курсів двоє дівчат ідуть попереду, обговорюючи свою однокурсницю Квітославу, а вона - за ними й зовсім ненавмисно їх підслуховує. Хто їм винен, що в неї чудовий слух? Ото ще фіфа, кажуть вони, ото ще миша лабораторна. Такій лишень туристів водити. Деренчить своїм голоском, як трамвай. // І то правда, голос у Квітослави специфічний, слабкий, ніби надламаний. Голос, який боїться послизнутись. Сама вона вважає його подібним до глиняного дзвіночка. Гойдаєш його стиха - звучить упевнено, глибоко; намагаєшся теліпати швидше - зривається на тріскіт і хрип. А ще він зрадливий, може відмовити якраз тоді, коли його найбільше треба... «Сучки,» - думає Квітослава. Якась суха невидима рука торгає за плече - не можна так, Квітуню, це негідно, ти мусиш... - Але вона повторює губами впевненіше: «Сучки».


«Мудра жінка будує свій дім, а безумна - власноруч руйнує його» (циганська приказка).

Енергійні вантажники в синіх робах розставляють у вітальні коробки з новим комп'ютером і велетенським телевізором; веселі майстри встановлюють нові залізні двері, свердлять у стінках багато глибоких отворів; бадьорий молодик інженерної зовнішності прокладає в кімнатах нові телефонні лінії; вусатий поляк, не перестаючи всміхатися, приробляє до вікон ґратчасті дверцята. Роботами керує пан Андрій, єдина серйозна людина: дає вказівки, кидає своє шкіряне пальто на диван, оглядає все вельми недовірливо. Квітославі в ніс б'ють запахи фарби, ацетону й гарячого металу. Вона помічає сивину, що поцяткувала панові Андрію волосся: постарів. Повертається з кухні мама, каже несподівано ласкаво: - Бачиш, доню, що значить мужчина в хаті, - Квітослава дивиться на привабливе, таке молоде для маминого віку обличчя, ледве стримується, щоб не виказати себе: знали б ви, мамо, як мені дорого довелося заплатити за те, щоб якусь годинку мати мужчину в хаті.


Соромно зізнатись, але пан Андрій навіть трохи подобався їй у дитинстві - такий охайний, мужній, ґречний, нічим не подібний на тата. Подобався, мається на увазі, як чоловік - їй, як жінці.

Це вперше пан Андрій попросив Квітославу про щось, і взагалі заговорив до неї не як гість,

читати