Завантажити

намацуючи шпаринку ключем, злиться на себе («щастя - це мислити ясно»), вітається з господинею, кричить сусідам на кухню «сервус, хлопці!», кружляє своєю кімнатою, розкидаючи одяг по стільцях, а тоді в останньому па перед падінням на ліжко натискає потрібну кнопку на пульті від телевізора «Електрон», ще достатньою мірою кольорового, аби за мить, необхідну на те, щоб шубовснути під ковдру, на екрані проявився щовечірній світ кольору хакі: світ, на який вистачить одного неуважного погляду, бо вже тремтить повітря над жовто-червоною пустелею, і він у роздовбаному військовому джипі, обшитому автомобільними покришками (часто доводиться перевертатись), пригальмовує, здійнявши хмару червонуватого дрібного пилу, біля принагідної чайхани в корпусі спаленого радянського Т-64, і просить (легкий акцент його пуштуні видає чужинця) налити повний термос духмяного міцного чаю, кинувши на пісок під ногами старого белуджі кілька дзвінких (розум підказує, що насправді вони хрусткі) афгані, доповнивши їх, після розпачливих вигуків ресторатора, хрусткими-таки окупаційними райхсдоларами: сон.


А назавтра з'ясовується, що нас, імовірно, дурять.

- Мене непокоїть Америка, - каже він уранці на кухні, насипаючи до кавничка свою нестерпну робусту, від самого духу якої млоїть у голові. Це він до недоспаних сусідів. І вже до себе: - Чому мене непокоїть Америка? - і вже зовсім до себе: «Справді, чому це мене непокоїть Америка? Мене непокоїть Ярина. Ярина, Ярина, Ярина. Вони це знають не гірше від мене. Але, якщо я скажу: «Мене непокоїть Ярина», вони навряд чи слухатимуть. Радити щось набагато цікавіше.» - він завмирає з запаленим сірником, конфорка зловороже сичить, наповнюючи повітря кислим запахом метану. «Ну та, саме тому я говоритиму про Америку, маючи на увазі Ярину.» - Неповага до вогню закінчується глухим вибухом, коли газ доходить до пальців: тепер можна ставити кавник. - Мене непокоїть, що вона хотіла б усіх уподібнити до себе. І не робить того лише тому, що, досягнувши мети, сама не буде вирізнятися з-поміж інших. Що частіше їй інкримінують самозамилування й нарцисизм, тим більшою є спокуса довести свою вищість і кращість через справедливість, добробут, мораль, - тут він обережно, ледве рухаючи ложечкою, розсипає сіль по поверхні майбутньої кави. // Але хто така, чорт забирай, та Ярина?


А місце їхнє заповітне було на площі Шашкевича, на початку Бандери, біля пам'ятника Жертвам комуністичних злочинів (дивна назва, не надто логічна), куди можна підійти непоміченим з чотирьох сторін.

Всупереч і на зло підступному хорові внутрішніх голосів, Квітослава таки відповідає своєму хлопцеві «ні», впевнено й безапеляційно порадивши не плекати щодо неї жодних матримоніальних ілюзій. Як і передбачалося, це призводить до розриву; вони продовжують кохати одне одного на відстані, не втрачаючи зв'язку, доз'ясовуючи якісь рештки стосунків, і за кільканадцять днів, одностайно збагнувши, що розлучення було кроком недозрілим і передчасним, вирішують усе відновити. Прозорого вересневого вечора він чекає Квітославу на їхньому місці, затулившись білосніжним букетом хризантем. Вони стримано беруться за руки, спершу мовчки, потім із напруженими, тривожними розмовами шпацерують містом. Квітослава жаліється, як дістають її віднедавна «компліменти» на кшталт «о, в цій сукні ти дуже навіть нічого» або «ти так погарнішала за останній місяць». Потроху відчуття незнайомості вивітрюється; вони їдять морозиво, гидливо зване «синтетичним», у «Короні», п'ють ароматний мускат у своїй улюбленій винарні, ще гуляють і ще п'ють, розповідаючи вже не про події, а про переживання цих кільканадцяти випорожнених днів. Урешті він сідає з нею в маршрутку, супроводжує Квітославу до самого під'їзду, де вони вже не можуть не поцілуватися: цілуються. Хмільний присмак її вуст. Солодко як. За розпашілою, щасливою Квітославою зачиняються двері, її трохи сп'янілий коханий вертається додому. Коли дурман розвіється, він виявить, що забув у маршрутці по дорозі до Квітослави білий поліетиленовий пакет із чимось дуже, дуже важливим. Ні, він не зізнається, що саме там було, хоча з його вбитого тону Квітослава зробить відповідні висновки. Щоб її заспокоїти, він збреше, що там були цінні матеріали для дипломної роботи. Насправді ж він і не думав готуватись до дипломної. Є підозра, що там були рукописи, якісь тексти в єдиному примірнику, бо той Квітославин хлопець трохи письменник і пише завжди від руки.


Так-так, а ще миршавий Квітославин організм висловлює вдячність за те, що викликає в його тіла хоч якийсь інтерес.

Щоразу, коли Квітослава сварилася зі своїм першим хлопцем, - а сварились вони часто, бо не було чим зайняти час, - і вибачатись випадало їй, вона починала телефонну розмову зі слів: «Я ідіотка». Вірніше, вона казала: привіт, - потім: «ну-у-у» - аби здавалось, що вона підшукує слова, щоб виглядало натуральніше, хоча вона заздалегідь усе репетирувала, - і потім на одному віддиху: «я ідіотка». Їй видавалось, що саме такого самоприниження він від неї

читати