Олексій Ганзенко Немає сонця (повість) НЕМАЄ СОНЦЯ ПОВІСТЬ Незнайомій пасажирці з-під Михайлова в далекому 1978 році присвячую. 1 – Бгмгбдмд! – Шо? – Мгбгмдбд! – Це ти, Кузя, по якому? – По якому-по якому, гусь ти стрижений – по молокому! Питаю: будеш? – переходить Кузя на голосний змовницький шепіт. – Тю, так би й звиздів. А що, є? Де взяли? – Де, де... Місця тре знать. Коротше: чмир один московський „жигуликом” на малу батьківщину пер, та в твані втонув, а я витяг, ото й є. „Столична”! Давай, Льо, дрейфуй помалу до Окурка. Утрьох і репнемо. Огузкуватий, схожий на здрібнілого солдата Швейка, Кузя аж міниться в передчутті насолоди. Ще б пак: добути в радіусі ста кілометрів „пальне” складніше, аніж золотий самородок десь поміж змішаного з грязюкою буряковиння, а тут ще й не якийсь калюкувастий „Агдам”, а справжня „столиця”! Я проймаюсь до Кузі почуттям поваги та вдячності – бути третім біля такої розкоші, то неабияка честь! Задля конспірації нуджуся ще кілька хвилин у кабінці свого „шістдесят шостого”, хрумаю яблуко – вдаю, що оформлюю путівку; потім вилажу та, звично місячи чобітьми підступно замасковану сніжком багнюку, чвакаю до намету контрольно-технічного пункту. Конспірація не зайва: поруч Юсуфів „захар” й уся середньоазіатська складова взводу ґерґоче щось там по своєму, щільно згромадившись навколо задертого капота вантажівки. Якось Юсуфові стукнули, що я назвав його верблюдом (точніше, його кордубата постать – щось середнє між кораблем пустелі й мавпою) і з тих часів він мене відверто незлюбив. Присікується чортів орангутанг на кожному кроці, з якою насолодою затопив би кулаком у його видовжену, позбавлену будь-яких ознак інтелекту, мармизу, та то... лише в мріях... На виїзді з нашого польового, а точніше – „луговинного”, бо розташований на заплаві, парку височить рясна, розлога, вбрана в гнило-жовту листяну одіж, береза. Навпроти – шатро КТП. В Окурка „ташкент”. Вкопана в землю буржуйка пашить – аж вишнева, життєрадісно тріскотять у її нутрощах дрова; класна річ, біда – сажу часто доводиться трусити. Від неодноразового повторювання цієї процедури шкіра на долонях і обличчі молодшого сержанта Кортнєва майже не одмінюється за кольором від шкіри того ж таки Юсуфа, ну відповідно й дражнило. Не позаздриш нашим сержантам. Водіїв хоч дорога підхарчовує: то там щось перепаде, то сям, а сержанти „безлошадні”, тільки й виглядають, аби хто що кинув, повернувшись. Та ми їх не зобижаємо, надто Окурка – цей, бідолаха, незмінний черговий по парку. Другому, сержантові Шебеку, легше: він теж вічний черговий, але по розташуванню, а там і харчоблок, і офіцерня, то перебивається... Сидимо круг буржуйки, печемо на її пахкій вишневій спині приморожену картоплю, насолоджуємося млосним теплом, котре розкочується густою хвилею від шлунку по всенькому тілу. Ось досягає голови... Надворі вогко й незатишно. Паскудний напівживий протяг пхає долиною студений, наїжачений памороззю туман, понуро важніє під ним прямовисне віття самотньої берези по той бік гаражних воріт, а тут гарно. І на узгірок, до клубу, чи то пак – до казарми, квапитись нічого. Що ми там не бачили, „завтрак туриста”? То він уже так проснідався! Ліпше печена бульба. – Ляпота, бля! – закіптюженим нігтем чухає носа Окурок. – Мені купу дров і соточку до вечері, то я тут, бля, до дембеля б квохтав! – Та ще, аби чебурашку під бік! – мрійливо додає Кузя. Розімліле ластовиння на його щоках виблискує в жовтому світлі гаски крихітними росинками. – Яку чебурашку? – не в’їжджає сонний Окурок. – Ну-у... – Кузя зображає в повітрі велетенські вуха мультишного Чебурашки, а потім робить рух, ніби рвучко притягує їх до себе. – А-а! – регочеться Кортнєв. – Чуєте, бля, пацани, верз Шебек: прикотила тут до Іванькового якась профура, з Москви, буцім, витурили. То ми хочемо її, бля, сюди! Тільки чим заманиш!? – Пізно, – кидаю байдужо. – З дня на день знімаємось і: „прощай, немытая Россия!..” – Триндьож! – мотає кумполом Кузя. – Я чув, балакали Писанко з капітаном: іще тижнів зо два стоятимемо. З Огибалово буряк треба вивезти, а тоді ще й з Іваньково. – Аякже, – махаю безнадійно рукою. – З цього багновища вивезеш! Я за другим ходарем ледве з площі виповз – місиво по ступиці! – Дві ходки? – дивується Кузя. – То ти в нас, Льо, стахановець! Я одну ледве відтяг, так, аби товарку Маланцеві здати. – Треба ж убивати якось час, – виправдовуюсь. – О, – пожвавлюється Окурок. – Слухайте, бля, хохму про Маланця: кинувся сьогодні Писанко, либонь із похмелюги, ємності з бензином ревізувати, а сімсот літрів пального наче, бля, хто сьорбнув! То він сіромаху Баума ледве в грязь не увігнав, наче гвіздок – по шляпку! А той, бля, в груди себе гатить: не брав, не знаю, мать злили! Казав я йому: тихіше ти з пальним, а Маланець: „Війна буде – спише!” В бідного прапора, як він замірювання зробив, замалим серце не стало! – Гляди, – кривиться Кузя. – В такого стане. – Ясно – Маланець, – хмикаю. – Тому, що не дай – усе проп’є. – Прогатить, – погоджується Окурок. – Просадить, – підтримує загальну версію Кузя й, хитро підморгнувши, продовжує: – Я навіть знаю кому. Може бачили: „Запорожець” тут за клубом, у мужика в дворі стоїть? Був я оце днями в нього, привозив дещо. То там у сараї куди лиш можна горючки наллято! Всілякі бідони, каструлі, банки трилітрові, навіть у ночвах бензин! „Запор” струхне, а бензин лишиться! – Маланцева робота! – регочемось. – Ну, то... ще по бульці?.. Приємним заколисуючим плавом розноситься тілом горілчане тепло. Сьогодні мені гарно. Вчора, цієї саме пори, нудьгувався, застрягши всіма чотирма колесами, в превеликій гниловоді за Матвєєвим, спокусився трояком – перевезти тамтешньому клієнтові порося. Клієнт подався шукати трактора (задум майже безнадійний), в кузові монотонно рохкав підсвинок, а я сидів, щулився, пильнував, як засіває вітрове скло автівки невпинна мжичка, й страждав від своєї безталанності: і друганів путніх у мене ніколи не було, ні на „гражданці”, ні тут, і до дівки підійти хоробрості не вистачає, навіть на „калим” ось змотатися толком не щастить. І як воно в інших виходить, а тут, за що не візьмусь... Клієнт добув трактора на диво швидко, але настрою те мені не поліпшило. Оце вклонитися Кузі... На вранішньому розводі капітан Воровський відводить душу донесхочу. Йому їсти не дай – дай промову штовхнути, а тут така нагода. „Я, наче Фідель Кастро, – хвалився він якось особовому складу, – дві години можу без папірця виступати!” Капітан і зовнішньо схожий на славетного кубинця: грубі риси обличчя, рясні брови, тільки й те, що без бороди. Викликаний на середину вичалапканого плацу Баумгертнер-Маланець – саме втілення каяття: низько похилена голова, зсутулена спина, пальці винувато бгають новеньке, акуратно випрасуване (і як примудряється в цьому болоті?) „хебе”. Капітан Воровський починає з відданості комуністичним ідеалам, а це означає, що стовбичити нам довго. Ми мусимо усвідомлювати... й високо нести прапор... і бути гідними пам’яті... справа Партії та Радянського уряду... під керівництвом Генерального секретаря... й наше завдання... з честю... на передових рубежах... п’ятирічку... соціалістичне сільське господарство... плоть од плоті... але деякі... інколи... несвідомі... Маланець хилить голову нижче, помалу соває чоботом, аби з калюжки, що натопталася під ногами, збігла вода. Йому нічого не буде. Він знає. Маланець не є матеріально відповідальною особою. І ми знаємо. Й командир взводу, гладкий, малиновий, мов погони на його шинелі, прапорщик Писанко знає, і командир роти капітан Воровський знає. Бензин спишеться – не таке списувалось. Але капітан говорить і говорить. Прапорщик Писанко важко тупає з ноги на ногу, його чоботи тонуть поступово в мокравині. Офіцери ротного управління бігають по черзі до туалету й чистять поодаль, біля відкритої всім вітрам умивальні, зуби. Молодий, рожевощокий, схожий на підлітка-купідона, замполіт відважно розтирається рушником до пояса; хмуристий, мовчазний зампотех задовольняється лише кількома пригорщами крижаної води в лице; хворобливого виду, але веселої вдачі начфін взагалі, здається, ігнорує водні процедури. Розвод їх не стосується, просто ротне управління розташували при нашому взводі в Огибалово. Всі мешкаємо в обладнаному під казарму клубі, солдати в залі, на власноруч виготовлених нарах, а офіцери й прапорщики – в рипучих ліжках на сцені. Казарму укомплектовано грубкою, до якої підкладає дрова черговий, і старосвітським програвачем, котрий працює лише на одній швидкості. Більше нам, утім, і не треба, бо до програвача додано одну єдину платівку, з неї Анна Герман своїм неймовірним голосом щовечора повідомляє нам, що „Белая черемуха душистая снова расцвела в моем саду…” Офіцери вмиваються, а капітан усе торочить: Він за нас візьметься... він напише нам такі характеристики (на біса мені його характеристика?)... й він ніколи не дозволить... а якщо ми... якщо негайно... то він сам... ну а прапорщик Писанко особисто (прапорщик вже не тупає, а стоїть непорушно)... і, незважаючи ні на що... На гребені клубного даху всідається велика сиза ворона й, витримавши нетривалу, сказати б, ефектну, паузу, починає нахабно крукати. Те крукання дивно збігається з ритмом капітанової промови й ця обставина викликає чийсь притамований смішок. Капітан замовкає, кидає спершу на підрозділ, а тоді на птаха гнівний погляд і залишає нас врешті на безпосереднього командира. Прапорщик Писанко не капітан. Цей нічого не говорить ні про справу партії, ні про виконання п’ятирічки. Метода в нього інша. При потребі „кусок” просто заводить порушника військового статуту, або його, прапорщика Писанка, спокою, до кінобудки й банально б’є там сердегу своїми велетенськими кулачиськами. Вчора ввечері Маланець отримав уже своє. Тому сьогодні спокійний. Прапорщик оголошує наряд: усі вільні від буряковивозки відряджаються сьогодні на заготівлю дров. Командир – сержант Шебек. Водій, – Писанко перемацує припухлими, схожими на червонясті квасолини, очима шеренгу й зупиняє погляд на мені. Коли мова йде про водіїв, він завжди зупиняє на мені свій погляд – я його особистий водій – водій командира взводу. – Рядовий Гайденко! Дрова потрібні, щоб топити в клубі, для кухні, а також для обігріву незмінного чергового по автопарку – молодшого сержанта Кортнєва. Їдемо по дрова. Шебек у кабіні, восьмеро „лісорубів” – у кузові. Ліс довго шукати не треба, тут куди не їдь – скрізь ліс. Гірше з сушником. Врешті вирішуємо валити все вряд – горітиме! Але просто нарізати й привезти дров – нецікаво. Одразу народжується план: – Хутенько начикрижимо на машину й мотнемось – попхнемо десь у селі, – пропонує Калина. – А тоді наваляємо собі – день великий! Погоджуємось. Хоч Шебек і командир, а направду керує операцією меткий, мізкуватий Калина – „дід”. Добряга Шебек не заперечує – йому однаково. Я, хоч і водій, теж допомагаю – спільну ж справу робимо! Сяк-так нахрещуємо в кузові купу паліччя, Калина пропонує розскочитись – половина, на чолі з Шебеком, продовжує заготівлю, половина їде розвантажувати. Четверо воїнів умощуються згори на дрюччя, Калина в кабіну – їдемо в Занудово. Чомусь Калина вирішив, що тамтешнє населення страждає від бездрів’я найдужче. Впливаємо в похмурене, наче болячками, всіяне низькорослими чорними „ізбами”, село. Чудні тут села. Наші села біленькі, приязні, а тут: що не село, то немов чума ним прошелестіла. Стоїть десятків два-три уземкуватих замшілих хатинок, а в центрі неодмінно – велична руїна чи то монастиря, чи церкви. І незрозуміло, хто до тієї церкви ходив? Чи може села були колись люднішими. Їдемо широченною, чисто тобі столичний проспект, вулицею. Кругом грязиво. Й нікого. Аж ось надибуємо аборигена. П’яний, мов чіп, чолов‘яга в забрьоханій кухвайці й традиційній тутешній взуванці – ризових чоботях суне поволі через мокляк, відважившись із якогось дива переплисти з одного боку „проспекту” на інший. Навряд, чи це йому вдасться. Стаємо. – Мужик! – опускає скло Калина. – Дрова нада? Абориген ошелешено зупиняється, нерозуміюче мотає баняком. Чи не видались ми йому інопланетянами? – Дай закурить, отєц! – чується з кузова голос потішного носатого поліщука Попруги. Мужик підводить голову й над пониклим, напіввимерлим селом лине витіюватий, нескінченний, російський мат... Котимо далі. Весело, але дещо одноманітно, лопотить під колесами багняк... Врешті нам щастить таки змахнути паливо древній, схожій на Ягу, бабуленції, чия оселя вже точно є подобою славнозвісної „ізбушки” на курячих ніжках. За два літра горіляччя. Вертаємось. Удвічі втята бригада заготівельників працює мляво, нехотя. Шебек спить навстоячки, прихилившись до гладенького ясенового стовбура – навчився в учебці. Наша щаслива з’ява вносить відчутне пожвавлення. – Уквасимо зразу! – нетерпеливиться Вася Чорний. – Нє, – цвіркаючи крізь рідкі зуби, заперечує низенький в’юнкий татарин Федя Самітов, – перш би закінчити з дровами, бо тоді... Думки розділяються, а навздогін за думками ділиться й здобич. Половину постановляємо лигнути зараз, решту – потім. Сьорбаємо. Всі зиркають на довгов’язого, худого, мов найтонша з заготовлених нами жердин, Бойка-Боса. Той невдоволено плямкає баб’ячими губами, але дістає таки з кишені кілька твердих, наче козирок парадного кашкета, галет – у Боса завжди є що гризнути. Закушуємо. Знов ковтаємо. Назад вертаємося з піснями. Вправно „підпушена” купа ломаччя виглядала б цілком пристойно, якби картини не псували розпорошені по всьому кузову, самі як дрова, доблесні захисники Вітчизни. „Ідьот солдат по гор-роду!..” – горлають ті нагорі, а ми з Шебеком в кабіні. Нам весело. – А може вернемось, решту спустимо? – пропонує Шебек. – Ну його, того Писанка! – Регочемось. В розташуванні „лісоруби” розлазяться по кутках тихо, аби не потрапляти на очі офіцерам. Втім не всі: Федя Самітов нахабно блює прямо на колесо мого „шістдесят шостого”, його одноплемінник, неповороткий флегмат Валієв спіткнувся й телепнувся круглою, наче місяць уповні, мармизою в багновицю, вирлоокий, хитрющий (у тверезому стані) молдованин Гудумак на все горло волає, що „там ще осталось” і вимагає продовження банкету. Зглянувшись над трударями, розвантажувати дрова виходять „свіжі” хлопці з казарми. Прапорщик Писанко спить готовий, капітан Воровський пиячить десь із місцевим головою, щасливим