Завантажити

життя, можеш мені повірити. Я страждаю не менше, ніж ти, - та що ви знаєте, пане Андрію? - Тепер ми з тобою лишились разом у цій квартирі. - Квітослава чіпляється руками за крісло, готова до рішучого повороту подій: зараз пан Андрій повинен попрощатись. - І раз уже... (голос його зраджує) Раз уже ми з тобою живемо разом... І щось нас об'єднує... Ми... Могли б... С-с... - він іще раз затягується, випускає дим без залишку, й на останньому видиху : - Ми могли би з тобою с-п-р-о-б-у-в-а-т-и?


Минуло понад сорок днів, і тут давно немає маминого духу: то що ж це за тінь здригається за шторою, наче від німого реготу? Ну, знаєш, мамо...

- Пішов геть! - каже Квітослава таким твердим, як оці дерев'яні бильця, голосом; вона кашляє, вдихнувши від хвилювання клятого цигаркового диму, кашляє його смородом, хапається за горло й вигукує крізь спазми: - Геть! І щоб я тебе тут більше не бачила! - Пан Андрій тримається за груди рукою, нервово чавить недопалок у попільниці, ховається в димній завісі, кувікає: «Кві... Кві... Квітуню, Кві...» - а вона вже не знати, чи кашляє, чи сміється, але ще раз, для переконливості, повторює: - Пішов геть, собако.


Цікаво, як він це уявляв? Вогник неземного щастя мав зблиснути в її очах, вона мала підхопитися, плюхнутись йому на коліна й цілувати своїми, ніжними й рожевими - його сухі, гіркі від тютюну губи? Які ж ви чудні буваєте, люди.

Отак, сивий собако, тобі доведеться рачкувати геть. І забрати з собою цілий той непотріб, за який ти намагався нас купити: свої магнітофони, телевізори-шмелевізори, можеш і комп'ютер забрати, і ґрати з вікна виламати, коли твоя ласка, хтивий цапе. Квітослава дає панові Андрію часу до завтрашнього вечора, сама ж іде ночувати до Олі, а насправді - на вокзал, бо Оля вже півроку в Києві, а квартиру її батьки продали, аби виїхати до Канади. Дебелий, землисто-блідий пан Андрій не перестає вибачатися, бурмотіти якісь виправдання й запевняти, що їй зовсім не треба нікуди йти, поки маленька Квітослава не зупиняє його коротким: «Закрийся». Перш ніж піти, наближається до маминого портрету в чорній рамці й рішуче відвертає його до стіни. Невдалий донжуан за спиною харчить від приниження. // Надворі колючий мороз, а тиша така, що лякаєшся власних кроків. Десь далеко, але ніби зовсім поруч, уважний голос диспетчера, розпорошений реверберацією, запитує щось нерозбірливе, а його вічна наречена - голос жіночий - ласкаво озивається.


До міста, до міста! Місто - її стихія. Хто б повірив, що вона ніколи не бачила міста між 12 ночі й 7 ранку! Ніколи-ніколи. Вони навіть з гостей уночі жодного разу не вертались. Навіть на Новий Рік.

Завтра, десь по обіді, але ближче до вечора, масивні двері географічного факультету прочиняться, й на світ Божий, березневий і прохолодний, вийде Квітослава. Після безсонної ночі на вокзальній лавиці, а надто покунявши на занудних лекціях, вона буде не в найкращій формі. Тут ми перестаємо її уявляти, бо вона якраз сягнула в кишеню по краплі - боротися зі своїм закладеним носом. Хоча сама Квітослава робитиме це, нітрохи не соромлячись перехожих. Це - нормально. Момент... Ось і все, Квітослава дихає носом. І їй зовсім не спішитиметься йти додому, де, можливо, ще збирає свої манатки вітчим. Відчайдушно маневруючи, подолає залюднену вулицю Дорошенка, перетне проспект Свободи, де радісно метушаться весняні малолітки на скейтах і роликах. Усміхатиметься комусь невпізнаному на столиках біля Підкови. Читатиме графіті на закіптюжених стінах прохідного двору, з якого вигулькне просто на площу Ринок. О цій порі, під низьким білим небом Ринок виглядає зовсім ненатуральним, декоративним - картонний чотирикутник у серці іграшкового міста. Поодиноким перехожим немає справи до дівчат із очима невизначеного кольору. То й добре. Дійшовши до старовинних дверних молотків, зупиниться. Вони такі милі, ці лев'ячі голови з великими мідними кільцями в ніздрях! Злодійкувато озирнувшись, Квітослава підніме одне й відпустить: бамммммммммм. «Гаразд, - думатиме, - це був мій перший хлопець. Але ж не останній!»


А що далі?

Ну, що ж, яке запитання, така й відповідь. Далі будуть літа, що перетечуть у десяти-, сто- й тисячоліття, аж поки не втратять своєї назви, коли не буде кому їх рахувати. Бо людей таки рано чи пізно не стане, скоріше рано, ніж пізно, адже вони докладають до цього так багато зусиль. Тоді ні минулого, ні майбутнього, ні навіть теперішнього не буде, тільки вода, над якою знову носитиметься Дух Божий. Хоча, може, води не буде також. Усієї розказаної мною історії не буде, як не буде її героїв, і не буде кому згадати, що жили вони в епоху лизунів, йо-йо і тамагочі, «турбо» й «дональдів», якими дотепними були команди КВК на університетському турнірі. Нікому буде поцікавитись, чому курс долара на Левандівці вищий, ніж у центрі, не кажучи вже про те, що ні курсу, ні долара, ні Левандівки, ні центру також не буде. Коли так, то не буде також нікого, хто міг би бути певним, і самої певності - як і непевності, втім.
Але, якщо там таки

читати