Електронна бібліотека/Проза
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
- Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
- Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
- Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
- Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
- Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
- Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
- Втрати...Сергій Кривцов
- В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
безпорадності, від передчуття скорої порожнечі? Не бачило. Засліплене, заколисане. Як швидко призвичаїлось воно до блаженства. Як швидко вмерла в ньому осторога, відчуття сутності. На біса йому сутність, коли поруч була фантастика на ймення Лариса! Не бачило. А твоє? Відчувало? Чи вже знало? Може оглядала мене з тихим сумом, прощаючись, згадуючи миті... закарбовуючи... Чи й не закарбовуючи – подумаєш... Ні, не можу в таке повірити. Ти б не змогла. Я б відчув. Не серцем вже, а чорт його зна чим відчув. Вважатимемо, що ми були просто захмелені. Від палу. І серця наші були захмелені. Й свідомості наші. Вважатимемо так. Так легше. Ми поцілувались тоді насамкінець коротенько вже біля хвіртки. І то насправді був наш останній поцілунок. І з тієї миті почалося для мене колишнє. Те, що вже не вертається. Мов торішній сніг. А Екзюпері... Може він помилявся?
Біля клубу знов перевдягаюсь: „хебе” натягую на тіло, а спіднє – зверху. Тихенько заходжу.
– Гайденко! – від несподіванки здригаюсь. Прапорщик! Лежить, прогнувши сітку мало не до підлоги, й манить мене до себе.
– Я!
– Ко мнє! Де був?
– Ну де – в гальюні стирчав!
– П’ять годин?
– Які п’ять годин! Он лежак іще теплий!
– Нагнись.
З-під коміра мого спіднього Писанко висмикує чорну, прикрашену крилатою емблемою військ зв’язку, петлицю. Так шарпає, що я ледве не падаю на нього згори.
– А це що?.. Ну Гайденко, ну салага, ну забурів! Спать, вранці підійдеш!
Йду. Біля грубки шкірить щурячі зубки Бек:
– Шо, самий хітрий, да?
Скотина!
Заснути не дозволили: перекрили шинелею кисень, стягли на підлогу... Добре, хоч довбли не чобітьми, втім важезні Юсуфові кулачиська завдавали буханів не надто милосердніших.
– Що, – чулося крізь сукно його важке сичання, – борзий став? Зарубай собі, гусяра, на носі: ще одна самоволка і я тебе вобще вб’ю!
Коли здер з голови шинелю, вже розвиднялося. В кінобудці чекав Писанко...
7
На мене покладено до біса важливе та відповідальне завдання: живим і неушкодженим доставити начфіна до кожного з решти трьох взводів нашої роти, аби він видав особовому складові зарплатню. Ну й вернутися без пригод назад. Оскільки всі чотири наших підрозділи розкидано мало не по всьому Михайловському району, це завдання на цілий день. Рушаємо.
Возити начфіна – робота-мрія. Сміхотун і баляндрасник він впродовж усієї подорожі розвеселяє мене нескінченними армійськими, й не лише, анекдотами, чи правдивими, чи вимудруваними байками про колег-офіцерів, а то горлає українські народні пісні, яких знає безліч, причому такі їх видозміни, що аж вуха від тих словес в’януть! Розважаємося, словом.
А розвага мені якраз до речі. Після нічної покари шпигає під боком, варто лиш поворухнути рукою, нидіє щелепа, тупо болить голова. Воно, власне, дрібниця, бо ж я справжній не тут, а там, біля неї; мені аби ТАМ не боліло – решту витримаю, а однаково ж нормально, коли тебе розважає, розважаючись сам, офіцер. І болить наче вже не так. Слухаю начфінові ляси, думаю про Ларису, милуюсь краєвидом.
Якось не помічав я досі краси навколишньої природи. Все мряковина, грязь. А сьогодні сонечко й берізки в насіяних доокіл іграшкових гайках наче вбралися на гуляння: білі, мовби вимиті стовбури, рясні сонячнолисті крони тихенько похитуються, наче журяться за чимось. За літом... Берези в цих краях скрізь: і праворуч і ліворуч – березова безбережність. Це ж десь тут неподалік народився Єсенін? Між гайків річечки, струмочки, болітця, все прегарне, строкате. От хати тільки в селах похмурі, це людина приносить у навколишню красу смуток, а сама земля чудова. Їхав би нею та їхав, милувався й милувався. І думав про Ларису. Це її край. Я вже й землю цю люблю, як Ларису.
– Біда з нашим замполітом, – не вгаває старший машини. – В нього, безкебетного, милоданочка – щодня листи відсилає. Кожнісінький день, уявляєш – о ненормальний! А це дивлюсь: никає, наче в багно тутешнє опущений. „На пошті, – питаю, – відмітився? – А він фізію верне: – Женщина, – каже, – то є найпіднесеніше й найчистіше творіння, але ж часами... яке воно буває відворотне... – аж тремтить, сердега, увесь. – Що, – питаю, – роги навісила?” А він лиш рукою махнув. Не офіцер – пацан, тьфу! Нічого, скоро збіжиться зі своєю зазнобою – з дня на день зриваємось! Чекаємо наказу сьогодні, або завтра. Все, можна сказати: відвоювались!
Обслизла холодна жаба оживає десь мені в животі. Відвоювались? А Лариса? Що, з Ларисою теж? А як... полишити все к бісу? Драпонути! До Лариси. Й палай воно все чортячим вогнем! Житиму з нею. Паспорт? А нафіга? Кому потрібен він у цьому закутні? Піду в колгосп, аби біля неї... Бо без неї не зможу. Раптом я виразно відчуваю, що не зможу без неї жити. Я здатен проіснувати день, лише знаючи, що ввечері піду до Лариси. А коли її не буде, тоді що?
У розташування
Останні події
- 17.05.2024|14:06Оголошено короткий список VI Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
- 10.05.2024|18:25ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Сергія Руденка "Анатомія ненависті. путін і Україна"
- 07.05.2024|08:2711-12 травня у Львові відбудеться Coffee, Books & Vintage Festival #4
- 03.05.2024|13:07Видавництво "Комубук" відкрило передзамовлення на новий роман Софії Андрухович "Катананхе"
- 02.05.2024|06:31У Києві відкриється виставка фоторобіт Максима Кривцова
- 30.04.2024|08:08100 найкращих книжок фестивалю «Книжкова країна»
- 27.04.2024|18:07Культовий роман Любка Дереша "Культ" вийшов у ВСЛ
- 26.04.2024|22:21Визначено переможців Всеукраїнського конкурсу "Стежками Каменярами"
- 26.04.2024|22:11Фредерік Верно: "Тільки пишучи картину чи роман, втамовується внутрішній голод"
- 26.04.2024|13:27У Конотопі з’явилася вулиця імені Дмитра Капранова