власником єдиного на все село всюдихода – УАЗика. Заколисуюче шелестить в голові і, відключившись, я падаю на нари... 2 Знову прапорщик Писанко затримує на мені свій, сивий після вчорашнього, погляд: – Гайденко! Останься... За особистим розпорядженням взводного Маланець заливає мені повні баки бензину, прапорщик натужно всовує на куценьке пасажирське сидіння свою неозору тушу, „На Стрілецькі Висілки”, – встигає буркнути назву кінцевого пункту поїздки й умить засинає. Бо я рушаю. В нього завжди так: щойно я починаю рух – засинає, щойно спинюсь – прокидається, рушу – знов засне. І „масуватиме”, скільки б я не їхав, хоч і цілий день. Вже перевірено під час передислокації. Отакий загадковий рефлекс! Їдемо. Печінкою відчуваю, що чортів проноза нанюхав уже якийсь гембель. Точно! У Висілках заїжджаємо на обмежоване високим суцільним парканом дворище похмурого мугира, де я зливаю йому майже увесь бензин. Звісно – якщо Маланцеві можна... Навзамін мугир виносить із сараю п’ять чи шість ящиків великих, гарних, одне в одне, яблук. – Зимові! – переконує він прапорщика. Той надкушує, чвакає, з виразом знавця, зеленою м’якоттю. Вертаємось. – Фрукту скинеш і мотай на буряк, – прокидається взводний у розташуванні. – До смерку ще дві ходки крутнеш! Аякже! Осьо тобі дві! Солдатики, котрі на ремонті, перенесуть Писанків приварок до кінобудки. Там у нашого командира не лише місце для екзекуцій, а й комора. За півроку мандрів неозорими гонами Союзу дбайливий прапорщик Писанко таки непогано пристарався: приховані у нього в „коморі” й сулійки з олією, і баклажки з медом, і клуночки з крупами лежать, і мішечки з борошном... А чого, прапорщик Писанко господар – усе в сім’ю! Їду вантажитись. На бурякопункті в Михайлові здибуюся з Васею Чорним. Вогненно-рудий, попри прізвище, Вася копирсається в моторі – заглух, ні гу-гу. На всенький бурякопункт линуть багатоповерхові Васині матюки, роз’ятрений украй Чорний погрожує спалити бісів гармидер на попіл: – Треба ж, якраз сьогодні!.. – А що таке? – Ха – ти не в курсі! Окурок із Шебеком притягли якусь чувіху, Чебурашка – дражнять. Там уже всим взводом деруть, на КТП! Калина перший віддер, тоді Шебек, тоді Окурок, тоді Сочка, за ним Гудумак. С-собака, моя черга за Доником, а я тут! Чо стоїш, глянь, може ти свіжим оком... Лише за годину знаходимо причину, відкахикавшись, „гармидер” заводиться. – Ну, погнали! – навіть не витерши руки, Вася всідається за кермо. – А хоч, я тебе вперед пущу? Бо це ж ти тепер уже після всіх полізеш. І після чурків... Вася Чорний – хлопець справедливий. І за те, що я допоміг йому з машиною... Їдемо „додому”. Я відчуваю приємне збудження й тривожний студенець у животі – я незайманець. В розташуванні зовні ніби, як завжди, а таки щось не так... Тиша! Звично захоплюється білою черемхою Анна Герман, але не чути перегукування, реготу. Всі якісь аж надто чемні, дисципліновані. Прапорщик Писанко ріжеться в карти з начфіном і раз-по-раз поглядає до нас у зал – відчуває, гад, що щось не так, а присікатись ні до чого! Калина лежить на своєму „дідівському” місці біля грубки й усміхається, наче задоволений існуванням, кіт. Чого б йому не всміхатись! Вася зник, побіг з’ясовувати, як там з чергою; беру казанок, суну до дощаного кухонного навісу, над силу давлюсь остогидлим „завтраком туриста”. Добре хлопцям: Калині, Васі Чорному. Калина, хвалився, перебрав їх на гражданці донесхочу, Вася, той взагалі жонатий, дитина є, а мені... Пригадався випускний... Тася стояла поруч, свіжа, збуджена... Щойно вона дозволила себе поцілувати, і пригорнути, й торкнутися крізь холодний шовк урочистої сукні грудей... І я злетів миттю десь аж понад пришкільними ялинами, й зробився дужий, і забагнулося негайно врятувати її від смертельної небезпеки... Але тут почулося знайоме дзижчання Вітальчиної „Яви”... І все зникло... Я пішов тоді й напився з хлопцями до блювоти... Наче з-під землі виринає Вася: – Ну де ти? Кидай своє їдло й дми туди! Я за нього домовляюсь, а він... Ковзким схилом ізсовуюся в парк. Біля намету смалить цигарку Окурок: – Хутчіш, хутчіш – люди ждуть! Двадцять хвилин тобі на все! Приречено схиляю голову й залажу всередину. Цього разу буржуйка не розпечена, але тут досить таки тепло. Горить незмінна гаска і в її світлі бачу, як збоку, спиною до мене, стоїть навпочіпки якась дитина. Щось хлюпає. Підмивається! – доходить нарешті. Й ніяка то не дитина – то вона! Стою вкляклий, зовсім не уявляю, що робити. Мені чомусь геть нічого не хочеться. Коли їхав з Михайлова, кортіло аж-аж! А тут... Виліз би, та й пішов собі, якби не Окурок за низьким брезентовим напиналом. Вона тим часом закінчує гігієнічні процедури, підводиться. Дрібненька, тендітна, довга солдатська майка сягає їй аж до п’ят. А під майкою нічого? Нагороджує мене сонним поглядом темних очей, влягається на розкладачку. – Тебе як звуть, чорновусику? – голос у неї тонкий, прозорий. Зовсім іншим, за моїми уявленнями, має бути голос у „таких”. – Льоха... – А ти часом не збоченець? Бо тут був один попереду... а ми так не домовлялись... – Ні... Чорт, про що з нею говорити? – вереміється розгублена думка. – Про що взагалі в таких випадках із ними говорять? – Мої долоні вкриваються неприємним потом. – Про що!? – Так і стирчатимеш? Здригаюсь, наче від холоду, вимучую крок до розкладачки, обережно присідаю на самісінький її краєчок. Мов біля хворого. – Е, ти що, чорновусику, з целок? Я вже змерзла! Щось невиразно мурмочу, вона бере мою руку своєю твердою холодною долонькою та кладе собі на стегно. Стегно теж холодне. Мені зовсім нічого не хочеться. Не так воно має бути, не так! Має бути злет. Як тоді, з Тасею. Над ялинами, над хмарами, над чортичим. Має калатати серце, здійматися груди... І стегно в цієї якесь... ніби хлопчаче... – Так, гвардійці, – продовжує вона вередливо, – ви або ворушіться, або несіть що випити, чого я качатимусь тут дурно? – Зараз! – схоплююсь на рівні. – Принесу! – І кулею вилітаю з шатра. Береза стоїть, безрадісно звісивши обважніле від вологи віття, ні вітру ні протягу – анішелесь. Вася Чорний з Окурком делікатно стовбичать поодаль, такої скорої моєї з’яви вони, вочевидь, не сподівались. – Що, – підкочується Вася, – не вдув? – Я невиразно стенаю плечима. – Ні? – Ну... мені... здається, в мене температура! – махаю роздратовано рукою та йду від них геть, мовчки здираюсь нагору. Ну вас к бісу! Всіх! Усіх до одного! Це моє діло! Ну не знав я, про що з нею говорити! Лежу, підібгавши коліна, вкрившись із головою шинелею. Поруч похропує, як завжди, Давид. Його черга завтра. Давидові дуже кортіло, щоб я поділився враженням і йому не сподобалось, коли я відвернувся й заявив, що б’ю на масу. Ну їх усіх!.. Та й нічого надзвичайного не трапилось, подумаєш! Може мені не хотілося. І справа навіть не в почуттях, які могли бути в мене до неї почуття? Просто не було нічого взагалі. Нічогісінько! Колись, як я поцілував Тасю, і злетів над ялинами, й над хмарами... ото було... А цю мені й цілувати не кортіло. І торкатись не кортіло. І я не знав, про що з нею говорити... Може слід було випити?.. Чи може вона просто не в моєму смаку? Сухе, нікчемне... Правда голос у неї... Але що голос! І взагалі, ну їх усіх... Всіх... Хтось торсає мене за плече. – Ну вас, ну вас усіх! Відваліть, не кантуйте! – Вставай! – Пішов нахум! Відстань! – Я розлючено тягну на голову шинелю. – Підйом, гусь, перевірка! – велетенська Юсуфова ручиська шарпає мене так, що я ледве не злітаю на підлогу. Нічна перевірка – геніальний винахід капітана Воровського. Особливо часто він послуговувався цією методою на цілині. Там стояли всією ротою й вистачало джиґунів, які пропадали в селищних молодичок щоночі мало не до третіх півнів. Аби покласти край розпусті, капітан надумав тоді оголошувати посеред ночі підйом і рота стояла вишикувана доти, доки в шеренгу не ставав останній із тих, хто запізнився. Топталися втомлені, злі, іноді годину, бувало дві, три... З’являвся останній з баболюбів, взводний доповідав ротному, що особовий склад на місці, й рота розходилася спати. Ніяких заходів щодо порушників капітан не вживав – виховну роботу проводили в наметах самі солдати. І чим довше тупцювалися вони під холодним казахським небом, тим довше й гучніше долинали тоді з деяких наметів приглушені відзвуки тусанів. Вичовгуємо з натопленого клубу надвір, щулимось на колючому жовтневому „колотуні”. Сонні, роз’ярені. Якого біса? Пройшов би казармою, полічив. Тут же не рота, всього взвод – близько тридцяти „воїнів”. Ага, ясно: з того, якою дубовою ходою витупує командир насеред плацу, зрозуміло: наш ротний загачений сьогодні вище кашкета. Шикуємось. Сонний Писанко підганяє, він теж не в захваті від цих капітанових мансів, та що вдіє? Найліпше хутенько відрапортувати, що всі на місці й розбігтись. Але відрапортувати „сундук” не встигає – підмерзла, прихована нічним сніжком, калабатинка на героїчному шляху капітана стає для „Фіделя“ нездоланною перешкодою. Його чобіт ковзає на льодку, ротний змахує руками й гепається навзнак, із лускотом провалюючи потилицею кригу в іншій калюжці. Не втримавшись, хтось регоче. А що – однаково темно! Громіздкий прапорщик, наче квочка над нерозумним вилупком, тупає над дорогоцінною капітановою персоною, врешті гукає на поміч Шебека, вдвох вони з неабиякими зусиллями підводять капітана з землі й ведуть у клуб. Прапорщик махає рукою: розійдись! Не встигаю вгрітися, як мене знаходить велика довгопала долоня. Я здогадуюсь, кому вона належить... – Ти, салага, ти мене послав! Він старший від мене всього на півроку, та що поясниш орангутангові... – Ну Юсуф, я ж не знав, що то ти... – Ти мене послав! – костистий кулак в’їжджає мені під дихало, наступний удар наздоганяє вилицю, наступний вціляє в груди... Юсуфове шакаленя – мізерненький, ще чорніший, аніж Юсуф, Бек, лупить тим часом своїми іграшковими кулачками мені по печінці. Я згортаюсь калачиком і затуляю голову руками. Ніхто не квапиться мене рятувати – тут кожен за себе сам. – Юсуфа ще ніхто не посилав, поняв, салага!? Поняв? Я тебе навзамін „завтрака туриста” з’їм, поняв? Ніхто Юсуфа не посилав!.. Лежу, скоцюрбившись під шинелею, голова мов баняк, але мені майже не болить. Болить тобто, але по іншому... на серці, чи що. Горила дзьобаний! Чурка! Давно з гір ізліз? Я твоя мама імєл, ішак!.. На душі паскудно, ніби там звили кубло й понагиджували миші... Мене звабила Тасина потилиця. Усенький дев’ятий клас Тася сиділа на передній парті і я мав розкіш милуватися її потилицею досхочу. Тобто, спершу я нею зовсім не милувався, потилиця, як і належить бути дівочій потилиці: вузенька, беззахисна, посередині невисокий, усіяний прозорим русявеньким пушком, горбочок; але десь під кінець третьої чверті... Тася тоді захворіла, її довго не було, і я відчув якось (це було на уроці алгебри) дивний, незнаний доти, щем; химерний, тривожний і захоплюючий водночас сум, сум за її потилицею. І коли Тася з’явилася після одужання, я кохав уже її всю, не тільки потилицю. Вона таки вирізнялася з-поміж дівчат: не була ні торохтухою ні реготухою, тиха, чемна... А на присвяченому мамам концерті напередодні восьмого березня всі з подивом і заздрістю дізналися, що Тася грає на гітарі. Сиділа на сцені в строгому чорному гольфі, зібрана, загадкова... Я уявлення не мав, як до неї наблизитись, що сказати... Мені, боязкому, невправному... Довго страждав, аж поки намірився: „Ти не могла б мене навчити... ну, на гітарі? – А чого, приходь. Хоч я й сама лише вчуся. Тільки регулярно щоб ходив, бо Віталька он два рази всього прийшов і кинув, тільки часу з ним змарнувала!” Я пішов... 3 Знов не дає мені спокою прапорщик Писанко: – Відвезеш цього чоловіка в Матвєєво! – підводить до моєї вантажівки худокостого мужика в кухвайці. – Та хутко! Звідти прямо на буряк! Їду. Дорога на Матвєєво – моторошного стану, рясно погризена більшими й меншими вибоїнами, бруківка. Кругла, геометрично правильна, форма вибоїн наштовхує на здогад, що то не що інше, як вирви часів війни. – Сам звідки? – порушує мовчанку мужик. – З України. – А-а. А що, й у вас, єді твою, так хлебчуть? – Та наче ні, хоча... буває. – Зарубай собі, синку, на носі: Рязань – це столиця, єді твою, російського п’янства! Усьок? Згоден. Коли розвантажувались на станції Рязань-2, треба було потяга з нашим автогосподарством розчепити на кілька ланок. Залізничник відрахував скільки треба вагонів, роз’єднав зчеп і дав сигнал. Йому й на гадку не спало підвести дивилки й побачити, що передніми колесами вантажівка стоїть на одній платформі, а задніми – на іншій. Так той „захар” на колії й торохнувся. Ну хіба міг таке вчудити тверезий? А коли вже складальник на зміні... – А чому так? – продовжує пасажир. – Чому руський мужик, єді твою, хлебче, наче ото лошак після кобилиці? Хоч знать? А це, синку, інтересно, слухай! Ото, єді твою, як умирав Іван Грозний, а він, кажуть, трудно вмирав, то позбігалися до нього всі бояри, ну, дармоїди, словом, тогдішні – останнє слово царя слухати, звичай був такий. Понахилялись, єді твою, дослухаються, а він, бідолаха, відходив уже, та шепоче: „пить...” – води схотів, а те політбюро думало, що це воля його остання, та й загадало руському народу... цар, мов, велів... А його боялися всі, хоч і мертвого, з тих часів і пішло... Та й досі... А що, єді твою, красота: заробив – пропив! Коротше, є спиртяга. Ковтнеш? Зупиняюсь. За майже півроку напівцивільного життя чого я тільки не перекуштував: і брагу, й недогон, і виготовлені з найнесподіванішої сировини вина, й найзагадковіших рецептів настоянки, а от спирту не доводилось. Навіть кумис лизнув якось на цілині – гидота! А тут спирт. Воно й не дивно: гнила продукція гнилого місцевого „сеге” тільки на перегонку й годиться, недаремно спиртзаводів тут, що боліт між їхніми куценькими вбогими полями. Мужик простягає мені фляжку й (добра душа!) на закусь – половинку розкраяного яблучка. П’ю. Розтуди твою й перетуди! Нутрощі, здається, вмить мертвіють від космічного холоду, забиває дух, баньки мало не викочуються з орбіт... Мужик поблажливо плескає мене по спині: – Нафіга ж ти вдихнув? Закусить треба – тоді вдихати. Учиш вас, єді твою, учиш... Сам він сьорбає з фляжки, наче то не вогненно-крижане паливо, а вода. На пропозицію повторити відмахуюся, зволожую стравохід четвертинкою кислої