Завантажити

багатоногими комахами. Приватно, з завгоспом лазні “вирішують питання” й про позапланове відвідування. Окрім того, швидкі на винаходи “зеки” обладнують приміщення для обливання й “на бараках”, але користуватись ними може лише обмежене коло.
Заклади культури (бібліотека та клуб) не виконують повністю покладені на них обов’язки. Спецконтингент не належить до числа тих, хто цікавиться світовою класикою або комуністичними баєчками (фонди бібліотек складаються саме з цієї макулатури), а гуртки самодіяльності тримаються лише на ентузіазмі кількох непосидючих та безпосередньо зацікавлених (за участь в концерті адміністрація нагороджує заохоченнями).
Життя з одноманітних днів позбавлене змісту й мети. Не “вживайтесь” і не “втягуйтесь” в нав'язуваний “розпорядок дня” (сніданок, праця, обід, праця, вечеря, телевізор (в кращому разі), сон).

ДУЖЕ ЦІННА КНИЖКА (БУВАЛЬЩИНА)
Я ніколи докладно не розпитував Мирослава Івановича Цяпуту, за що саме його позбавили волі. Серед засуджених це не прийнято. Але краєм вуха якось почув, що злочин був з розряду тяжких. Можливо, він сидів за вбивство, а можливо і просто за нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Проте, дивлячись на його далеко не атлетичну і геть не схожу на вбивцю чи розбишаку зовнішність, повірити в це було вкрай тяжко. З вигляду — звичайнісінький сімдесятилітній дід (насправді йому не було і шістдесяти). Єдине, що безпомилково можна було прочитати з його покритого рідкою рослинністю обличчя, та по-боксерськи приплюснутого носа (котрий, як я згодом довідався, дістався йому зовсім випадково), це колишню щиру і взаємну любов до чисельної родини міцних напоїв. Незважаючи на те, що Мирослав Іванович вже кілька років не міг чинно підтвердити факт товариства з «зеленим змієм», це постійно давалось взнаки, оскільки в ті хвилини, коли він намагався швидко йти або бігти, зникала чітка координація його рухів, а сам Мирослав Іванович починав нагадувати трактор, що раптово втратив управління. Завдячуючи вродженій балакучості та вкрай високому голосу, який іноді нагадував вереск, а також активному слиновиділенню в часі розмови, в`язні уникали частого спілкування з ним. Єдиним його співбесідником, котрий завжди розумів його з півслова і мовчки, мов скіфська баба, вислуховував його безупинні, іноді навіть кількагодинні теревені, був старший віком від нього принаймні років на п`ятнадцять Заховайко Антін Прокопович. Той факт, що ліжка обох стояли поруч, здружив їх остаточно, і безупинне пашталакання пана Мирослава (саме так я до нього звертався) іноді діяло як колискова на довготерпеливого Антіна Прокоповича. В такі хвилини, він, не роззуваючись, залазив під ковдру, і накривши обличчя рушником (аби не турбували мухи) солодко засинав. І лише через двадцять хвилин по тому, пересвідчившись завдяки гучному хропінню, що Антін Прокопович його вже не чує, вмовкав і невгамовний оповідач. Сам п.Мирослав ніколи і ніскільки не ображався за це на свого вірного товариша. Він витягував з-під подушки (під котру, до речі, на ніч ховав свої капці, певно остерігаючись того, аби їх не вкрали) взяту в табірній православній церкві книжку, колір котрої завдяки частому і недбайливому використанню було важко визначити, і починав читати. Самому процесу читання завжди передував незмінний церемоніал. Спочатку п. Мирослав хрестився, потім рясно зрошуючи слиною, лобзав обкладинку, і лише після того розгортав на закладеній сторінці й ринув в далекий від довколишнього побуту світ . Читаючи або й просто гортаючи сторінки та натрапивши на фотографію якогось бородатого митрополита, п. Мирослав також хрестився, так само рясно зрошуючи слиною, лобзав, і потім, тим місцем, де було фото, прикладав до поораного зморшками чола.
Сподіваюсь, не буде зайвим, коли повідомлю, що незважаючи на те, що мова п. Мирослава була густо пересипана і прикрашена невживаними в церкві словами, він постійно доводив до відому всіх ув`язнених та адміністрації (і ніколи, до речі, не забував про це кількадесят разів нагадати), що він є “стовпом всіх православних, сидячих тут в путах тілесних”. Дійсно, мені неодноразово доводилось бачити його в табірній православній церкві. Як правило, він стояв в перших рядах, і без угаву, де треба і де не треба (хоча і щиро та побожно) хрестився. Найкумеднішим було те, що заходячи в церкву, п. Мирослав завжди забував зняти шапку, і робив це лише після того, як йому нагадають. Під час Літургії, коли в`язні пошепки радили йому на хвилинку зупинитись і послухати читання Євангелії, п. Мирослав слухняно припиняв хреститись, але опустивши руки і уважно, не кліпаючи очима дивлячись на священника, починав старанно чухати одне місце зі свого благородного тіла, котре розташоване нижче спини.
Тепер, з вашого дозволу, хочу повернутись до самого процесу читання п. Мирославом тієї книжки, котру він зберігав під подушкою, і назву котрої, не зважаючи на всі мої старання дізнатись, я не знаю і по сьогоднішній день.

читати