Завантажити

повертаємось надвечір. Ряба мармиза Васі Чорного сяє ясніше, ніж його вічносяюча чуприна:
– Чув? Команда надійшла згортатись. За два дні виїзд.
Це кінець. Треба летіти до неї. Кинутися в обійми, вчепитись, уп’ястися... Аби назавжди. Аби ніхто не зміг роз’єднати. Аби щось вигадала, вирятувала. Вона зуміє. В неї вийде. В неї все вийде. Для мене. Якщо схоче... Так, якщо схоче... А коли ні? Тисяча – мільйон – стонадцять мільйонів дияволів, треба до неї! Будь-що!
Але прапорщик Писанко має стосовно мене інші плани. Його пухкий, наче сарделька, перст кілька разів поспіль згинається, підкликаючи мене до свого червоноликого господаря.
– Щас мотнемося в одне місце, – відчуваю могутній струмінь горілчаного чаду. – Тільки щоб нікому, поняв? Бо як узнаю, що прозвиздівся...
Хвилин за десять, залишивши сержантам якісь настанови, взводний вмощує тушу на сидіння і я рушаю.
– На Іваньки. Гальмонеш біля крайніх хат, – встигає віддати розпорядження командир і звично засинає.
Їду. Знов мжиця. Вітер, дощ і склоочисники спільно витворюють на вікнах автівки похмурі вітражі, дратливо лопотить під колесами незмінна калюка, фари вихоплюють із пізніх сутінків бліді стовбури всюдисущих беріз, але зараз вони знову видаються мені потворними, холодними, наче контури мерців. Чому я тут? Чому не з нею? А от якби взяти й кинутись на один із тих стовбурів? Благеньку кабінку розчавить, водієві зламає ногу, його покладуть у лікарню... і вона до мене приїздитиме, привозитиме ситро та мандарини, й ми триматимемось за руки, і в палаті буде тихо й пахнутиме ефіром...
На околиці села спиняюсь, прапорщик прокидається, щось невиразно харамаркає (від сну його розвезло ще дужче), гепається чобітьми в ґлей, важко суне до крайньої хати. Вертається, коли двигун устигає вже захолонути:
– Знать так, салага: зараз сюди дама підтягнеться, ти ж щоб нікому, поняв?
– Та поняв, поняв...
– Салаги дзьобані. Знаю я вас, вам би тільки з блядями замандавошеними по гнидниках різних тертися! Що вам до справжніх витончених почуттів, до справжньої романтики? Солдатня товстошкіра! А Володя Писанко має тонку, витончену душевну конституцію й уміє з дамами витончено... І вона... ти її побачиш, тільки щоб нікому! Ех Гайденко, така дєвушка! Світла, невинна, чиста наче сльоза! Ангеля! І це створіння, це витончене алегантне енгеля... тобто... елегантне ангеля погодилося щас... о... о щас... ощасливити старого солдата крихітною щади... щи де... дещицею... Ти не дивися, ти ще молодий, шмаркач, хоч і бігаєш... І щоб нікому!
Цієї миті відчиняються дверцята й до кабінки (прямісінько Писанкові на коліна) впурхує не хто інший, як нещодавня наша „бойова подруга”. А вона, так би мовити, в „цивільному” нічогенька: звабливе личко, загадкові очі, схожа таки на таємничу даму. Писанко зразу кидається обслинювати їй руки, пнеться цьомкнути, вона спершу віднікується, та ось він лізе десь уже ручиською їй під шубку, щось гарячково хавчить, вона хихотить і я знов чую її прозорий, дійсно ангельський, голос...
Їдемо в інший край села, до тутешньої лазні. Їдемо й Писанко, на диво, не спить! Біля мийні „голуб’ята” вилазять.
– Жди! – обдаровує мене короткою командою прапорщик і, вхопивши в оберемок Чебурашку, зникає за великими дощаними дверима освітленого зсередини приміщення.
Жду. Жду довго. Зиркаю на годинника: перша ночі, друга... А Лариса лежить зараз сама в холодній постелі й думає про мене; вона не знає, що за два дні я від’їжджаю, що нам залишилося було всього три ночі й що одну Писанко в нас украв. Паскудник, крашанка тхнулий! Відпустив би, сказав коли приїхати, я б змотався до неї. А що, може взяти та й ломонути собі на Огибалово? Що цей кнур мені вдіє? Ну заведе в кінобудку, подумаєш – витерплю! Не стане ж він хвалитися, за яких обставин я його кинув! А ми мали би ще одну ніч. Одну, наступної він би точно мене вже не пустив. В кінобудку б укинув, а не пустив. Зціпити зуби...

Дрімаю, скоцюрбившись на вузенькій сідушці, думаю про неї: От якби долинули раптом сюди якимось робом її слова: лишай свого „прапора” та мчи до мене, помчав би? Помчав. Якби сказала: вбий, убив би? Вбив. Довгі-предовгі роки страждає людина, або просто скніє в порожньому сірому знебарв’ї, аби колись, невідомо коли та невідомо, чи й узагалі, отримати ту летючу мить блаженства. І якщо ти доп’явся розкоші – тобі нічого більше не треба, правда ж? Це вже все. Край. Не всі цього досягають. Не всім таланить. Ну перепхнеться Попруга, чи Вася Чорний у запаскудженому, закіптюженому наметі з Чебурашкою й що, отримають блаженство? Чорта! Вони й близько не підступляться до того, що відкрилось мені. Мені пощастило. Й сам не втямлю чому. Це мабуть якась помилка. Малося пощастить іншому, та пощастило мені. Я розкошую в блаженстві донесхочу. Варто лиш увійти мені до її хати, варто лише торкнутися її, лише глянути зблизька. А тоді притиснути, а тоді роздягти... Сто тисяч знесамовитілих нечестивців – яка це насолода –

читати