Завантажити

з’юрмисько не розійдеться, поки не буде продано останньої пляшки. За „бормотуху” гризтимуться, дубаситимуться, штурхатимуть одне одного в балтовисько, що мужики, що баби – однаково. Навіть недолітки. Потім втішені власники мутного зеленуватого пійла тихо порозлазяться по своїх темних „ізбах” і раюватимуть там, хто на скільки спромігся: одному вистачить на кілька розбуялих годин, – інший і на дві-три доби заляже. І на дві-три доби запанує над селом приголомшлива хмільна тиша. Не туркотітимуть на бригаді трактори, не метатиметься УАЗиком голова, не зійдеться вранці до правління на наряд люд. Лише вищатиме десь бита гномом-мужичком баба та скавулітимуть то тут то там забуті негодовані пси. Тільки не раніше третього дня почнуть вибрьохуватись із-за високих огорож зачучверілі, злі від похмілля „аборигени”, тихо матюкаючись, злазитимуться до контори, де голова з незмінно журним виразом на обличчі, наче нічого й не було, особисто загадуватиме кожному роботу. А поки село гулятиме, ми будемо лагодити техніку, заготовляти дрова, прибирати. Ключовий закон армії: що завгодно, аби солдат не байдикував!
Зупиняюсь біля казарми й до мене одразу підвалюють збуджені, не менше, ніж місцеві, Вася Чорний і Попруга. З ними – червоноокий, наче кріль, абориген.
– Льоха! – плескає мене по плечі Попруга. – Давай рубля – не хватає! Цей кореш – батько продавщиці, клянеться, що винесе. Та в нас лише на одного пузира, а що того одного!
Вигортаю з кишені дріб’язок – зовсім мало, віддаю.
– Ех, – чухає руду макітру Вася, – не вистачає! І де в чорта візьмеш!
– У кого, в принципі, гроші? – спрагло роззирається Попруга.
– В начфіна...
– О, в начфіна й позичу!
– Ти що! – не йме віри Чорний. – В офіцера, на пляху?
– А чого, – Попружина мармиза – хрестоматійний зразок хитрющого, нелукавого зовні, українського дядька. – Начфін – мужик путній!
Абориген нетерпляче тупає:
– Ви того, реб’я... а то пійло скінчиться...
Попруга щезає... і за дві хвилини з’являється з необхідним дріб’язком у кишені:
– Виручив! Начфін мужик – не Писанко! Гайда!
– Та ні пацани, – відмахуюсь. – Я не хочу. Ще до кузні треба мотнутись, камеру завулканізувати, поки горно не вичахло. Йдіть самі, колись наллєте.
– Це ж як, – не тямить Попруга, – ти що, НЕ БУДЕШ?
– Не буду, не буду! Рушайте, бо не вистачить!
Попруга робить великі очі, Вася теж зиркає на мене, як на психа.
– Ви того, реб’я... – нагадує про себе абориген, вони полишають мене й чвалають до сільпо.

... – А так тобі гарно?
– Гарно.
– А тепер?
– М-м-м...
– Невже й в інших жінок так?
– Смішний...
– Не вірю. Це так лиш у тебе...

Я мандрівник. Я Амундсен. Колумб. Я відкриваю нові землі. Океани. Материки. Незвідані. Небачені. Нові сонячні системи. Нові галактики. Нові світи. Ось два моря. Дві Маріанські западини. Два ясно-синіх океани. Я зазираю в них тихенько, сторожко, бо ж там безодня! Мені здавлює шлунок, перехоплює подих. Та прірва вабить непоборно! Нахиляюсь до неї ближче, розглядаю дрібні частинки: рисочки, пунктирчики, відтінки. Яка глибінь, який захват! Вони живі, мої щойновідкриті океани. Вони змінюються. Вони відгукуються на кожен мій порух. Вони мене чують. Вони до мене говорять. Чи говорив океан до Колумба? А мої говорять! Далі, навколо дивних живих океанів, наче встелені рожевими пелюстками пагорби й доли, виярки та гірські пасма. І пасма волосся... О, волосся – то окремішній світ! Ніколи не гадав, що торкатись волосся – така насолода. Що завгодно, тільки не волосся. А з’ясувалося... Бо волосся особливе. Певно, що особливе – тут все особливе. І виярки особливі й пагорби. А я дослідник. Натураліст. Оці дві калинової барви подушечки, це що? Хіба це насправді? Хіба дозволено мені так просто їх торкатися? Пальцями, вустами? Дозволено! Чорт, який кайф! Можу! Все можу. І тут торкнутись, і отут, й отут... Скотитися з цього гладенького схилу, пробігтись долинкою (а чого вона така тремтлива?..) І отут пробігтись, і… А тут... Тут я просто завмираю перед незбагненною величчю цього незбагненного величного творива. Так Амундсен завмер, діставшись полюсу, так Колумб закляк, уперше вздрівши на видноколі обриси незнаної „терри”. Там праліс збігав зеленою хвилею до самісінького праморя. І Колумб зійшов зі своєї „Санта Марії” та заглибився в той праліс. Христофор був маленький, а пуща таємнича й неоглядна. Я розумію його почуття. Розумію. Ось я теж заглиблююсь у ці загадкові на смак, у ці медові на дотик, у ці теплі й воложисті на вигляд хащі, ось я в них розчиняюсь... А чого це так перемінилися раптом мої щойновідкриті блакитні прірви-океани, чому так заогнились, заграли? А чого це так затремтіли мої калинові подушечки? Вам приємно, коли я занурююсь у той праліс, у пущу, вам гарно? Правда? Боже, вам гарно!.. Ні, це не насправді, так бути просто не може, це я, либонь, застудився й марю... І чхати мені на всіх на

читати