антонівки, хекаю... Благополучно доставивши щедрого приятеля нашого командира в Матвєєво, завантажуюсь та тягну на Михайлов буряк. І кому вони потрібні, оті мізерні, навпереміж з ґлеєм, хвостики? На під’їзді до кагатного мене гальмує ВАІ. – Ану-ну-ну, – принюхується блакитноокий жевжикуватий лейтенантик, щойно я зіскакую до нього з кабіни, – що, пив? – Нічого я не пив, – не дихаю. – Мене не об’єгориш. Ану права! Чого писок вернеш? Одразу вирішую: хай там що, посвідчення не давати – шукай його потім! Нишпорю по кишенях, зазираю в кабіну: – Нема. Чи згубив десь... Літер буряковіє: – Я тобі покажу: „нема”! Рота, взвод? – Перша, – зітхаю. – Тут не збрешеш – за номером вантажівки вирахують ураз. – Взвод четвертий. – А-а – капітан Воровський! Ну, чекай нас у гості. Ох капітан зрадіє! Уявляю... Але права таки не дам. Посвідчення водія – єдине, що маю цінного, воно мені й на гражданці згодиться. Розвантажуюсь, мляво згортаю з кузова лопаткою осоружне баговиння. Настрій – паскудніше не буває. За те, що не дав права, „сундук” із капітаном нічого не скажуть, ще й похвалять тихцем, а от, що попався... Писанко може й у кінобудку запросити, а там уже в залежності від стану... Все мені останнім часом... Напитись, чи що? Та де візьмеш? Мию в калюжі, біля вагової, руки й рушаю назад. А непогано було б. Напитись тобто. На виїзді з містечка голосує жінка. Дверцята наших автівок прикрашає категоричний напис великими білими літерами: „пассажиров не брать”, але ми дружно ігноруємо ту засторогу, ризикуючи навіть попастися начальству, або ВАІшникам, а що – й драний карбованець не завадить! Зупиняюсь. – Ви в бік Стрілецьких? – Невідрадно киваю, все не полишаючи собі мрії про випивку. – От спасибі! Мені, взагалі-то, до Огибалово... – Туди й кочу... – зітхаю. – Правда? Оце пощастило! А то я вже не знала... Затрималася в „районо”. А вам нічого не буде... ну, цей напис?.. – Та пусте, відіб’ємося... В одну лунку двічі снаряд не влучає. Хтозна, скільки їй років. Ніколи не знався я на тій мудрагелії – вираховувати жіночий вік. Можливо... ну, літ тридцять. Так, нічого, щоб аж надто... Простенька якась. І очі, як на мій смак, задрібні, й носик між пухлявими щічками закуций, і стану либонь не знайдеш – он яка гладуха. Та, власне, що мені? От чемергесу б знайти. Втім, зобов’язаний же я закинути вудку. Солдат, як не як, і везу пасажирку. – В Огибалово живете? Дивно, правда? Що не розгледів тебе зразу. Не впізнав. Не пізнав. Ще коли стояла ти в чоботях і мішкуватому картатому пальтечку й тримала піднятою руку. І ріденький воложистий сніжок дбайливо оздоблював твою чорну чоловічу шапку білим сяєвом. Як міг я бути таким сліпим, таким нечутливим? Адже ж з’явилася ти! А я кинув байдужо оком і ти мені навіть не сподобалася. Смішно! Ти зачинила дверцята, я рушив і уявлення не мав, що я вже інший, і все навколо інше й ніколи вже не буде таким, як було хвилиною раніше. І що гниловоддя довкола вже не гниловоддя, а розкішна, розбушована, пітна від жаги земна плоть; і що дощ уже не пісний і надокучливий, а таємничий, теплий, наче мамина колисанка; і що сніг вже не клейкий та дратівливий, а чарівний, тихий: незбагненне й нескінченне диво цього чарівного дивного світу, дивного, бо в ньому з’явилася ти: і мій дощ, і мій сніг, і моя земля, і мій прапорщик Писанко, й мій капітан Воровський, і моя служба, все... З’явилася, впала, мов та снігова крихта, мов дощова крапля, вродилася з вітру, з давньої безнадії, з затаєного до найглибших закамарків душі суму... Це ти розвиднила мені очі, це ти зробила мене чутливим, це ти повела кутиком уст і змилостивила мені всесвіття почуттів. Змилостивила, відкрила істину. Відкрила сенс життя. Тобто себе. Чому я не впізнав тебе одразу? Надто високим було громаддя... Та ти його здолала. – Так. Учителька я. Не були в нас у школі? – Ні. Там тільки мене не вистачало. Я й досі побоююсь учителів! – Ще довго возитимете?.. – Не знаю. Кажуть: тиждень-два. – Подобається тут? – Та... Вбого якось наче... – А ви ж сам звідки? – З України... – Ну, з України, звісно... А ми це так от і живемо: твань, п’янь... – Умгу... Чого це вона тягне з тебе слова, наче обценьками? Ану сміліше! – Поки дотеліжимося – споночіє... – Ох, такий куций день. Спасибі, що підібрали, а то автобус пішов... – Либонь і чоловік непокоїться? – ковтнувши слину, витискую „контрольну” фразу. Відчуваю, як спалахують мої вуха. Вона якусь мить мовчить, потім промовляє захмарено, дивлячись убік, за вікно: – Нікому непокоїтись. Покинув він нас. – Чого? От нетяма! Хіба таке питають? Вона сумно всміхається: – Хто їх зна, чого вони нас кидають, чоловіки... І таким утомленим голосом це вимовляється, що я аж по кокарду проймаюся відчуттям провини за все наше товстошкіре та легковажне чоловіче плем’я... Далі їдемо мовчки. – Незручно, але... – озивається вона вже біля села, – чи не підкинули б ви мене до хати, бо вже нерано, а мені ще доньку бігти провідати... Вибачте... Радо зголошуюсь. Авто звично вимішує тванюку закручених темних закапелків, врешті зупиняюсь біля непримітної, карлуватої „ізби”. – Скільки я вам винна? Я виконав її прохання й це додало мені хоробрості: – А от чаєм пригостіть, то й сторгуємось! Мені вже не кортить випити, втім і чаю мені не хочеться. Просто продовжую гру. – Що ж, прошу, – відповідає вона спокійно, а в мене тишиться чомусь серце. Тужно вискають двері, заходимо. Хатні стіни – гладенький, ретельно припасований зруб, дощата стеля, посеред кімнати – грубка з широкою плитою та з кухонним причандаллям на комині. Під стелею в куті – ікона. Тут господиня стає господинею: метушиться біля плити, припрошує сісти, бігає перевдягатись, раптом згадує, що ми досі не познайомились. – Льоха... Ну, Леонід тобто, – відрекомендовуюсь знічено. – Лариса, – всміхається. Тепер я можу розгледіти її краще: не така вже й товстуха, пухкенька просто, й носик як носик, і блакитні очі не бездонні, але приємні й лагідні; овал обличчя обрамлює простенька „вчительська” зачіска русявого волосся. Й уся вона якась домашня, скорше вже вихователька дитсадка, ніж „училка”. Сидимо навпроти одне одного, п’ємо чай, не магазинний („даруйте, грузинського саме нема, вчительська зарплата, знаєте...”), а настояний на якомусь загадковому зіллі. Її очі дивляться на мене задумливо, допитливо й трохи сумно. – Колишній мій пив, – розповідає. – Ох і пив! Тут усі п’ють. Мужики всі й баби майже всі, то я й терпіла, – зітхає. – Тетянка, донька наша, хвороблива дуже, їй і харч добрий потрібний, і догляд, і вітаміни. А він, що сам не працював ніде, то ще й мою зарплатню пропивав. А то сережки якось украв і обручку та й подався десь у Михайлов, до такої, шепнули люди, як і сам. Як з таким мужиком, то ліпше самій... – Знайома картина, – киваю головою. – В мене старий теж не подарунок, то знаю... А де ж ваша Тетянка? – В мами. Там худібка, а їй молочко сиродійне корисне. Я провідую ходжу щодня. – Велика вже? – Шість годочків. – Гм, і моїй Натці, сестрі, якраз шість. – Яка вона в вас, гарненька? – Препаскудна! Маленьке шкодливе щеня! Так і слідить, аби капость яку втнути: то шнурки мені з кедів витягне, то колесо спустить у велосипеді, навіть піддивлялася, було, коли я купався! – Правда? Ви її, сподіваюсь, не били? – Що там бити! В ту кістячину й не влучиш! Вона щось розказує, я дивлюся в її сяйливі, співчутливі й такі, що самі не відмовляться від співчуття, очі та відчуваю, як звідкілясь ізнизу, десь аж від кінчиків пальців ніг, підіймається мною незнана досі, парка, невагома й трішки ніби солонувата хвиля. Помалу, нечутно підіймається й водночас невпинно. І сповнює мене всього. Мені так гарно сидіти перед цією, старшою за мене, незнайомою власницею погідливого теплого погляду, так хороше чути її м’який голос із незвичним для вуха, трошки навіть кумедним місцевим „о”, я ніби загіпнотизований; мені приємно й мені більше нічогісінько не треба. Навіть доторкнутися до неї, як до жінки – не хочеться. Просто сидіти, просто слухати, дивитись... Невже десь, за мільйони безрадісних кілометрів звідси, існує прапорщик Писанко, капітан Воровський, Юсуф, Калина?.. Я в це майже не вірю... Але вона повертає мене до дійсності: – Що ж, Леоніде, час. Мушу ще збігати до Тетянки. Дякую вам. – Що ви! Я завжди... Може треба щось привезти, то я... – Добре. Спасибі... Химерне щось у її погляді. Незнане. Жодна вчителька не дивилася на мене так... Вона підводиться і я теж мушу підводитись. Незграбно чіпляюсь за поріг чоботом, незграбно силкуюсь вичавити з себе якісь слова. Чари розтанули. Але я їх не забув. І погляд її оцей... Тому, вже завівши мотор і зауваживши, що вона досі стоїть на порозі, знов повертаю ключа, визираю з кабіни: – А можна я... кгм... ще приїду?.. Завтра? Вона мовчить лише мить, хоча мені здається: віки. Я сто разів устигаю проклясти себе за незугарність і хамство, я тисячу разів устигаю зіщулитися в передчутті її вбивчого зневажливого сміху („Ти що це собі намріяв, шмаркачику?”), коли раптом чую: – Можна... – і чорні двері її чорної хати зачиняються. Рясна, ледь заторкнута намороззю, береза при в’їзді в парк видається мені, в непевному світлі фар, здійнятим у небо й завмерлим там першотравневим салютом... Прапорщик Писанко лежить, заклавши руки за голову, відзначивши з’яву особистого водія, суворо підманює мене товстим, наче сосиска, пальцем: – Де блендав? – Ледве дотяг! – демонструю завбачливо вимащені руки. – Чи бензин десь перемерзає, чи що! – А чого сяєш, мов бляха після асидолу? Чорт, невже видно щось на моїй фізіономії? Либонь, що видно й то не дивно. Вона сказала „Так”! Вона сказала „Можна”! Вона НАВМИСНО стояла на порозі й чекала! Невже це правда, невже це зі мною? Чи ненавмисно? Просто з ввічливості? І „можна” сказала з ввічливості. Ні, я бачив її очі! Вони... вони не дивились на мене ввічливо, вони дивились на мене... на мене... Бля, як незвично вони дивились! Завтра я побачу їх знову! І очі й обличчя, і... Доник, кухар, виділяє мені з розходу бляшанку нашого безцінного харчу, натужно ковтаю зернистий давкий „завтрак...”, дослухаюсь до балачок у казармі: – Кинув її раком, – збуджено, голосним шепотом, ділиться враженнями Давид, – прямо над буржуйкою. Січеш: знизу пічка пече, згори я печу, вона крутиться, мов гадюка! Що, – кажу, – жарко? То набирай у рота води та бризкай – піддавай парку! Сторожко озираючись у бік „офіцерської” сцени, слухачі давляться реготом. – Ні, пацани, – просторікує з іншого боку довготелесий землячок Бос, – мені воно до гузна, що випивка, що глядки – я по м’ясному ділу. Вчора бабці одній тут картоплю перевіз від дочки, то вона мені такий полумисок щів насипала – ледве вмолов! Звісно, щі – воно не борщ, а все ж не наші „завтраки”!.. – Ходив я до однієї в Ростові, – це Калина, – богиня! Ну все, і тут, і тут, і скавуліла за мною, й пошваркотати було з нею приємно – розумна; одна біда: коли кінчала – робилася такою потворною, мене аж вернуло. Через те й кинув... Ну все, харе триндіть: упор лежачи і – дєдушка на масу. Не будить, не кантувать, при пожежі виносить першим! Брехачі! З головою вкриваюсь шинелею – хутчіш, хутчіш повернутися спогадом до Лариси, до її чаю, до її чару... До її очей, її тепла... Там зовсім не так, як тут, у казармі, там наче вдома. Ні, навіть не так, хтозна як. Так мені ще ніде не було. Це правда, я тебе тоді геть не хотів, як мужчина. Хоч і усвідомлював, що ти не дівчинка й тобі самих лише поглядів та зітхань недостатньо, але те мене зовсім не турбувало. Буде, як буде. Я віддавався в твої руки, на твій розсуд... Мені було байдуже, аби біля тебе. Чай то чай, очі то очі, байдуже. Буде, як ти вирішиш. Тоді, першого дня, мені вистачало навіть твоїх очей; згодом, дуже скоро, мені стане не вистачати вже всієї тебе. А тобі, я гадав, усього мене. Я лежав, укрившись із головою шинелею і, то раював подумки в твоїй утішливості, в твоїй таємничій посмішці, то холонув від нестерпнопекучого „якби”. Якби ти встигла на автобус, якби мене не гальмонули ВАІшники, якби я не спинився... Що б тоді було? Ніч. Дощ. Брудота. Волохатий Юсуфів кулак. Все? 4 Вдосвіта, не встигаємо ми ще й поснідати, налітають ВАІшники. В розташуванні крикнява, метушня, всі штурмують Баума-Маланця, аби пошвидше вхопити путівку й злиняти, але Маланець незворушно розводить руками: – Не велено! Поквапно шикується особовий склад, мене викликають на те самісіньке місце, на якому ось зовсім нещодавно топтався злісний розтринькувач соціалістичного майна – Маланець. Стаю в витоптану ним ямку й капітан Воровський починає промову: В той час, коли вірні нащадки славних ідеалів... напружуючи сили... величні плани й грандіозні звершення... плече до плеча... усвідомлюючи та схвалюючи... попри ускладнення міжнародної ситуації... Моє водійське посвідчення в його міцній долоні то злітає раз-по-раз догори, то опускається, мовби чудернацький передзимовий метелик. Жевжикуватий ВАІшник топче мочар поряд із прапорщиком Писанком, на його рум’яному обличчі деякий подив: здається, лейтенантик ніяк не впливе в глибоко схований сенс просторікувань нашого капітана. По закінченні казання метелик-посвідчення (минаючи розчарованого ВАІшника) перепурхує до пухкої долоні „сундука” й, посвідченням таки махнувши, Писанко запрошує мене йти за собою. Так і знав – у кінобудку! – На, сопляк! – в кінобудці прапорщик шпурить мені в обличчя права. – І кланяйся кепові, що відвалав тебе в тих собак, а то рубав би ти вже досі в Доника дрова! Та гляди – це востаннє! А щоб краще дійшло... – взводний дивиться сонним оком убік і зненацька його об’ємний кулачисько по самісіньке зап’ястя вгрузає мені в пузо. Я хухкаю, безгучно хапаю ротом повітря й тихо осовуюсь на підлогу, якраз між ящиком привезених мною нещодавно яблук і сулією з олією. – Вставай, вставай! – не дозволяє мені розслабитись командир. – Паняй на роботу, розсівся! Здебільшого буряки нам завантажують вручну. Буває, приїздить яскраво-жовтий навантажувач (чи не єдиний на весь район), але бачимо ми його нечасто. Всі поля розділено тут між колгоспниками, кожна родина доглядає свої гектари й кожна завантажує солодкі корені власними силами. І за те, щоби ми зглянулись та під’їхали саме до того, а не до іншого господаря, сіромахи-мужички ще й пхають нам по кілька карбованців за ходку. Але сьогодні я сам ладен заплатити (було б що!) неквапним рязанцям гроші, аби вони