Завантажити

треба – тоді вдихати. Учиш вас, єді твою, учиш...
Сам він сьорбає з фляжки, наче то не вогненно-крижане паливо, а вода. На пропозицію повторити відмахуюся, зволожую стравохід четвертинкою кислої антонівки, хекаю...
Благополучно доставивши щедрого приятеля нашого командира в Матвєєво, завантажуюсь та тягну на Михайлов буряк. І кому вони потрібні, оті мізерні, навпереміж з ґлеєм, хвостики? На під’їзді до кагатного мене гальмує ВАІ.
– Ану-ну-ну, – принюхується блакитноокий жевжикуватий лейтенантик, щойно я зіскакую до нього з кабіни, – що, пив?
– Нічого я не пив, – не дихаю.
– Мене не об’єгориш. Ану права! Чого писок вернеш?
Одразу вирішую: хай там що, посвідчення не давати – шукай його потім! Нишпорю по кишенях, зазираю в кабіну:
– Нема. Чи згубив десь...
Літер буряковіє:
– Я тобі покажу: „нема”! Рота, взвод?
– Перша, – зітхаю. – Тут не збрешеш – за номером вантажівки вирахують ураз. – Взвод четвертий.
– А-а – капітан Воровський! Ну, чекай нас у гості. Ох капітан зрадіє!
Уявляю... Але права таки не дам. Посвідчення водія – єдине, що маю цінного, воно мені й на гражданці згодиться.
Розвантажуюсь, мляво згортаю з кузова лопаткою осоружне баговиння. Настрій – паскудніше не буває. За те, що не дав права, „сундук” із капітаном нічого не скажуть, ще й похвалять тихцем, а от, що попався... Писанко може й у кінобудку запросити, а там уже в залежності від стану... Все мені останнім часом... Напитись, чи що? Та де візьмеш?
Мию в калюжі, біля вагової, руки й рушаю назад.
А непогано було б. Напитись тобто.
На виїзді з містечка голосує жінка. Дверцята наших автівок прикрашає категоричний напис великими білими літерами: „пассажиров не брать”, але ми дружно ігноруємо ту засторогу, ризикуючи навіть попастися начальству, або ВАІшникам, а що – й драний карбованець не завадить! Зупиняюсь.
– Ви в бік Стрілецьких? – Невідрадно киваю, все не полишаючи собі мрії про випивку. – От спасибі! Мені, взагалі-то, до Огибалово...
– Туди й кочу... – зітхаю.
– Правда? Оце пощастило! А то я вже не знала... Затрималася в „районо”. А вам нічого не буде... ну, цей напис?..
– Та пусте, відіб’ємося... В одну лунку двічі снаряд не влучає.
Хтозна, скільки їй років. Ніколи не знався я на тій мудрагелії – вираховувати жіночий вік. Можливо... ну, літ тридцять. Так, нічого, щоб аж надто... Простенька якась. І очі, як на мій смак, задрібні, й носик між пухлявими щічками закуций, і стану либонь не знайдеш – он яка гладуха. Та, власне, що мені? От чемергесу б знайти. Втім, зобов’язаний же я закинути вудку. Солдат, як не як, і везу пасажирку.
– В Огибалово живете?

Дивно, правда? Що не розгледів тебе зразу. Не впізнав. Не пізнав. Ще коли стояла ти в чоботях і мішкуватому картатому пальтечку й тримала піднятою руку. І ріденький воложистий сніжок дбайливо оздоблював твою чорну чоловічу шапку білим сяєвом. Як міг я бути таким сліпим, таким нечутливим? Адже ж з’явилася ти! А я кинув байдужо оком і ти мені навіть не сподобалася. Смішно! Ти зачинила дверцята, я рушив і уявлення не мав, що я вже інший, і все навколо інше й ніколи вже не буде таким, як було хвилиною раніше. І що гниловоддя довкола вже не гниловоддя, а розкішна, розбушована, пітна від жаги земна плоть; і що дощ уже не пісний і надокучливий, а таємничий, теплий, наче мамина колисанка; і що сніг вже не клейкий та дратівливий, а чарівний, тихий: незбагненне й нескінченне диво цього чарівного дивного світу, дивного, бо в ньому з’явилася ти: і мій дощ, і мій сніг, і моя земля, і мій прапорщик Писанко, й мій капітан Воровський, і моя служба, все... З’явилася, впала, мов та снігова крихта, мов дощова крапля, вродилася з вітру, з давньої безнадії, з затаєного до найглибших закамарків душі суму... Це ти розвиднила мені очі, це ти зробила мене чутливим, це ти повела кутиком уст і змилостивила мені всесвіття почуттів. Змилостивила, відкрила істину. Відкрила сенс життя. Тобто себе. Чому я не впізнав тебе одразу? Надто високим було громаддя... Та ти його здолала.

– Так. Учителька я. Не були в нас у школі?
– Ні.
Там тільки мене не вистачало. Я й досі побоююсь учителів!
– Ще довго возитимете?..
– Не знаю. Кажуть: тиждень-два.
– Подобається тут?
– Та... Вбого якось наче...
– А ви ж сам звідки?
– З України...
– Ну, з України, звісно... А ми це так от і живемо: твань, п’янь...
– Умгу...
Чого це вона тягне з тебе слова, наче обценьками? Ану сміліше!
– Поки дотеліжимося – споночіє...
– Ох, такий куций день. Спасибі, що підібрали, а то автобус пішов...
– Либонь і чоловік непокоїться? – ковтнувши слину, витискую „контрольну” фразу. Відчуваю, як спалахують мої вуха.
Вона якусь мить мовчить, потім промовляє захмарено, дивлячись убік, за вікно:
– Нікому непокоїтись. Покинув він нас.
– Чого?
От нетяма! Хіба таке

читати