Завантажити

просто жити - я мушу ще вирости сама з себе. Ми ще не готові прийняти на себе весь цей тягар матеріальних проблем, - гай-гай, меркантильна потворко, твій коханий родом із села на угорському кордоні, працює ж на напівлегальній фермі, де в підвалах вирощують печериці, отримуючи раз на місяць білий конвертик із грішми, на якому лишаються чорні відбитки забруднених ґрунтом пальців. - Я хочу прийняти це рішення самостійно. Бо поки що, варто мені почати думати про своє життя, всі мрії, всі бажання зводяться до одного: окремо від мами, окремо від мами, окремо від мами! Як завгодно, тільки б окремо від мами! - Квітослава вертається додому з курсів і не відає, що мама вже, так би мовити, живе окремо від самої себе.


«Будемо лікувати, будемо боротись, запевняю вас, вона видужає!» (Оптимістичний прогноз лікаря напередодні маминої смерті.)

Як так могло статись, що Квітославина мама померла? В наш вік просунутої медицини, що навчилась лікувати все, що вмудряється продовжити старим-немічним життя на десятки років, як? Така ще нестара, така ще гарна. Коли нам розповідають про смерть чужої жінки, молодої й гожої, ми здригаємось, кажемо: як це так? Що ж це робиться? Це ми приміряємо мимоволі таку несправедливу смерть до своїх жінок, матерів або дочок. Адже ніхто не застрахований від цього: злегковажити якимись болями, полінуватись робити прикрі й болючі аналізи, схаменутись аж тоді, коли буде запізно. Квітослава ж ніколи не приміряла. Мама була чимось таким капітальним, особливим і незмінним у житті, вона б не додумалась передбачати її смерть. А отже, за логікою, її мало б розчавити, стерти на порох цією бідою. Як могло вийти так, що саме Квітославина мама, зі смертю несумісна, померла молодою серед мільйонів тих, що доживають до старості? // Але саме тоді, коли катастрофа була неминуча, з прихованої кишеньки вилізла велика повітряна подушка - назвіть її «шок», «ступор», «транс», як хочете. Врятувавши Квітославу від фатального зіткнення, подушка спустила її обережно, помалу на гальмах байдужості.


Втрата очищує, біль повертає любов до себе. Заплативши дуже велику ціну, починаєш вірити в те, що тепер-то від тебе довго нічого не захочуть.

Ма-ма-по-мер-ла. Тепер ці слова супроводжують Квітославу повсюди. Дайте їй палички, поставте за ксилофон, і вона зіграє вам їх навмання. Цими словами шелестять усі друзі, приятелі, знайомі, сусіди, одногрупники. Ці слова застрягли у чорній мережаній хустці, яку вона носить на шиї. Якби не ці дурні перешіптування, вона б думала про мамину смерть набагато менше. Бо мама була тією людиною, яка найменше думає про дочасну смерть; вона не зважала на хворобу, доки біль можна було терпіти, тоді ж опинилась у лікарні. Пан Андрій завалював лікарів подарунками - бо гроші брати вони відмовлялись. Панові Андрію довелося витратитись на найдорожчі імпортні ліки, які, згідно з палкими запевненнями консиліуму, просто-таки не могли не врятувати маму. Квітослава в цей час була зайнята якимись негараздами в навчанні, льодовиковим періодом в особистому житті, коротше кажучи, зовсім не готова до генеральної трагедії. Ще й до всього, коли вона відвідувала ще живу маму в онкологічному відділенні, перед очима постійно крутилися кадри якоїсь природознавчої програми: з неоковирної лялечки повільно, але впевнено випростовується мокра, блискуча доросла особина - imago.


Вона воліла б лишитись на похоронах наодинці з мамою. Адже все одно більшість цих людей прийшли з почуття обов'язку або цікавості. Кого, м'яко кажучи, хвилює чуже горе?

Виявляється, мама була дуже побожна: похорони не могли обійтись без священика. Святий отець читає-співає молитву - всі дивляться під ноги - Квітослава втупилась поглядом у пана Андрія - пан Андрій тільки для того відриває очі від панотця, аби на мить позирнути в небо. Яка жалюгідна й безпомічна ти, людино, коли покинута своїм Богом. Дорослий тут у щирості не дорівняється дитяті. Малюк, залишений у замкненій кімнаті, дає волю сльозам, виплакує свою образу, закликаючи матір, що вже не прийде по нього... Ти ж молишся нині знову тому, хто вчора зігнорував твою найпалкішу мольбу, позбавивши тебе головного. Це вже схоже на іншу дитину - ту, що кричить крізь сльози: «Таточку, таточку, дорогенький, не бийте!» Вуста пана Андрія справді ворушаться, даруючи Богові все, благаючи про якусь неможливу вже милість. Але ж Бог усе зробить по-своєму! Чи ж йому зважати на те, чого хоче пан Андрій? Тож людина приголомшено стовбичить над своїм розтрощеним світом і переконує себе, що й ця біда - випробування, що й цей біль - благо. Крізь імлисту Квітославину бездумність проривається: я ненавиджу біль. Не хочу терпіти його, доводячи Богові щось; затулюся від нього руками. // Чути осудливий шурхіт, коли вона відвертається, ображена на Бога, якого, власне, ні про що й не просила. Шляхи його незбагненні, то де Квітославі зрозуміти? Піп не вмовк: од Божого імені продовжує віщувати найвище блаженство.


В ці перші дні не можна робити нічого. Ні читати газету чи книжку, ні дивитись

читати