накидали в кузов моєї автівки буряків якнайшвидше. Нахабно порушуючи всі до одного пункти й розділи правил дорожнього руху, мчу на Михайлов, відтарабанюю дві обов’язкові ходки й, не закермовуючи навіть на обід, пливу багнюкою до знайомої вчорашньої хатки. Чорт, чи запам’ятав, чи не наплутав? Ні, ось вона: й колодязь під дощатим дашком біля сусіднього обійстя, і химерний дерев’яний півник на гребені. Сьогодні Лариса інша, не така як учора. Я відчуваю це, ще тільки вгледівши її на ґанку. І справа навіть не в одязі – на ній квітчаста, з численними оборками, трохи старомодна, сукня – інша сама Лариса. І постава в неї інша, й погляд інший, і нахил голови. Мене вабить, до сказу вабить ця нова, таємничніша й жіночніша, ніж учора, жінка й водночас... я її таку... боюсь... Невже ця барвиста сукня для мене? Ти, Льохо, зсунувся! – Доброго вечора, гм... – Добрий вечір... – І усмішка, усмішка інша, не вчорашня! Але яка ваблива (ні – зваблива!) – То проходьте, Леоніде. Чого на порозі... Всадовлює мене на вчорашнє місце, на столі смажена, з кірочкою, бараболя, квашена капуста й неабияка розкіш – порізана дрібненькими кубиками варена ковбаса. Вкотре усміхнувшись своєю, потайною сьогодні, усмішкою хазяйка дістає звідкілясь невеличкий бокастенький поставець. – Сама робила, для особливих випадків! – і наливає мені в чарку якогось темного трунку. Отже сьогодні особливий випадок? Не розсмакувавши, ковтаю гіркувате зілля, вона миттю наливає ще… Жую, щось відказую на її слова, кілька разів ціляю ложкою повз тарілку, знов п’ю і усвідомлюю, що не боюся вже нічого... Ні, це не я підводжуся з лави, не я пересідаю на інший бік столу, до неї, не я кладу долоню на її плече, тихо, але настійливо, повертаю до себе її обличчя. Це не до мене вона так близько, це не я торкаюсь пальцями її чола, не я – хіба б я посмів! Але я зовсім не п’яний... Лише трохи, легенько, приємно паморочиться в голові. І ось шелестить (ні, не під моїми пальцями!) її сукня, й чується крізь сукню тепло її тіла, і його запах, і його магнетизм... І губи її виявляються несподівано гарячими, і долоні її несподівано сильними, й обійми дивовижно пожадливими. А це що? А це її плече. А це? Це її груди. А це?.. Де я? Що я дію? Невже це мені? Чому мені, за що мені така винагорода, чим заслужив? І чим віддячуватиму? Й кому?.. Ось таке от воно на вигляд, її тіло, ось така на дотик її шкіра. Ще хвилину тому я цього не знав, а тепер знаю. Щось жарке шепочуть її вуста: „Ну, чого ти?..” А, так!.. Розстібаю паска, стягую „хебе”, жбурляю в кут чоботи... Мені зовсім не ніяково, й не соромно. Це наче перед лікарем, ні, перед мамою в дитинстві... Ні, не так, не так... Наче на межі паралельного світу, ось як! Ти давно знав, що він існує, і давно підозрював, що він пречудовий, й ось ти на його порозі, нарешті! Залишається заплющити очі й пірнути... Що це вона робить... Що вона робить зі мною... Господи, що вона зі мною робить!.. Наче біжу, ні – лечу над сліпучою ранковою лукою, й ноги мої босі холодить світанкова волога, і обличчя мого торкається щойнолагідновмите сонце, й легені мої наповнює шепітливий ранковий легіт, і серце моє наповнює захват, і душу мою порожню наповнює щось незнане, чудесне та водночас гірке усвідомленням своєї скорої минущості. Але палає ще сонце, й вилискує ще на малахітових травах срібляна роса, і луці не знати ще краю, й виринати з неї на чужу, вітрову та непривітну поверхню ще не час... Невеличке, повне алкоголіків, село й довкола такі ж невеличкі, потворні, повні алкоголіків, села. Як велося тобі, нещасливій самотній душі? І що завадило стати такою, як решта, що стримувало? Вільна, „розвідна”. Либонь не один із молодих проспиртованих тутешніх старичків підкочувався в рідкісні хвилини між похміллям та черговим вирубоном. Воліла бути сама? Але ж ти жінка, а жінка не може бути сама, природа такого не передбачила. Жінка сама не витримає. От ти й не витримала. І сказала: „можна”. Стоячи на порозі порожньої хати й дивлячись, як залишає тебе цей сором’язливий солдатик. Навіть не ти сказала, а одинокість твоя, холодна постіль твоя, пустка твоя, де ти щовечора залишалася наодинці з остогидлими зошитами тупих місцевих двієчників! Чому ти плакала, чому ридма ридала, відвернувшись тоді від мене, а я невміло, зніяковіло голубив пальцями твою білу спину? Бо відчувала минущість? Солдатик поїде, а пустка залишиться, і осудливі погляди сусідів залишаться, й холодна постіль... Жінка не повинна лягати в холодну постіль... Це я усвідомив пізніше, а тоді знав лише одне пояснення, лише одну спонуку, котра вкладає двох у ліжко. І вірив, щоєсили прагнув вірити, що оте „можна”, то було саме воно, славнозвісне, те, що з першого погляду. І блаженствував. Не хотів лише, щоб ти плакала. Я від того губився... – Я тобі люба? – Вона вже не плаче – пестить мій солдатський чубчик і грайливо лоскоче мізинчиком за вухом. – Ні, має бути якесь інше слово, чорт зна яке. І не люба й не любов. Ну, тобто... я тебе, ясно, люблю, але... Навіть не знаю. Ти мені трішки... як мати... – Маленький! Це тому, що я старша. – Не знаю. Досі я ніколи... ні з... – То ти незайманець? А я здогадалась! – Правда? – відчуваю, як пашіють мої вуха. Добре, що в напівтемряві вона цього не бачить. – Маленький мій захиснику Вітчизни, я зробила тебе мужчиною! – Я розчарував? Либонь ти сподівалася... Вона сміється. Але зовсім необразливо. І пригортає мене до себе. Справді, як мама: – Еге ж, розчарував. Знаєш, як давно мене ніхто не розчаровував! – Але чому, чому я? – Мені до сказу, до щему кортить почути зараз оті найзаповітніші в світі слова про перший погляд, про стрімкість почуттів... але вона мовчить і я продовжую вже знічено, майже скривджено. – Що, тобі просто набридла самотність? – Вона далі мовчить і я розумію, що не варто було, адже все так чудово... – Я тебе образив? Вибач ідіотові, я такий незугара! – Ти ще надто молодий. Молоденький, а це не вада. А чому ти? Ну, може тому, що ти ніколи не бив свою сестричку, хоч іноді вона цього й заслуговувала. – Я збрехав. Раз я її вдарив. Вудлищем... – Будемо вважати, що ти мені цього не казав. – Про сестричку, це ж... не по серйозному? – А тобі направду треба по серйозному? Нащо? Ось я біля тебе – розкішна, соковита російська баба, чого тобі ще? – Ні, ні, ти не баба, ти... – Що? – Море! – Хочеш пірнути в нього ще? – Хочу... Ніч. День. Довга, тягуча, мов неоглядна тутешня грязюка, стума й знов темінь. „Белый цвет, черемухи цвет!..” – натхненно виспівує з задряпаної платівки Анна Герман, густо тхнуть намотані довкруж халяв, давно не міняні, онучі, опираються вогню, сичать, у грубці дрова... Ніч і день. Лариса і багнюка, багнюка й вона. Решта – тло. Кузя: „Слухай, Льо, в Чебурашки був? – Був. – І як? – Що як? – Ну... нормально? – Нормально. – А в мене... знаєш, не пройшло... Ти тільки нашим не проколись. Я ще ніколи... ну, ти поняв... – А ти спробуй, наче в море... – Як це? – Шубовснути. Уяви, що перед тобою море. Літнє, злагідне. І – в нього! – Не знаю... В море... Я й не бачив його, моря, тільки Каму. – А ти уяви! – Море... – це вже вона. – Ти хоч бачив його? – Ні. – Я лишень Балтику бачила. І Ладогу – холодина! Возили колись у Ленінград на екскурсію. На концерті були симфонічному. – А ти яку музику любиш? – Класичну. Без ума від Чайковського. А сучасна якось мене не торкає... – Чому, є й сучасна непогана, АББА приміром, або Анна Герман. „Белая черемуха душистая” – улюблена пісня нашого підрозділу. – То неспівмірні речі – глибина... – Правда, є одна мелодія, вальс Хачатуряна називається, знаєш? Я, як почую... наче в космос злітаю, і такий великий роблюся, мов дирижабль! А прапорщик Писанко тріо бандуристок любить, зізнався якось, перед тим, як заснути... – Вчащав я до однієї, якраз перед армією, – Калина, – заміжньої. Благовірний на зміну, а я – до неї. А якось той повернувся, а ми саме... ну, як у анекдоті тому. То вгадай, Сочка, який предмет гардеробу вдягати наймарудніше, га? Нізащо не здогадаєшся – шкарпетки! Так я їх, триклятущі, й не натягнув! Й от він завалює, вона: – Це товариш мій шкільний, зайшов про зустріч домовитись, однокласників! – Я стою перед ним босоніж, розшаркуюсь, а з кишені шкарпетки стирчать – умора! – Чуєш, Льо, – знов Кузя, – вийшло! Як ти казав! Тільки уявив, що вона – море, то... як шубовснув! – Ну молодець, молодець!..” Ніч і день з нею. Вдень подумки, помрійки, а вночі... Наче вальс Хачатуряна, наче на дирижаблі, наче в космос... Скільки людина може витримати без сну? Тисяча червонопогонних чортів – знов Кузя: „Чув, Льо, добалакався з Босом: він поступається мені своєю чергою... ну, в Чебурашки. За дві бляшанки „завтрака...” Як гадаєш: двічі на день... нічого? – Потягнеш...” 5 Пообіді на площі хоч запали. Лише поодиноко блискають вибіленими від ненастанної сльоти боками полишені напризволяще буряки. Стенувши плечима, завертаю в село. А в Огибалово якесь незрозуміле та, сказати б, нервово-хворобливе пожвавлення: снують вуличками, байдужо розляпуючи мокряк, сухі, мов стручки, незавидні місцеві мужички, вимахують кінцівками, перегукуючись за парканами, мужеподібні баби; ага, звернувши на головну вулицю, бачу біля сільпо оточену неспокійним натовпом „будку”, ясно: в населений пункт привезли вино! Це вже вдруге, звідколи ми тут, відбувається така „вікопомна” для Огибалово придибенція, тому перебіг подальшого неподобства загалом відомий: про будь-яку роботу годі й згадувати, місцевий голова краще за мене це розуміє й у розвиток подій мудро не встряватиме. Гумово-кухвайчане з’юрмисько не розійдеться, поки не буде продано останньої пляшки. За „бормотуху” гризтимуться, дубаситимуться, штурхатимуть одне одного в балтовисько, що мужики, що баби – однаково. Навіть недолітки. Потім втішені власники мутного зеленуватого пійла тихо порозлазяться по своїх темних „ізбах” і раюватимуть там, хто на скільки спромігся: одному вистачить на кілька розбуялих годин, – інший і на дві-три доби заляже. І на дві-три доби запанує над селом приголомшлива хмільна тиша. Не туркотітимуть на бригаді трактори, не метатиметься УАЗиком голова, не зійдеться вранці до правління на наряд люд. Лише вищатиме десь бита гномом-мужичком баба та скавулітимуть то тут то там забуті негодовані пси. Тільки не раніше третього дня почнуть вибрьохуватись із-за високих огорож зачучверілі, злі від похмілля „аборигени”, тихо матюкаючись, злазитимуться до контори, де голова з незмінно журним виразом на обличчі, наче нічого й не було, особисто загадуватиме кожному роботу. А поки село гулятиме, ми будемо лагодити техніку, заготовляти дрова, прибирати. Ключовий закон армії: що завгодно, аби солдат не байдикував! Зупиняюсь біля казарми й до мене одразу підвалюють збуджені, не менше, ніж місцеві, Вася Чорний і Попруга. З ними – червоноокий, наче кріль, абориген. – Льоха! – плескає мене по плечі Попруга. – Давай рубля – не хватає! Цей кореш – батько продавщиці, клянеться, що винесе. Та в нас лише на одного пузира, а що того одного! Вигортаю з кишені дріб’язок – зовсім мало, віддаю. – Ех, – чухає руду макітру Вася, – не вистачає! І де в чорта візьмеш! – У кого, в принципі, гроші? – спрагло роззирається Попруга. – В начфіна... – О, в начфіна й позичу! – Ти що! – не йме віри Чорний. – В офіцера, на пляху? – А чого, – Попружина мармиза – хрестоматійний зразок хитрющого, нелукавого зовні, українського дядька. – Начфін – мужик путній! Абориген нетерпляче тупає: – Ви того, реб’я... а то пійло скінчиться... Попруга щезає... і за дві хвилини з’являється з необхідним дріб’язком у кишені: – Виручив! Начфін мужик – не Писанко! Гайда! – Та ні пацани, – відмахуюсь. – Я не хочу. Ще до кузні треба мотнутись, камеру завулканізувати, поки горно не вичахло. Йдіть самі, колись наллєте. – Це ж як, – не тямить Попруга, – ти що, НЕ БУДЕШ? – Не буду, не буду! Рушайте, бо не вистачить! Попруга робить великі очі, Вася теж зиркає на мене, як на психа. – Ви того, реб’я... – нагадує про себе абориген, вони полишають мене й чвалають до сільпо. ... – А так тобі гарно? – Гарно. – А тепер? – М-м-м... – Невже й в інших жінок так? – Смішний... – Не вірю. Це так лиш у тебе... Я мандрівник. Я Амундсен. Колумб. Я відкриваю нові землі. Океани. Материки. Незвідані. Небачені. Нові сонячні системи. Нові галактики. Нові світи. Ось два моря. Дві Маріанські западини. Два ясно-синіх океани. Я зазираю в них тихенько, сторожко, бо ж там безодня! Мені здавлює шлунок, перехоплює подих. Та прірва вабить непоборно! Нахиляюсь до неї ближче, розглядаю дрібні частинки: рисочки, пунктирчики, відтінки. Яка глибінь, який захват! Вони живі, мої щойновідкриті океани. Вони змінюються. Вони відгукуються на кожен мій порух. Вони мене чують. Вони до мене говорять. Чи говорив океан до Колумба? А мої говорять! Далі, навколо дивних живих океанів, наче встелені рожевими пелюстками пагорби й доли, виярки та гірські пасма. І пасма волосся... О, волосся – то окремішній світ! Ніколи не гадав, що торкатись волосся – така насолода. Що завгодно, тільки не волосся. А з’ясувалося... Бо волосся особливе. Певно, що особливе – тут все особливе. І виярки особливі й пагорби. А я дослідник. Натураліст. Оці дві калинової барви подушечки, це що? Хіба це насправді? Хіба дозволено мені так просто їх торкатися? Пальцями, вустами? Дозволено! Чорт, який кайф! Можу! Все можу. І тут торкнутись, і отут, й отут... Скотитися з цього гладенького схилу, пробігтись долинкою (а чого вона така тремтлива?..) І отут пробігтись, і… А тут... Тут я просто завмираю перед незбагненною величчю цього незбагненного величного творива. Так Амундсен завмер, діставшись полюсу, так Колумб закляк, уперше вздрівши на видноколі обриси незнаної „терри”. Там праліс збігав зеленою хвилею до самісінького праморя. І Колумб зійшов зі своєї „Санта Марії” та заглибився в той праліс. Христофор був маленький, а пуща таємнича й неоглядна. Я розумію його почуття. Розумію. Ось я теж заглиблююсь у ці загадкові на смак, у ці медові на дотик, у ці теплі й воложисті на вигляд хащі, ось я в них розчиняюсь... А чого це так перемінилися раптом мої щойновідкриті блакитні прірви-океани, чому так заогнились, заграли? А чого це так затремтіли мої калинові подушечки? Вам приємно, коли я занурююсь у той праліс, у пущу, вам гарно? Правда? Боже, вам гарно!.. Ні, це не насправді, так бути просто не може, це