Завантажити

ходить у вітальні, наштовхуючись на меблі. Під ногами скрипить паркет. Заходить до кухні. Двічі глухо стукають двері холодильника. Шурхотить, шурхотить, шурхотить пакетом. Ледь чутно дзвякає ножем, виделкою. Неприємно, мов собачий гавкіт, ляскає кашель завзятого курця. Клацає вимикач, пан Андрій рипить по паркеті назад до вітальні. Якийсь час це рипіння лунає просто під дверима Квітослави; її ошпарює страх, пробігшись мурахами по всіх нервових закінченнях тіла. Не дивитися на двері, не дивитись. Та згодом рипливі кроки віддаляються, пан Андрій важко сідає на ліжко, вмикає телевізор. Гучніше - тихше, гучніше - тихше: хоче налаштувати так, аби Квітославу не розбудити, але самому чути. Не знає, що Квітослава чує не лише кожен звук у телевізорі, а й лунке биття його серця, і хрипке дихання, й вовтузіння нечистих думок у голові.


Все ж Оля не дурна, слушно казала: не шкода втрачати те, що саме не хоче бути твоїм.

Вельми оригінально повівся по маминій смерті Квітославин перший хлопець. Для початку він одинадцять днів не давався чути. Як потім сам пояснив, розгубився й не знав, як поводитись. Якщо перші кілька днів розлуки минули для Квітослави непомітно з причин цілком зрозумілих, то під кінець вона показала себе зовсім небайдужою. Молилась на міський телефон і не випускала з рук мобільного, панічно боячись проґавити дзвінок. І врешті, піймавши себе вже не вперше на почутті провини за ситуацію, що склалася, начхала на гордість і набрала номер. Вислухавши подвійну порцію господининих пестливих слів, нарешті вдихнула коханого голосу з отруйною домішкою відчуженості. - Ну, так, вибач, я пропав. Ну, розумієш, таке сталося, я заплутався. Ну, звичайно, нам треба зустрітися. - Починаючи з «ну, привіт», він не пропустив цього «ну» в жодній фразі. Худо-бідно домовились про здибанку «ну, завтра о сьомій». // Назавтра Квітослава переконується в тому, що з 8-15 до 19-00 рівно 38700 секунд, бо в кожну з них переживає окремий напад щему й неспокою. Втім, о сьомій вечора рівно вона була сама в заповітному місці, й тільки по двадцяти хвилинах замерзання верескнув у кишені мобільний. - Кицю, пише він, вибач, але важливі справи, я сьогодні ніяк. - Ага! - всміхається, відповідаючи миттєво, без роздумів, - ну, тоді і я - «ніяк».


Мріє про білі ранки в пустій кухні, дивитись у вікно, очима серця виглядаючи батька чи іншого мужчину, що займе на її просторих квадратних метрах належне місце - воно не пасує сивій хмарі сигаретного диму.

Зі щоденника Квітослави дізнаємося, що «... насправді пан Андрій непогана людина, навіть, можливо, дуже добра. Якби він з'явився в нашій сім'ї раніше, може, я годна була б навчитися ставитись до нього як до близької людини. Він дуже страждає. Всім своїм виглядом ніби промовляє : «думаєш, мені легко було любити твою маму?» - а я думаю, що легко. Бо мама була дуже гарна, навіть у своєму віці. Власне, вона була з тих жінок, у яких молодість переростає в старість - без перехідного віку. Я теж така, тільки, сказати б, з іншого кінця. Так що любити мою маму не такий уже й подвиг. А те, що вона йому не давала мирно та спокійно жити, також цілком логічно: за володіння таким скарбом треба ж чимось платити. Зрештою, тепер це не так важливо. Живемо ми з ним дуже дивно: я наче не визнаю за ним право на участь у господарстві, а він смиренно сподівається це право заслужити. Доходить до ідіотизму: я не користуюся водою з ванни, яку він набирає ввечері, коли я запізнююсь; сиджу голодна без хліба, коли на столі лежить куплений ним батон. Але рано чи пізно мені доведеться пояснити йому, що він - не мій тато, і я не збираюся жити з ним в одній квартирі все життя.» ЗЗЗР - Зелений Зошит З Рибками, в якому Квітослава пише свій щоденник, - вона віднедавна завжди лишає на видному місці, в надії на те, що за її відсутності пан Андрій цікавиться її особистими речами.


Це вже нестерпно. Цієї ночі він заходив до її кімнати, стояв - напевно, дивився на неї. Невже вона справді могла колись думати про це... Хотіти чогось такого?

В ідеалі все мало статися так: пан Андрій попросить Квітославу вийти з кімнати, триматиме в кожній руці по валізі, скаже, що пора йому честь знати, тому він забирається (до нової жінки, старої жінки, квартири, готелю, дідькової матері); Квітослава кивне, побажає успіхів і пообіцяє стати в пригоді, коли буде потреба. // Насправді ж отак це відбувається: сказане нетвердим голосом «Квітуню, вийди на хвилинку, треба поговорити» застає її роздягненою, однією ногою в штанині, тож терміново треба вирішити: перебратись у домашнє чи натягнути джинси назад? Все-таки віддавши перевагу джинсам і блузці, Квітослава боязко виходить до вітальні. Пан Андрій сидить у напівмороці - світло йде лише з її кімнати та від ліхтаря за вікном - і курить, курить, випускаючи цілі хмари диму. Сідай, каже він. Ці задушливі хмари ховають обличчя, але вона, побачивши пана Андрія зблизька, відзначає, як він постарівся за ці тижні. Бліднучи, невпевнено починає: Квітославо, я дуже любив твою маму. Це була жінка мого

читати