я, либонь, застудився й марю... І чхати мені на всіх на світі прапорщиків Писанків та капітанів Воровських, на всіх Юсуфів і Беків, на всіх ВАІшників... Вони там, а марення моє тут, зі мною. Лише я й вона, моя потаємна планета, моя солодка галактика. І я одужувати не хочу... Чи ти здогадувалася, що зі мною коїться, чи відчувала? Чи й із тобою?.. Ні, ти була старша, ти встигла зазнати вже гіркоти розчарування й знала, що солодка мить довго не триває. Чомусь. Гірка перетоплюється в години, в роки, в десятиліття, а солодка... Я кохав тебе і якби хто сказав мені тоді, що кохання моє не триватиме вічно, я б його вдарив. Але ти була мудріша. Ти знала. Знала, що втіха минуща, що захват і злет нетривкий, ефемерний, майже неіснуючий; так, лише якийсь полиск, лише сонячний зайчик, блись – і все. І ще... Ти зазнала опіку розриву, нестямного болю, коли зникає оте сяйво, той зайчик, ти знала, як воно. Ти просто оберігала себе, свідомо – ні... А я не знав іще нічого й тому... Чи співчувала ти мені, чи жаліла?.. Ні, я тебе не картаю, зовсім. Не навчишся плавати на березі, не взнаєш, що таке біль, поки сам... І біль чатував на мене вже поряд... – Давно, – (я лежу і, мов дитя, лащуся біля її дивовижних півкуль-грудей, північної та південної, ні – західної та східної), – до колишнього ще, в інституті, мала я свою першу любов. Він теж був студент. Ми бігали в кіно, трималися там за руки й цілувались. Я була така дурна, що боялася від цього залетіти, уявляєш? Я привозила з дому молоко й підгодовувала його – він був із дуже нужденної родини. Сир привозила, сметану – в нас було. Він приходив до мене в кімнату, їв, а тоді ми йшли в кіно, на танці... Я його так любила... Якось на танцях до нього присікались розбіяки, то я там ледве сама їх не повкладала, йому аж ніяково стало. Вмерти ладна була за нього. Писала на долоні його ініціали й навмисно тримала руку так, аби всі бачили. А затим... Вона жила в нашій кімнаті, я ж їх і познайомила. І вона його нічим не підгодовувала, в неї корови не було. Я, коли взнала, пішла топитись. Стовбичила над водою й усе не могла вирішити: роздягатися, чи стрибати вдягненою, і від того ще дужче ревіла. Дурка, правда? Тим і врятувалася – прибігли дівчата... Але все в мені тоді вмерло. І за колишнього пішла просто... мама мені нараяла. В серце я його не пустила, якщо пустиш когось у серце... Може він тому й пиячив... – вона на мить замовкає, я теж мовчу. – Ти не зважай, тебе ж я пустила скрізь, правда? Тобі гарно? – Гм, гарно... Мабуть мені так, як було тобі тоді, з тим студентом. – Ні, так не треба. Просто бери мене й пий... Просто пий, як молоко... Я п’ю молоко. П’ю казковий нектар. Наче невтомна комаха збираю його краплина за краплиною, корячись лише інстинктові: відшукувати нектар, пестити чутливим хоботком прохолодні напівпрозорі пелюстки й ні про що не думати. Лише нектар, лише пелюстки, лише пестити – інстинкт. Не розум, ні, нащо мені розум? Нащо свідомість? Я метелик. Я знайшов велику розкішну квітку. Тут стільки нектару! Вона накопичувала його багато років. Для мене. І я його п’ю... Як не хочеться поринати в імлу, як не хочеться вступати мені в багновище, як не хочеться повертатися в казарму!.. Я сидів і мовчки їв її голодними очима. Лише сліпий не помітив би, який далекий я від незбагненної музичної грамоти, від усіх отих нот, ладів та акордів. І Тася бачила, але я мовчав і вона терпляче, вперто намагалася вкласти в мою дурну довбешку бодай щось: „Не так, не так, нетямило! Я ж показувала, ти що, навмисно? – Якою чарівною вона робилась, коли сердилась! – Це ж просто, тут би вже й Віталька второпав, якби не кинув, а він же тупак із тупаків! – Віталька був улюбленим об’єктом її глузів: – Крутить із себе казна-що! Подумаєш – мотоцикла йому купили! А саме ж недолуге, обмежене, та він і говорити ні про що не може, окрім, як про ту свою керогазку, пхе!” Я сидів, їв її закоханим поглядом і підтакував. Скоро випускний. Я обов’язково запрошу Тасю на танець, і відкриюся в почуттях, і... і поцілую. Хіба не дозволить? А раптом... ляпаса вклеїть перед усією школою! Ні, однаково спробую. Не така вона, щоб по пиці, стримана... Сидів, слухав, як вона бренькає й млів у передчутті прийдешньої насолоди. 6 Окурок-Кортнєв зовсім не заспаний. Він злий і розтривожений: – Нарешті, ваша загульносте! Повзи, повзи, бля, нагору – ждуть-с! Я метелик. Я просто п’ю нектар. П’ю собі й п’ю. І що вам до того?.. Здираюсь до клубу. Місяця катма, як і зір на замащеному, схожому на мокре рядно, небі, але з двох вікон та розчинених дверей казарми нехотя повзуть мертв’ячно-бліді клапті світла і я одразу все розумію: Перевірка! Простий, як усе геніальне, винахід капітана Воровського. Непривітна мовчазна шеренга втомлено топчеться в ледь зашерхлому на ніч місиві. Я на віддалі відчуваю її ворожість. – Товаришу прапорщик!.. – Стать в строй! Заповнюю собою єдине вільне в щільній лаві місце. – Ну Гайд, ну флегмат, – чую позаду чиєсь роз’яріле сичання. – Ти труп, до ранку не доживеш, поняв? Писанко гавкає: „Струнко!” та понуро човпе доповідати капітанові (виявляється, тому набридло мерзнути надворі й він пішов, ліг собі в клубі), що особовий склад на місці, за мить визирає: – Розійдись! Важка, шкарубка наче терпуг, долоня хапає мене за шию, штурхає, чую знайоме верблюдяче гугнявіння: – Дуй-дуй, с-салага, я твоя мама імєл! Січас тебе... Заштовхують за ріг, оточують мовчазним півколом. І одразу удар, і ще... Юсуф відводить душу, як хоче. Ще й перед глядачами. Он Соччина ногата постать, он Федя Самітов, он Гудумак, Зубарєв. І навіть Кузя, й навіть Вася Чорний... Вони мене судять. Всі. Мені в роті вже кров, мені вже забило дихавку, мене вже хряснуло потилицею об цегляну стіну, мені вже різонуло під ребра... Втім упасти не дають – болото. Жаліють. Суд суворий, але справедливий. Тільки... за що? Я ж просто метелик, просто знайшов собі квітку та п’ю з неї нектар – і мені добре й їй. І якщо, попри погрози, я таки побачу завтрашній день, то знов полечу... В казармі я ще отримую від Калини. І від Давида. Лише тоді падаю й укриваюся з головою шинелею. А вранці прапорщик Писанко заводить мене в кінобудку: – Ти що, с-сикун?! Це я через тебе, наче молодий... цілу ніч?.. – От одного не допру, – ділився якось наболілим Попруга. – Начорта замполіт? Ну дивись: зампотех завідує технікою – ясно, зампотилу – тилом, начфін грішми, а нафіга замполіт – не пойму! Дійсно, зрозуміти було важко, надто спостерігаючи за нашим ротним „політруком”: молоденький рум’янощокий купідончик-замполіт відверто нудився, не знаходячи, чи не бажаючи знайти собі бодай якої забави. Колеги офіцери те бачили й ставилися до нього з певною, сказати б, дражливою байдужістю, як ото до копійчаної накидки в магазині: ну нехай уже, мовляв, буде! Дехто підозрював, що замполіт мусів би опікуватись моральним станом особового складу, але хлопчака-офіцерика, чия шкіра на щічках не поступалася в ніжності дівочій, наш моральний стан турбував мало, з солдатами він взагалі не спілкувався, чим викликав у тих зрозумілу осторогу й підозру в нелюдяності. Тим неймовірнішою виглядала пригода, що сталася назавтра по тому, як керівництво районної споживспілки, страждаючи либонь від напруги з виконанням плану, спустило на бідолашних огибаловців невситимого „зеленого змія”. Про те, щоби їхати на буряк, не могло бути й мови, взвод перебував у розташуванні, кілька солдатиків пиляли позмінно дрова, решта крутилися в парку, й саме туди (вперше!) попхався раптом замполіт! А працювали ж не лише солдатики біля машин – у поті чола, зі справді військовою дисциплінованістю, „вкалувала” й Чебурашка! На відвідання намету КТП кожному спраглому відводилось рівно двадцять хвилин (за дотриманням розпорядку пильнував Окурок), черга була давно впорядкована й години роботи, а також обідньої та двох „технічних” перерв невтомної трудівниці солдатського тилу давно визначені. До речі, як я потім довідався, про будь-яку винагороду, окрім харчування „завтраком туриста” й менш ніж скромною (в самих голо!) випивкою ніколи в переговорах з безкорисливою солдатською подругою не йшлося – сіромашна мозолилася фактично „за інтерес”! І от саме до шатра поліз раптом замполіт! Окурок і оком не встиг кліпнути! Подальше стало відомо з розповіді Валієва, якого доля закинула тієї часини до центру подій: „Вона лежить – я над нею, хекаю. Пикою до лазу. Раптом відхиляється попона – замполіт! Я вилупився на нього – він на мене. Мовчимо, мовчимо, а Чебурашка раптом як верескне: – Ану злиняв отсюда, салага! Віш – зайнято! – Тут лейтенантик щелепу підібрав, – Мда, – белькоче, – красота – ето страшная сіла! – І змився!” Всі бачили, як купідон у погонах тихо вирачкував з намету й залишив автопарк, перебуваючи здавалося, в стані глибоких роздумів. На те, аби вдягнутися, солдатові дається сорок п‘ять секунд. Чебурашку вдягли в запасне Окуркове „хебе” за тридцять. Ще через десять її вже вели, оточивши щільною ватагою, з парку, новоявлений „сержантик” тупав усередині, насунувши шапку на очі. За дві хвилини жодних ознак перебування на військовому об’єкті сторонньої особи не винюхав би й найдоскіпливіший нишпорка. Але ніхто нікого не шукав. Замполіт не „заложив”. Ані звуку, наче язика ковтнув! Це було потрясіння! Цього дня ніхто нікуди не виїздив. І я, зрозуміло, не можу поїхати до знайомої мені вже до дрібниць і жаданої до дрожу хатинки, тому логічно вирішую йти пішки. Одинадцята ночі. Підрозділ неспокійно спить. По тому, як минули перші, шалені місяці служби, коли падав, висотаний за день, у будь-якому місці й засинав мертво, мене почало навідувати неспання. Армія – дивне утворення ще й тим, що тут ніколи не залишаєшся сам. Ні вдень ні вночі, навіть у сортирі, навіть у лазні, ніде. А людина ж таки відчуває час від часу потребу в усамітненні. Принаймні, я відчував. Бувало, лежав, прислухався мимоволі до звичних звуків нічної казарми й не спав. Щось не дозволяло заснути в товаристві близько сотні собі подібних, які риплять пружинами, хропуть, тихо матюкаються, охкають та подають інші ознаки свого одноманітного військового буття. Табунне існування мене дратувало. Ось і тут: праворуч кумедно похропує Бос, по інший бік мурмотить крізь сон Федя Самітов, тихо стогне Зубарєв, на сцені важко пухкає прапорщик Писанко, куняє, скоцюрбившись біля грубки, Бек – черговий. Але сьогодні вони мені спати не заважають. Тихенько, не висовуючись із-під шинелі, звільняюсь від білизни (Вона вжахнулась: „Боже, що це на тобі за кальсони!? – Це не кальсони, – відказав я поважно, затуляючи долонею чималу діру на сідниці, – це спіднє радянського воїна!”), надягаю на голе тіло „хебе” й уже на нього – білизну. Все, можна рушати. Лінькувато встаю, пірнаю ногами в чоботи (онучі за пазухою) та, позіхаючи, човгаю до дверей. А що, в туалет захотів! Відійшовши на кількадесят кроків від клубу, знов перевдягаюсь, можна було б і так, та ще перелякаю когось, подумають – привид! В путь! А місити багняк чобітьми куди важче, ніж колесами „шістдесят шостого”. І йти довше, ніж розраховував. До того ж я заблукав, утрапив не в той завулок. Вертався, чалапав знову, відбивався від осатанілого собацюри... ... Знов разом. Ми скучили одне за одним, начеб не бачилися тисячоліття. І, наче бачимось уостаннє, стискаємо одне одного в обіймах до знетями. Вона моя, ця теплина, ця сяйність, ця пожадливість, ця волога, цей віддих, цей шепіт, цей стогін, це щастя, це забуття... Як хочеться, щоби так було завжди! Щоби не треба було залишати цієї п’янковитої оселі, кудись квапитись, когось боятись. Щоби не минав цей студений, просякнутий вогкістю, жовтень, щоби не тонули в безвісті роки, щоби ми не старіли. Щоби будь-якої миті я міг торкнутися цього раю, цього нескінченного й ненабридливого блаженства. Як страшно, як нестерпно усвідомлювати, що колись це закінчиться, вже не колись навіть, а зовсім скоро закінчиться. Як це немилосердно. І як неминуче. Я повернусь. Ну певно – повернусь! Через рік, після дембелю. Хоч вона й старша, мені байдуже; мені до гузна, що подумають люди, що скажуть. Аби лиш це не минало. Ніколи. Бо таке, як оце зі мною, буває з людьми дуже нечасто. Таке трапляється з одним на тисячу, на мільйон. Таке не трапляється майже ні з ким. Це на мене, хтозна за яким незбагненним Божим промислом, зійшов цей посвіт, цей трепетний хміль і не знати, як я буду за це розраховуватись! Вона розказує мені про Бога: – Ні, ти не смійся. Ти ще зовсім юний і тобі невтямки: Бог, це не те, що сподівалися побачити на орбіті, але так і не побачили космонавти. Бог в нас самих. Бог, це наша совість, наше милосердя, наша неспроможність до зла. Розумієш? – Не дуже. Для мене Бог – це бородатий дід на карикатурі. Лисий і з таким кружалном над макітрою. – Не кажи так. Бог, це любов. От ти мене любиш? – Люблю! – То уяви, що я – тобі Бог! – Оце інше діло – ти мій Бог! З цієї миті я віруватиму в нього до смерті! І люблю я його до смерті, свого неперевершеного Бога-Ларису. Теплого, солодкого Бога. Щоразу вона відкриває мені нові глибини, нові тайни, дарує нові відкриття. Спершу я хапав їх пожадливо, нерозбірливо, а зараз вивчаю доскіпливо, пильно, наче справжній натураліст. Боюсь не помітити бодай наймізернішої цяти. Все, все тут моє: округлості й западини, освітлини й напівтіні; і ця усмішка, й це розуміння, і ці подушечки пальців, і маленький, золотий а чи позолочений, хрестик на ланцюжку, либонь єдина її цінність. Аякже – Бог! Один Бог та один вірний. І нікого більше! Але навіть побачення з Богом колись закінчуються й ми злітаємо з позахмар на землю. Злегка пришерхло, згори нечутно сиплеться сором’язливий сніжок. Вона проводжає мене до хвіртки: – Сніг. Скоро зима й Новий рік. Ти любиш зустрічати Новий рік? – Люблю, – брешу. Терпіти не можу це дурне цілонічне безсоння з дурним цілонічним об’їданням та обпиванням. – І я. Падає торішній сніг, так чарівно! Ми з Тетянкою виходимо надвір, підставляємо долоні й рахуємо: кому першому впаде п’ять сніжинок. Який вона Бог? Вона наче дитина. І наче мама. Й наче єдине в світі стійбище... І як я обходився без неї, як витримував? Я, здичілий від нелюбові! – Завтра знов? – Питаєш!.. – Тобі либонь дістається за ці відвідини... – Та нічого. Скажи краще, як будеш без мене? – Завтра багато уроків. – Яких уроків? – Смішний, я ж вчителька! – Забув! Ми наче з’ясували, що ти Бог... – Ох Бог, Бог... Іди вже, передсвіт скоро... Хто це там сказав, що найголовніше бачиться серцем, Екзюпері? Чого ж воно мовчало, моє нерозумне п’яне серце? Чого не волало, чого не рвалося на шмаття від болю, від безпорадності, від передчуття скорої порожнечі? Не бачило. Засліплене, заколисане. Як швидко призвичаїлось воно до блаженства. Як швидко вмерла в ньому осторога, відчуття сутності. На біса йому сутність, коли поруч була фантастика на ймення Лариса! Не бачило. А твоє? Відчувало? Чи вже знало? Може оглядала мене з тихим сумом, прощаючись, згадуючи миті... закарбовуючи... Чи й не закарбовуючи – подумаєш... Ні, не можу в таке повірити. Ти б не змогла. Я б відчув. Не серцем вже, а чорт його зна чим відчув. Вважатимемо, що ми були просто захмелені. Від палу. І серця наші були захмелені. Й свідомості наші. Вважатимемо так. Так легше. Ми поцілувались тоді насамкінець коротенько вже біля хвіртки. І то насправді був наш останній поцілунок. І з тієї миті почалося для мене колишнє. Те, що вже не вертається. Мов торішній сніг. А Екзюпері... Може він помилявся? Біля клубу знов перевдягаюсь: „хебе” натягую на тіло, а спіднє – зверху. Тихенько заходжу. – Гайденко! – від несподіванки здригаюсь. Прапорщик! Лежить, прогнувши сітку мало не до підлоги, й манить мене до себе. – Я! – Ко мнє! Де був? – Ну де – в гальюні стирчав! – П’ять годин? – Які п’ять годин! Он лежак іще теплий! – Нагнись. З-під коміра мого спіднього Писанко висмикує чорну, прикрашену крилатою емблемою військ зв’язку, петлицю. Так шарпає, що я ледве не падаю на нього згори. – А це що?.. Ну Гайденко, ну салага, ну забурів! Спать, вранці підійдеш! Йду. Біля грубки шкірить щурячі зубки Бек: – Шо, самий хітрий, да? Скотина! Заснути не дозволили: перекрили шинелею кисень, стягли на підлогу... Добре, хоч довбли не чобітьми, втім важезні Юсуфові кулачиська завдавали буханів не надто милосердніших. – Що, – чулося крізь сукно його важке сичання, – борзий став? Зарубай собі, гусяра, на носі: ще одна самоволка і я тебе вобще вб’ю! Коли здер з голови шинелю, вже розвиднялося. В кінобудці чекав Писанко... 7 На мене покладено до біса важливе та відповідальне завдання: живим і неушкодженим доставити начфіна до кожного з решти трьох взводів нашої роти, аби він видав особовому складові зарплатню. Ну й вернутися без пригод назад. Оскільки всі чотири наших підрозділи розкидано мало не по всьому Михайловському району, це завдання на цілий день. Рушаємо. Возити начфіна – робота-мрія. Сміхотун і баляндрасник він впродовж усієї подорожі розвеселяє мене нескінченними армійськими, й не лише, анекдотами, чи правдивими, чи вимудруваними байками про колег-офіцерів, а то горлає українські народні пісні, яких знає безліч, причому такі їх видозміни, що аж вуха від тих словес в’януть! Розважаємося, словом. А розвага мені якраз до речі. Після нічної покари шпигає під боком, варто лиш поворухнути рукою, нидіє щелепа, тупо болить голова. Воно, власне, дрібниця, бо ж я справжній не тут, а там, біля неї; мені аби ТАМ не боліло – решту витримаю, а однаково ж нормально, коли тебе розважає, розважаючись сам, офіцер. І болить наче вже не так. Слухаю начфінові ляси, думаю про Ларису, милуюсь краєвидом. Якось не помічав я досі краси навколишньої природи. Все мряковина, грязь. А сьогодні сонечко й берізки в насіяних доокіл іграшкових гайках наче вбралися на гуляння: білі, мовби вимиті стовбури, рясні сонячнолисті крони тихенько похитуються, наче журяться за чимось. За літом... Берези в цих краях скрізь: і праворуч і ліворуч – березова безбережність. Це ж десь тут неподалік народився Єсенін? Між гайків річечки, струмочки, болітця, все прегарне, строкате. От хати тільки в селах похмурі, це людина приносить у навколишню красу смуток, а сама земля чудова. Їхав би нею та їхав, милувався й милувався. І думав про Ларису. Це її край. Я вже й землю цю люблю, як Ларису. – Біда з нашим замполітом, – не вгаває старший машини. – В нього, безкебетного, милоданочка – щодня листи відсилає. Кожнісінький день, уявляєш – о ненормальний! А це дивлюсь: никає, наче в багно тутешнє опущений. „На пошті, – питаю, – відмітився? – А він фізію верне: – Женщина, – каже, – то є найпіднесеніше й найчистіше творіння, але ж часами... яке воно буває відворотне... – аж тремтить, сердега, увесь. – Що, – питаю, – роги навісила?” А він лиш рукою махнув. Не офіцер – пацан, тьфу! Нічого, скоро збіжиться зі своєю зазнобою – з дня на день зриваємось! Чекаємо наказу сьогодні, або завтра. Все, можна сказати: відвоювались! Обслизла холодна жаба оживає десь мені в животі. Відвоювались? А Лариса? Що, з Ларисою теж? А як... полишити все к бісу? Драпонути! До Лариси. Й палай воно все чортячим вогнем! Житиму з нею. Паспорт? А нафіга? Кому потрібен він у цьому закутні? Піду в колгосп, аби біля неї... Бо без неї не зможу. Раптом я виразно відчуваю, що не зможу без неї жити. Я здатен проіснувати день, лише знаючи, що ввечері піду до Лариси. А коли її не буде, тоді що? У розташування повертаємось надвечір. Ряба мармиза Васі Чорного сяє ясніше, ніж його вічносяюча чуприна: – Чув? Команда надійшла згортатись. За два дні виїзд. Це кінець. Треба летіти до неї. Кинутися в обійми, вчепитись, уп’ястися... Аби назавжди. Аби ніхто не зміг роз’єднати. Аби щось вигадала, вирятувала. Вона зуміє. В неї вийде. В неї все вийде. Для мене. Якщо схоче... Так, якщо схоче... А коли ні? Тисяча – мільйон – стонадцять мільйонів дияволів, треба до неї! Будь-що! Але прапорщик Писанко має стосовно мене інші плани. Його пухкий, наче сарделька, перст кілька разів поспіль згинається, підкликаючи мене до свого червоноликого господаря. – Щас мотнемося в одне місце, – відчуваю могутній струмінь горілчаного чаду. – Тільки щоб нікому, поняв? Бо як узнаю, що прозвиздівся... Хвилин за десять, залишивши сержантам якісь настанови, взводний вмощує тушу на сидіння і я рушаю. – На Іваньки. Гальмонеш біля крайніх хат, – встигає віддати розпорядження командир і звично засинає. Їду. Знов мжиця. Вітер, дощ і склоочисники спільно витворюють на вікнах автівки похмурі вітражі, дратливо лопотить під колесами незмінна калюка, фари вихоплюють із пізніх сутінків бліді стовбури всюдисущих беріз, але зараз вони знову видаються мені потворними, холодними, наче контури мерців. Чому я тут? Чому не з нею? А от якби взяти й кинутись на один із тих стовбурів? Благеньку кабінку розчавить, водієві зламає ногу, його покладуть у лікарню... і вона до мене приїздитиме, привозитиме ситро та мандарини, й ми триматимемось за руки, і в палаті буде тихо й пахнутиме ефіром... На околиці села спиняюсь, прапорщик прокидається, щось невиразно харамаркає (від сну його розвезло ще дужче), гепається чобітьми в ґлей, важко суне до крайньої хати. Вертається, коли двигун устигає вже захолонути: – Знать так, салага: зараз сюди дама підтягнеться, ти ж щоб нікому, поняв? – Та поняв, поняв... – Салаги дзьобані. Знаю я вас, вам би тільки з блядями замандавошеними по гнидниках різних тертися! Що вам до справжніх витончених почуттів, до справжньої романтики? Солдатня товстошкіра! А Володя Писанко має тонку, витончену душевну конституцію й уміє з дамами витончено... І вона... ти її побачиш, тільки щоб нікому! Ех Гайденко, така дєвушка! Світла, невинна, чиста наче сльоза! Ангеля! І це створіння, це витончене алегантне енгеля... тобто... елегантне ангеля погодилося щас... о... о щас... ощасливити старого солдата крихітною щади... щи де... дещицею... Ти не дивися, ти ще молодий, шмаркач, хоч і бігаєш... І щоб нікому! Цієї миті відчиняються дверцята й до кабінки (прямісінько Писанкові на коліна) впурхує не хто інший, як нещодавня наша „бойова подруга”. А вона, так би мовити, в „цивільному” нічогенька: звабливе личко, загадкові очі, схожа таки на таємничу даму. Писанко зразу кидається обслинювати їй руки, пнеться цьомкнути, вона спершу віднікується, та ось він лізе десь уже ручиською їй під шубку, щось гарячково хавчить, вона хихотить і я знов чую її прозорий, дійсно ангельський, голос... Їдемо в інший край села, до тутешньої лазні. Їдемо й Писанко, на диво, не спить! Біля мийні „голуб’ята” вилазять. – Жди! – обдаровує мене короткою командою прапорщик і, вхопивши в оберемок Чебурашку, зникає за великими дощаними дверима освітленого зсередини приміщення. Жду. Жду довго. Зиркаю на годинника: перша ночі, друга... А Лариса лежить зараз сама в холодній постелі й думає про мене; вона не знає, що за два дні я від’їжджаю, що нам залишилося було всього три ночі й що одну Писанко в нас украв. Паскудник, крашанка тхнулий! Відпустив би, сказав коли приїхати, я б змотався до неї. А що, може взяти та й ломонути собі на Огибалово? Що цей кнур мені вдіє? Ну заведе в кінобудку, подумаєш – витерплю! Не стане ж він хвалитися, за яких обставин я його кинув! А ми мали би ще одну ніч. Одну, наступної він би точно мене вже не пустив. В кінобудку б укинув, а не пустив. Зціпити зуби... Дрімаю, скоцюрбившись на вузенькій сідушці, думаю про неї: От якби долинули раптом сюди якимось робом її слова: лишай свого „прапора” та мчи до мене, помчав би? Помчав. Якби сказала: вбий, убив би? Вбив. Довгі-предовгі роки страждає людина, або просто скніє в порожньому сірому знебарв’ї, аби колись, невідомо коли та невідомо, чи й узагалі, отримати ту летючу мить блаженства. І якщо ти доп’явся розкоші – тобі нічого більше не треба, правда ж? Це вже все. Край. Не всі цього досягають. Не всім таланить. Ну перепхнеться Попруга, чи Вася Чорний у запаскудженому, закіптюженому наметі з Чебурашкою й що, отримають блаженство? Чорта! Вони й близько не підступляться до того, що відкрилось мені. Мені пощастило. Й сам не втямлю чому. Це мабуть якась помилка. Малося пощастить іншому, та пощастило мені. Я розкошую в блаженстві донесхочу. Варто лиш увійти мені до її хати, варто лише торкнутися її, лише глянути зблизька. А тоді притиснути, а тоді роздягти... Сто тисяч знесамовитілих нечестивців – яка це насолода – роздягати Ларису! Хіба й інші відчувають таке з іншими жінками? Бути не може. Це тільки мені... Ось плече, ось шия, ось груди, ось я ховаю в них обличчя... труся, наче писком кошеня... цілую... Опускаюсь на коліна... Перед нею... Обіймаю ці незрівнянні стегна, злизую з них терпкуватий жіночий дух... А вона ж усе знає, все вгадує: кожне моє бажання, кожен порух! Оце найнеймовірніше! Ми наче одне. Чому „наче”? Ми й є одне. Єдина плоть, єдина жага, єдине почуття. Залиште мене з нею до скону й мені анічогісінько більше не треба! Залиште, ну хіба я так багато прошу!? Зашкряботіло в дверцята. Відчиняю. – Шо, зємєля, спиш? – щуплявий, невиразного віку (всі вони тут щупляві, всі невиразного віку) мужичок. – Умгу... – А твоєму не до спання – на всю баню реве, як ревун, м-да. Гарно я їм натопив – я грубником тут. – Хай реве. – Наша Люба така, з нею й колода зареве. Глиґасу буш?.. – Бу... – Ну то давай, – мужичок проворно залазить до кабіни, – а то я знаю, як воно: „сундучару” на глядки возить – сам служив! Стакан є? Натужно пхаю в шлунок смердючу бурячиху, зажовую кавалком безформного кислого глевтяка. Сидимо в мороці, гуторимо, цідимо нудотний „ґлиґас”. Окурок би сказав: ляпота! Мужичок поринає в спомини: – М-да, зємєля, армія – це, я тобі скажу, школа жизні, м-да! Переоценка ценностєй! Армія таке може!.. От у нас був випадок: числився в роті армянчик один із нічним моченедєржанієм, і як його в армію взяли такого? Він і в санчасті лежав і по госпіталях – дарма. Медицина, казали, тут безсила! Шо з ним робить – ніхто не знав, думали вже на комісованіє подавать, м-да, а поки документи, те-се – в роту вернули. А в роті кому ж охота випари, понімаєш, аміак нюхать, то ми його за однісіньку ніч оздоровили, куди тій медицині! Питаєш як – елементарно! Вночі щокожні п’ятнадцять хвилин до армянчика підходив днювальний і будив того в туалет. І моченедєржанія наче не було, о! Він, правда, дезертирував потім, бідолаха. Аж у Єревані догнали... М-да, армія – це тобі, брат, сіла! Сиджу, заплющивши очі, впіввуха слухаю теревені несподіваного співрозмовця, умгукаю вряди-годи, такаю й хмикаю. Зрештою добросердий гість іде, я знову сам. Плаваю в напівсні, від „ґлиґасу” легенько шелестить у голові... Лариса... Ні, це від неї мені паморочиться. Нехай... У розташування повертаємось аж під ранок. Прапорщик лютий – щось там у нього з „ангелям” не склеїлось (а чого ревів?) Дорогою в мене летить зчеплення, ледве дотягую другою передачею. – За день щоб зробив! – плюється Писанко. – Доповіси. Завтра огляд техніки! Фередо я тобі дам. Береза навпроти КТП стоїть обважніла, посуплена, багатотонне віття невпинно тисне її донизу, здається, ось-ось вгрузне стовбуром у мочар аж по гілля. Нескінченним важким клоччям сиплеться мокрий сніг. Надокучливо липне до чобіт, до рук, до інструментів, лізе в вічі, пхається за комір. Щоб не качатися в баговинні, настягував якогось паліччя, лежу, відгвинчую гайки. Німіють задублі пальці, хукаю на них і кручу далі. Аби зняти важезну коробку передач, упираюся в неї ногами, обережно витягую зі шліців. Ломаччя грузне в мокравині, відчуваю крізь бушлат вологу. Паскудство! Підходять Гудумак, Зубарєв, Федя Самітов: співчувають, радять. Та робити однаково самому. Увечері з’ясовується, що в мене ні біса не вийшло – зчеплення „веде”, треба розбирати все наново. Писанко скаженіє – він намірявся ще сьогодні завантажити свої припаси: – Поки не змантачиш – у казарму не приходь! Що ж, немає лиха без добра: приречено вовтужусь під машиною, а коли зовсім поночіє – мию хутенько руки, позичаю в Окурка сухого бушлата й знайомими вже манівцями рушаю до Лариси. 8 Відчиняється чорна пащека дверей і мій погляд жадливо огортає її теплу поставу. Теплу, відчуваю це навіть оддалік. – Це я, – дурнувато видихаю захриплим ураз голосом. Ми так довго не бачилися – цілісіньке століття. Скільки торішнього снігу впало на пітну драглисту землю! Скільки чекав я цієї казкової миті, скільки потерпав! Чому, чому задля того, аби відчути мить насолоди, неодмінно треба катуватись? Я навіть підозрюю, що рівень страждань пропорційний рівневі очікуваного блаженства. Чому так? Аби краще відчути відміну? Ні, либонь моя побудова невірна – розкошування куди ваговитіше. Що я там страждав у порівнянні... Ось зараз ми торкнемося одне одного, зіллємося воєдино, як зливаються воєдино, утворюючи критичну масу, дві частини ядерного боєзаряду, й станеться вибух. Знову. Я так за ним скучив... Однак чого це її рука тихо, але рішуче, зупиняє мій нетерплячий рух, чого вона зачиняє за собою двері, тисне до вуст пальця? – Що, що... Тетянка? – Льончику, голубчику, – її голос украй схвильований, аж розпачливий, утім рука вперто тримає мене на відстані, – ти милий, ти хороший, такий молоденький, але... розумієш... це життя... Доросле життя... – Що сталося? – Повернувся мій колишній... Благав... на колінах повзав... Тетянці потрібен батько... й важко нам... А він і на роботу обіцявся... Темно було й виразу твоїх очей я не бачив, але голос... Вчувався мені в ньому не тільки розпач, не тільки збентеження, а й іще щось було. І не вдоволення заміжньої жінки, що повернула мужа, а доньці батька ? ні, інше щось. Ніби облегшення. Еге ж, облегшення. Таке відчуває людина, скинувши з пліч тяготу, яку несла впродовж довгого часу. Ти скинула самотність? А я? Я ж хотів остатися з тобою навіки! Не вірила? Ти була старша, мудріша, ти знала, що „навіки” не буває. Нічого не буває „навіки”: ні кохання, ні відречення, ні ненависті... Бо ми не вічні. І ти вчинила мудро, розважливо, подбала про майбутнє, про доньку. От тільки... я. Я ж не був дорослий і зовсім не був мудрий. Я не знав, що так, аби навіки, не буває. А не знав, то й вірив. І твої збентежені слова з прихованою (чи замаскованою) в них полегкістю... Ядерний вибух таки відбувається. І розшматовує мене на криваве клоччя, на мертвий порох, на атоми... Мене нема. І нічого нема. Й ніколи вже не буде. І її тепла постать переді мною обертається неживим березовим стовбуром. Втім, я ще намагаюся повернути нас до життя. Хоча й усвідомлюю, в мент усвідомлюю, що марно. – Але ж... він украв твою обручку, й сережки... – Він вибачався... колінкував... І Тетянка... – Я буду її батьком! – Ти? Ти скоро поїдеш... – Я залишусь!.. – Як? – Ти лиш скажи... – Хлопчику, хлопчику, ти ще юний, ти ще стрінеш, повір. Прости, прости... Не слід було... тебе... Але мені велося так самітньо, так холодно... І... я й не гадала, що ти... Прости мене... Йди собі. Дай я тебе на прощання... Я відступаю: – Не гадала? Що? Що не гадала? Що мені буде так? А хіба буває „не так”, інакше? Я інакше не знаю... Де він? – Спить. Трошки, хм... відсвяткував повернення. То нічого. – Пусти мене до нього. – Боже, нащо? – Я йому поясню, я скажу... Проситиму... Я без тебе не зможу... На моїх очах з’являються сльози. І на її очах з’являються сльози. Ми стоїмо одне навпроти одного й плачемо. І не годні одне одного втішити. Між нами щось. Неприродне, нелюдське. Щось, яке розколює навпіл планети... – Що ти, хлопчику, ти ще знайдеш собі... Ти так не переймайся, я ж просила... – Я не можу, не можу не перейматися. Я не можу без тебе, віриш? Взагалі не можу. – Йди, – тепер у її голосі ще й утома. – Йди собі й прости. Прости... Вона просить у мене прощення. Може ще стане навколішки, може це в них сімейне. Я цього не хочу. І йду. Я мертвий. Я важкий. Я непідйомний. Тисячотонний непідйомний мертвяк. На вулиці моя тисячотонна нога тоне раптом у невидимій калабані, за халяву тече мокляк і огидно чвакає там за кожним кроком. Либонь колись він був сильним вродливим мужньою чоловічою вродою, чогось же вподобала його для тебе твоя матуся. І була ваша перша зустріч, твої спаленілі щоки та його недоладні жарти; і була ваша перша постіль і він лежав потім, відпочивав, заклавши руки за голову, а ти – тихенько притулившись до нього збоку. Ви лежали й мріяли про майбутнє спільне життя. Він напевно був тоді роботящий, беручкий, і сокира співала в його вправних повносилих долонях, і рубанок, і садівницький ніж... А незабаром ти вже стояла й милувалася, як він працює, та дослухалася до вашої ненародженої ще дитини. І усміхалась. А він бачив та усміхався собі. Він був іще тоді стрункий, гарний, щоранку голився та густо одеколонився. Ти його не кохала, але вам було добре. Жінці завжди добре за роботящим розумним чоловіком. А тоді він запив. Він не міг не запити – тут усі п’ють. І ти знала, що він зап’є та що цьому не буде ради. Він перестав голитися, випив одеколон, полишив роботу. А це повернувся. Либонь він пошкріб щоки заради такої оказії, але пошкріб погано: порізався, полишав щетину – він відвик голитися й руки тремтять. Ще триматимуть вони може зрідка сокиру, а рубанок, чи садівницького ножа – навряд. І він сидітиме навпроти тебе за столом, аякже – мужик у господі! Й дивитиметься на тебе спраглим поглядом і канючитиме „стопарика”. І буде скиглити й гладити по голівці Тетянку, та візьме за звичку жалітися їй на долю... Батько. Ти його прийняла. Бо він батько. А я ніхто. Я й не бачив ніколи твоєї Тетянки. Чи навчився б я гладити її по голівці, чи навчився б голубити? Вона як Натка, а я ніколи не голубив сестру, не заведено в нас. Я голубив тільки тебе… Коли воно вже урветься, це відворотне, наче наступив у пітьмі на жабу, чвакання? Якісь голоси, шамотіння, чиркання сірників... – Де він, Окурок, де? Де Гайд – у самоход? – Заткни свою погану, бля, Юсуф, каналізацію та не булькай! – чую сонний голос сержанта Кортнєва. – Оно він спить, до півночі під машиною, бля, сидів! Знов чиркають сірники, хтось здирає з моєї голови бушлата. В наметі Юсуф стоїть зігнувшись і його довжелезні лаписька замалим не сягають підлоги. – Ти диви – Гайд! А я вже було думав... Шо, за ум взявся? Ото ж то! Юсуф із будь-кого дур виб’є й сиктим зробить! А то: ну прямо йодар-перехватчик, я твою маму імєл! Чи шо, може в твоєї кошолки теперки менстра, га? Хо-хо-хо! Схоплююсь на рівні: – Слухай ти... Сказали ж: заглухни! Бо я, бля буду, машиною тебе, орангутанга чорношийого, розчавучу! – Шо!? – не вірить вухам Юсуф. Бек, котрий, як завжди, поряд, перелякано кліпає чорними ґудзиками очиць. – Та я... Але тут між нами виникає Окурок: – Ша! Ша, бля, зам’яли! Ти, Юс, загрібай своїх блідолицих, бля, братів і линяй звідси, хутко! Не хватило ще мені, бля, на КТП чепе! Потім розберетесь! А ти, – повертається сержант до мене, – спи собі, бля, лягай, теж мені – Олександр Матросов! – Ну салага, – рипить у пласких Юсуфових грудях, – ну флегмат, ти труп – до Рязані не доїдеш! Якби ти знав, худобино, як мало мене лякають зараз погрози! Труп. Знаю, що труп. Тисячотонний. Бо без неї. Ще зовсім недавно я був переконаний, що не зможу без неї й півдня. Й ось оте „без неї” настає. І що? Живу? Чи ні? Ніколи не помічав за собою потягу до поезії. І в гадці не мав, я більше мелодії різні люблю мугикати, без слів. А тут саме склалося, стулилось. Посеред незміренної осінньої ночі, в натопленому наметі гостинного Окурка... Слово до слова, біль до болю, незбутність до незбутності, спогад до спогаду. Розпука, темінь... І знов біль. Виходить – таки живу, коли його відчуваю? Нащо? Там, де немає сонця... Вранці йду до машини. Треба таки полагодити бісів гармидер. Знов цілісінький день длубаюся в триклятущому зчепленні, спостерігаю з-під машини як приїздить із батальйону автобус – по офіцерів, ті від’їжджають уже сьогодні (зашпортавшись, капітан Воровський навіть відмовляє собі в задоволенні виголосити перед взводом промову), як складається харчоблок, Окурків КТП (береза поруч нього залишається незвично-самітною, понурою), як чіпляють несправні авто до ходових, завантажують у кузови наш військовий скарб. Давид, Бос і двоє азіатів перетягують із кінобудки на мою автівку прапорщикове збіжжя. – Обережніше там, обережніше, – дратується Писанко, – сулію не розтовчіть, бойци блін, бо я вас... Зробиш? – до мене. – Зроблю... Зроблю. Й поїду. Мене тут нічого більше не тримає. Звісно, можна жити спогадами. Про Ларису. Спогадами про Ларису можна жити роки, десятиліття. Їх вистачить. Але я не хочу жити спогадами, спогади Ларису не замінять. Спогади безтілесні, несправжні, наче кіно. Не хочу. Я вигризу їх із розуму, з серця. З м’ясом. Спогади про Ларису... – з м’ясом. Остання ніч у клубі. Сцена порожня, з нами тільки прапорщик Писанко. Солому з матрацників висипано, лежимо на голих нарах, мостимо під голови речмішки. Хлопці шепочуться, перетираючи огибаловські пригоди, шкіряться, згадуючи Чебурашку, хтось намагається востаннє запустити „Белую черемуху”, та прапорщик забороняє : „Спать!” Тільки я нічого не згадую... – Лоьха, – легенько торсає мене за плече Кузя. – Там до тебе, гм... відвідувач. – Який відвідувач у чорта? – Йди, йди, побачиш. Там, біля машин стоїть. Вона. – Це я... Бачу. Але чому? Я ж із м’ясом... і з кров’ю... Мовчу. Розгублена, схвильована. Чужа? „Ні! – кричить щось у мені, волає нелюдським ревом. – Це вона, вона!” Але ж я не можу вже до неї доторкнутися й від цього там, у мені, лементує та пеком пече ще нестерпніше. – Оце таке... Й ні до кого більш... Я знаю: просити тебе, це якось... але ми ж... ну... не чужі... Ніби... Вона. Ті ж таки очі, ті ж вуста... Нащо, нащо зустрів я її тоді біля бурякопункту, в цьому ось картатому пальтечку й у цій ось чорній чоловічій шапці, нащо? Якби цього не було, не стояла б вона зараз переді мною та не труїло б так мені в грудях і не палило, й можливо... можливо в мене б навіть... із Чебурашкою. Пізніше. А що, в Кузі ж вийшло. – ... раніш не було, кинулась до голови – того десь нема, а так тільки ваші машини з цієї багновиці виїдуть, от я й... – Що? Вона ще розгубленіша та схвильованіша: – Ну ж кажу: мій... вени розітнув... Я дорікнула, щоб не пив, він пообіцяв, присягався, та... не встояв. Шуряк прийшов... Ну й із того, що слово порушив... Ти не думай, так він нічого, й до Тетянки... а от. Треба в Михайлов, негайно, бо тут... а більш нікому. То чи б ти не зміг?.. Треба скоро, там поперев’язувала, а однаково... – В Михайлов? Але ж... Я всього лиш солдат... – тепер уже я розгублено розводжу руками. – Я думала: або до тебе, або до вашого командира, я його хоч і не знаю, та то... Я уявляю, як прапорщик Писанко вилапує її своїми дрібненькими квасолинами-очицями... Власне, хай вилапує, мені що. Вона ж мені вже чужа й спогади про неї я... Нехай собі йде до Писанка; той, правда, навряд чи дасть машину: завтра о шостій виїзд і відряджати в ніч авто... Та й не має він такого права й пасажирів нам возити заборонено! Хоча, мені що, вона ж чужа. Нехай просить своє сільське начальство, нехай „скору” викликає. Мені однаково... І завжди, завжди я дозволяю себе вговтати, такий глевтяк... Вона мовчить. І дивиться на мене благальними винуватими очима. Я забув. Я все забув. І її обійми, і її шепіт, і її любощі, і її тепло, все. Ніби й не було. Ніби привиділось. Забув, забув, о Боже, забув... і ті її обійми, й той шепіт, і тепло її нещодавнє, котре в мені ще не вичахло... І дрібненькі очиці-квасолини прапорщика Писанка. Як вони її мацатимуть... – В Михайлов? Чорт, і чому я такий м’який, такий поступливий, завжди дозволяю себе вмовити! КТП немає й нікому контролювати мій виїзд і ніхто мене не бачить. Чи бачить – нехай. Та ще й везу, попри заборону, пасажирку. Паливний бак повний, стукотить щось, перекочуючись у кузові, а – це ж безцінні припаси нашого прапорщика! Під’їжджаємо до хати, вона хутко зникає в похмурій проймі дверей, лунко брязкає десь об підлогу перекинуте відро, запалюється світло, мигтять за вікном тіні. Я не заходжу. З’являються: до автівки вона веде чоловіка під руки. Вмикаю світло в кабіні, не дуже кортить мені на нього дивитися, та однаково краєм ока бачиться: колись либонь ходив у силанях, а зараз ізсутулився, змізернів. Жовте, пописане зморшками обличчя, лихоманкові очі. – А-а, зємєля! Сам откуда? Шо, связіст? А я в морфлоті трубив, на сєвєрному! – Він з труднощами залазить у кабіну, напитий в димину, руки вище зап’ясть позамотувані потемнілим де-не-де, либонь від крові, лахманням. Та те його не турбує: вимахує ними переді мною, намагається обняти Ларису, котра залазить слідом: – А це моя жонка, знаєш? Лариска, ех Лариска, як я тебе... – коли він поривається її поцілувати я, в свою чергу, пориваюсь його спинити, ледве стримуюсь останньої миті... – Рубай кінці, зємєля, ідьом ко дну!.. – Та заспокойся ти! – намагається вона його вгамувати, – он пов’язки сповзають... – А ти признайся, що любиш, любиш, а? Любиш? Ех, жонка в мене, зьома, я тобі доложу... Світло фар вихоплює з ночі вапняно-блідий нескінченний штахетник березових стовбурів, наче кучматий пес під ноги, кидається під колеса „шістдесят шостого” чорне горбисте шосе. На випускному Тася була надзвичайною і я дивився тільки на неї. Уперше в житті танцював я з дівчиною, зовсім не мав тями до танцю, але в мене, на диво, виходило! Й на „лодочку” її вузесеньку наступив лише раз і хлебнув для хоробрості з хлопцями за туалетом зовсім трішки. І почувався завойовником. Непереборним. „Відійдімо, я тобі щось скажу – прошепотів на її крихітне вушко й владно, по дорослому, взяв за лікоть. – Ну давай, тільки скоренько – зараз Віталька прилетить, обіцяв покатати мене на мотику. – Я сторопів. – Віталька? – Віталька. А чого ти так витріщився? – Але ж... але ж він тупий, обмежений... – Ну, я не в „Що, Де, Коли?” збираюся з ним грати, просто покатаюсь. Знаєш, він казав, що може аж до ста п’ятдесяти кеме-че розігнатися! – Він... він не приїде, – витиснув я безживним голосом. – Його „Яву” міліція загребла, Віталька ж без прав їздить, хіба не знала? – Правда? – Правда... – Хм, точно тупак – раз погодилася з ним прокатнутися й то...” Ми зайшли з Тасею за блакитні пришкільні ялини і я її пригорнув, і поцілував, і відчув крізь холодний шовк сукні тепло її грудей, і вдихнув повні легені повітря, аби зізнатися найкращій у світі дівчині в почуттях... І тут почулося знайоме дзижчання „Яви”. Завойовника було поборено... Вона ловко вмостилася позад Вітальки на сидінні й міцно обхопила руками його спортивний стан. І нагородила мене наостанок разючим глузливо-зневажливим поглядом. „То це так ти завойовуєш дівочі серця?” – промовляв той погляд. Він протяв мене наскрізь... 9 „Додому” повертаємось аж під ранок. Удвох. Цієї ночі добряче приморозилось, а головне – землю ретельно вистелено щільним стерильно-білим простирадлом снігу й від того все навколо видається химерним, незвичним, а триндався ж цією дорогою вже бозна скільки разів. І з Ларисою вперше їхав цим таки шляхом... Справи з колишнім її „колишнім” виявились невтішними – той втратив багато крові, негайно слід поповнити її запаси, за цим вона й повертається в Огибалово: піде по родаках, по сусідах, проситиме. Поки що зголосився один донор з-поміж нічного медперсоналу, але терміново потрібні ще. Їдемо мовчки, обоє зморені, я докладаю зусиль, аби пильнувати за дорогою, але перед очима все рясніше мигтять, перебігаючи мені шлях, безтілесні сірі тіні втоми. Вона, здається, дрімає... Ні: – Все не спитала: там, удома, в тебе дівчина є, чекає? – Дівчина? – вибухаю, відволікаючись від надокучливих тіней. – Яка дівчина? Нема в мене ніякої дівчини й не було ніколи! – В тім то й лихо, – зітхає. – Ти мене стрів і вирішив, що я така одна. А це неправильно. Таких багато – ще знайдеш, а мене забудеш. Забувати не боляче, повір. – Знаю, вже забув! – То й добре, – знов зітхає. – Бо я все наче перед тобою винувата... – Ні! – втома враз відсахується, наче й не було безсонної ночі. – Ти ні в чім не винувата, ні в чім! То все я. Ти ж попереджала, а я... Дурень... Все в мене не як у людей! Але, – ковтаю глевкий кавалок, – якщо раптом виявиться, чи раптом не складеться, то знай... знай... Не слід було цього говорити. По тому, як вона відвертається, як невтішно зводиться до чола її долоня, розумію: не слід було. Але що я можу вдіяти? Й так стільки терпів... Вона відхиляє голову назад, розстібає ґудзики пальтечка... – Боже, – полохається несподівано, – хрестик! – Що? – Хрестик, мій хрестик! Нема хрестика! Це він, він, сволоцюга, здер його, коли лапав мене тут своїми ручиськами! Поганець, сволоцюга: й обручку вкрав і сережки, так і вабить його до блискучого, мов сороку! Та те нехай, але хрестик! Це ж Тетянчин оберіг! – Оберіг? – Вона дуже слабіла й нічого не помагало – гасла моя свічечка. Але добрі люди нарадили в монастир поїхати, у Владимир. Я тихцем гайнула, щоб у школі не знали, сам ігумен мені цього хрестика висвятив і сказав ніколи не знімати його з себе, ніколи. І молитися щовечора до нього за Тетянку. І знаєш, їй одразу відпустило, на одужання пішло... А це ж тепер... Боже, негайно, зараз же треба вернутись! Але... Господи... Ти й так цілу ніч... Завтра в мене контрольна – після уроків полечу... Господи, бідолашна Тетянка! Чому, чому я така нерозумна, нащо я його прийняла! З ним он стільки клопоту, та мені будь-який клопіт заіграшки, а от хрестик... І нащо... І нащо ти відчужила мене? – підхоплюю подумки. – Чи ти гадала, що я забуду тебе, щойно від’їхавши від цього хмурого забрьоханого села? Чому? Я ж присягався, я ж плакав... Погано, виходить, присягався, непереконливо... Втім, тепер уже однаково. Поїдеш до нього, відбереш свого безцінного хрестика, простиш... Раз же простила. І буде Тетянці батько. Авто вона залишає мовчки. Бачу – хотіла щось мовити, либонь: „прощай!” Та чи подих перехопило, чи хтозна. Я теж мовчу. Вчепившись долонями в кермо й силкуючись дивитися не на неї. Негоже чоловікові виказувати свої почуття. Надто коли він усіх переконує, що їх, ті тристоклятущі почуття, забув. Навіть себе переконує. Минає шоста ранку. Ще темно, та ось фари вихоплюють із чорноти вишикувані одна за одною взводні автівки, водії за кермом, усе готово до маршу. Попереду, як і належиться – командир. Розстебнута шинеля, шапка в руці, вимахує нею й кричить щось, важко сунучи снігом мені назустріч. Зупиняюсь, рвучко відчиняються дверцята, він висмикує мене з-за керма, наче кіт мишу зі шпари, в якій та марно намагалася врятуватись. Лечу в сніг, прапорщик хапає мене обіруч за груди й трясе так, що я ледве не вивалююся з бушлата. – Ти!.. Ти... с-с-с-а-л-и-і-д-д-исбат! Клянуся – дисбат! От нехай тільки доїдемо до розформування! На два года зарию, згною! Вставай падло й розвертайся – ми вже на півгодини спізнюємось! А трибунал від тебе не втече! За хвилину командирське авто вже стоїть на чолі колони, перш ніж рушити, прапорщик знаходить мить, щоб зазирнути в кузов. Побачене там його дивним чином розраджує й до кабіни взводний залазить умиротворений, майже лагідний: – Ні, ніякого дисбату. Начорта той дисбат – я тебе просто вб’ю... Рушаємо. Порядок розташування в колоні визначений іще на формуванні: одразу за мною котить Зубарєв, старшим у нього Шебек, далі Гудумак, за ним Попруга з Доником і з кухнею на буксирі, за Попругою Калина, далі Бос, Федя Самітов, Бек, Юсуф... У другому десятку теліжиться Вася Чорний, Валієв, Сочка, Маланець на бензовозі, замикає колону техдопомога – Кузя з Окурком. – Перша зупинка в Михайлові, – промовляє взводний. – Бензину хоч до Михайлова вистачить? – До Михайлова вистачить... – Вб’ю... Як не психував, як не шарпався наш героїчний командир, а непоборний загадковий інстинкт бере таки над ним гору: не минає й хвилини, як прапорщик засинає. Колоною швидко не поженеш. Кочу потихеньку, розвидняється. Якось незвично бачити цю землю вкриту свіжими сніговими намітками; як славно сховали вони невикорениму, здавалося, брудоту й березові стовбури обабіч біліють на білому, мовби випрані; хатам тільки довколишніх сіл навіть сніг не в розраду, та величні церковні руїни зяють чорними провалами, наче старечі роти на знекровлених лицях. Я залишаю цю землю без жалю, залишаю назавжди. Мені ні до кого тут повертатись. Ось дістанемося розформування, Писанко запроторить мене до дисбату – яких іще земель не надивлюсь! Михайлов. Зупиняюсь, не дотягши метрів п’ятдесят до перехрестя, прапорщик прокидається, незугарно вилазить із кабіни: чи не загубився хто, чи не відстав, поки він дрімав. – Прибрав би хоч тут! – кидає. – Завів свинарник, гусяра! Де він бачив свинарник? Втім сяк-так стираю ганчіркою пилюку, вилажу, витрушую гумового килимка з-під командирових чобіт... Що це? А це хрестик. Золотий, а чи позолочений хрестик із розірваним ланцюжком лежить під килимком, либонь ТОЙ порвав, коли намагався її обійняти, а вона пручалася, сердилась. А може й справді хотів зняти, та згубив. До цього хрестика вона щовечора молиться за Тетянчине здоров’я. Й те допомагає. В крадіжці хрестика вона звинувачує чоловіка... – Ну чого стоїш, наче штурпак? – повертається Писанко. – Машину заправив? Вантаж закріпи, вантаж! За вантаж я тебе, гада, сам задушу! Ось цими ось пучками!.. На роздоріжжі ліворуч і на Рязань! Швидкість та сама, дистанція та сама. Та прудче, прудче, не спи! Рушаю, до схрещення залишається метрів сорок. Вона думає, що хрестика вкрав ТОЙ. Вона вважає його за негідника, навіть зарікається шукати донора. І коли б я, скажімо, написав... Чорт, я не знаю її адреси! На школу! (Двадцять метрів до перехрестя, голова прапорщика Писанка повільно, але невпинно хилиться на груди.) Не вийде – я й прізвища її не знаю! Приїхав би, просто приїхав би... через рік, через два... То можливо... Але Тетянка... Ну що Тетянка (десять метрів до перехрещення, прапорщик спить), я її навіть не бачив, таке ж либонь бісеня, як і моя люба сеструня. Лариса... Я б розбудив, розбурхав її почуття, я б її переконав, я б довів серйозність намірів. А хрестик? А що хрестик, ось візьму й пожбурю його за вікно, в сніг... Перехрестя. Виїжджаю на коловий рух, умикаю лівий поворот... а на закруті, на самісінькій клумбі, сидить навпочіпки, копирсається біля мотора сяючої в променях сонця, „Яви”, молодик; у куценькій кожушанці, шапка хвацько зсунута на потилицю, і як наважився виїхати в сніг мотоциклом, відчайдух! „Ява”... Ні, не критимусь я від неї з хрестиком, не брехатиму (вже раз брехав), і хрестика не викидатиму – хрестик потрібен Тетянці. А що ж? А нічого, просто треба його повернути. Чужа річ... Минаю рязанський поворот, спрямовую автівку тульським шосе назад. Колона дисципліновано прямує вслід. Я вже їду в зворотному напрямку, а вони до схрестя. Бачу зчудовані фізіономії Калини, Боса, Феді Самітова, Бека... Вони не тямлять, чому це ми повертаємось, але слухняно котять слідом. А мені байдуже, хто там котить за мною слідом, мені начхати. З тої миті, як я вирішив, мене охопило невідане досі, пречудове, вітряне, прохолодне відчуття свободи. Я нікого не боюсь, я вільний у думках і вчинках. Ані прапорщик, ані Юсуф, ані хто інший не приневолять мене більше робити те, чого не хочу. Ось вирішив я повернути хрестика й повертаю. І нехай моя свобода, то свобода десантника, в якого не відкрився парашут, нехай... Незрівнянне відчуття! От якби ще вона була поряд... А ось і видовжена мармиза мого добровільного „няня” Юсуфа пропливає повз за віконцем деренчливого „захара”. Не втримуюсь – нагороджую азіата зігнутою в лікті, зі стисненим кулаком, рукою. Від такої моєї витівки той мало не злітає з узбіччя. Тамую регіт – тихіше, тихіше! Їдь собі поволі й не провокуй ДТП, аби не прокинувся прапорщик. Я поверну хрестика лише за умови, що він не прокинеться, я й колискову йому співатиму, аби не прокинувся... Він не прокинувся. На місці нашого, вчорашнього ще, парку – лише береза. Он вона, сяє по той бік заболоченої місцевої річечки: всіяна інеєм, урочиста, наче церква, або наче смертник, котрого вивели на страту в білих одежах. А по цей бік – школа – довга одноповерхова, більше схожа на барак, будівля. Від шляху до школи кроків шістдесят незаплямованого ще нічим снігового простирадла, воно лише витіювато змережано тоненьким павутинням натоптаних дітворою стежечок. Звідусіль сходяться до школи діти й звідусіль в’ються путівці. Зупиняюсь навпроти одного з пішничків, миттю вистрибую з кабіни й поквапним кроком, майже бігом, прямую до школи. Позаду глухнуть один за одним мотори, ляскають дверцята кабін, а ось і неминуче: долинає до мене щось середнє між останніми вибульками потопаючого й клекотом підстаркуватого чорногуза – це прапорщик. Я не озираюсь. Вже й від вогнища освіти помітили, що прибув до них, хоча й неозброєний, але справжнісінький військовий підрозділ: з’являються на шкільному ґанку спочатку діти, а затим і дорослі постаті – мабуть у школі саме перерва. Виходять і виходять з відчинених дверей школярі, невпинно наближається ззаду засапане журавлине клекотіння... Я не озираюсь, я вишукую на присінку її. Нарешті! – Впізнаю картате, єдине либонь у гардеробі, пальтечко. Спершу вона стоїть з усіма, та ось... Упізнала! Збігає зі східців, робить кілька нерішучих кроків мені назустріч, озирається. Її гукнув отой невисокий череватенький чоловічок у темному костюмі з краваткою. Мабуть директор. Вона кидає йому кілька слів і знову йде. Ось вона вже майже біжить. З ґанку скочується директор та, злегка накульгуючи, кидається навздогін. Аякже, педагогічний колектив мусить знати, що відбувається! Я теж біжу. Позад неї квапиться, накульгуючи все помітніше, директор, позаду мене все ближчає й ближчає тяжке, з присвистом і повискуванням, дихання та якесь, уже зовсім ні на що не схоже, схропування. Сліпучо сяє в променях випраного ранкового сонця сніг... Так незвично... – На! – простягаю їй хрестика. – В кабіні найшов, під килимком. – Боже! – Що тут відбувається? – це директор. – Ларисо Андріївно, я хотів би знати... А ось, відстав усього на два-три кроки, й прапорщик; боковим зором вловлюю його здійняту догори, широко розчепірену п‘ятірню, яка ось-ось досягне моєї голови й, безперечно, вмить розчавучить її, мов куряче яйце. – Познайомтеся! – звертаючись до директора (прапорщикова долоня завмирає), киваю врятованою головою в бік командира, – це прапорщик Писанко. Ми сьогодні відбуваємо, ось заїхали попрощатися з дітьми, майбутніми захисниками Вітчизни! – О! – не знає, що відповісти на таке директор. Утім швидко оговтується, вправно ловить завмерлу прапорщикову долоню й енергійно заходиться її трясти. – О, то звісно, це для учнів нашої школи... з огляду на патріотичне виховання... На нещасного Писанка страшно глянути: без шапки, зіжмакана шинеля встреленим вовком сіріє на снігу кроках у двадцяти позаду, кітель розстебнутий, з грудей рветься гіркий хрип загнаного огира, квасолини-очиці ось-ось бризнуть крівцею. Та що мені прапорщик – надивлюся ще, повертаюсь до неї: притисла кулачка з хрестиком до грудей... Мені так кортить розгледіти вираз її очей, що в них? Якщо навіть і не любов, не пристрасть, то може... може там надія, обіцянка, просто жалість до мене, безкебетного, пропащого?.. Ні, хрестика я повертав не для того, щоб вижебрати заплату, нащо мені якась нікчемна заплата? Не винагорода мені потрібна – повів, сяйність, глибінь... Її повів, її сяйність... Ні, ніякого біса я не забув, і не забуду, і не вигризу з серця й нічого себе дурити. І не задля хрестика я повертався, хрестик – то лише зачіпка, і „Ява” – лише зачіпка; я повернувся, аби знов її побачити, сказати слово, зазирнути у вічі, а раптом там... Я й іще повертатимусь, ще зазиратиму, і знов ждатиму... Сонце. Незвично яскраве для цієї воложистої місцини сонце сліпить і мені нічого не видно в її таких знайомих, таких огрійливих колись очах. Ось і прапорщик Писанко вивільняє вже з директорових рук свою здуту долоню, ось повертається до мене, ось позад нього, бачу (а скорше – чую): суне до нас, навпрошки, снігом, верблюдопідхожа Юсуфова персона, ось і директор уже, здається, тямкує, що тут не ті метелики... Ну скажи ж, ну скажи хоч щось! Ну пообіцяй, що можливо, що колись... Не тепер, а колись, пізніше. Збреши, просто збреши! Залиш хоч промінчик цього незміренного всесвіту світла, який обернеться зараз для мене на ніч! Ну скажи, ну хіба тобі важко? Але вона мовчить. Притисла кулачок із хрестиком до грудей, поруч директор... мовчить. І я нічого не можу прочитати в її очах. А прапорщик Писанко вивищується вже наді мною мало не на півнеба, насувається наче дивом уцілілий, червонопикий, із ручиською-хоботом, мамонт... І всього кілька скоків залишилося Юсуфові... Оце нормально, оце звично... Якась доісторична тінь... і доісторичний холод... і ніякого сонця... І ніякої любові... Тільки мжа... Тільки вітер – яке в біса сонце! Нема нічого... Й не було... То привиділось... Там, де немає сонця, Тануть примари-тіні, Тихо, як ніч, конають В вишуканім знебарв’ї. Там, де нема нічого, Виникла дивна крихта, Крапля вродилась раптом З прілого листя суму. Виринула із вітру, Що то на темних шибах Все вітражі виводить, Плаче холодним пензлем. Виринула й опала, І пропекла долоню, І протяла до зойку, І пройняла до смерті. І зазирнула в очі, Наче спалила спогад, Й тихо, як ніч, розтала В вишуканім знебарв’ї. Вітер дощем виводить Щось на холодних шибах, Студить навскіс у скроню Там, де немає сонця... 2005 р. 1 *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/oleksiy_ganzenko/nemaie_sontsya_povist/