Завантажити

блендав?
– Ледве дотяг! – демонструю завбачливо вимащені руки. – Чи бензин десь перемерзає, чи що!
– А чого сяєш, мов бляха після асидолу?
Чорт, невже видно щось на моїй фізіономії? Либонь, що видно й то не дивно. Вона сказала „Так”! Вона сказала „Можна”! Вона НАВМИСНО стояла на порозі й чекала! Невже це правда, невже це зі мною? Чи ненавмисно? Просто з ввічливості? І „можна” сказала з ввічливості. Ні, я бачив її очі! Вони... вони не дивились на мене ввічливо, вони дивились на мене... на мене... Бля, як незвично вони дивились! Завтра я побачу їх знову! І очі й обличчя, і...
Доник, кухар, виділяє мені з розходу бляшанку нашого безцінного харчу, натужно ковтаю зернистий давкий „завтрак...”, дослухаюсь до балачок у казармі:
– Кинув її раком, – збуджено, голосним шепотом, ділиться враженнями Давид, – прямо над буржуйкою. Січеш: знизу пічка пече, згори я печу, вона крутиться, мов гадюка! Що, – кажу, – жарко? То набирай у рота води та бризкай – піддавай парку!
Сторожко озираючись у бік „офіцерської” сцени, слухачі давляться реготом.
– Ні, пацани, – просторікує з іншого боку довготелесий землячок Бос, – мені воно до гузна, що випивка, що глядки – я по м’ясному ділу. Вчора бабці одній тут картоплю перевіз від дочки, то вона мені такий полумисок щів насипала – ледве вмолов! Звісно, щі – воно не борщ, а все ж не наші „завтраки”!..
– Ходив я до однієї в Ростові, – це Калина, – богиня! Ну все, і тут, і тут, і скавуліла за мною, й пошваркотати було з нею приємно – розумна; одна біда: коли кінчала – робилася такою потворною, мене аж вернуло. Через те й кинув... Ну все, харе триндіть: упор лежачи і – дєдушка на масу. Не будить, не кантувать, при пожежі виносить першим!
Брехачі! З головою вкриваюсь шинелею – хутчіш, хутчіш повернутися спогадом до Лариси, до її чаю, до її чару... До її очей, її тепла... Там зовсім не так, як тут, у казармі, там наче вдома. Ні, навіть не так, хтозна як. Так мені ще ніде не було.

Це правда, я тебе тоді геть не хотів, як мужчина. Хоч і усвідомлював, що ти не дівчинка й тобі самих лише поглядів та зітхань недостатньо, але те мене зовсім не турбувало. Буде, як буде. Я віддавався в твої руки, на твій розсуд... Мені було байдуже, аби біля тебе. Чай то чай, очі то очі, байдуже. Буде, як ти вирішиш. Тоді, першого дня, мені вистачало навіть твоїх очей; згодом, дуже скоро, мені стане не вистачати вже всієї тебе. А тобі, я гадав, усього мене.
Я лежав, укрившись із головою шинелею і, то раював подумки в твоїй утішливості, в твоїй таємничій посмішці, то холонув від нестерпнопекучого „якби”. Якби ти встигла на автобус, якби мене не гальмонули ВАІшники, якби я не спинився... Що б тоді було? Ніч. Дощ. Брудота. Волохатий Юсуфів кулак. Все?

4

Вдосвіта, не встигаємо ми ще й поснідати, налітають ВАІшники. В розташуванні крикнява, метушня, всі штурмують Баума-Маланця, аби пошвидше вхопити путівку й злиняти, але Маланець незворушно розводить руками:
– Не велено!
Поквапно шикується особовий склад, мене викликають на те самісіньке місце, на якому ось зовсім нещодавно топтався злісний розтринькувач соціалістичного майна – Маланець. Стаю в витоптану ним ямку й капітан Воровський починає промову: В той час, коли вірні нащадки славних ідеалів... напружуючи сили... величні плани й грандіозні звершення... плече до плеча... усвідомлюючи та схвалюючи... попри ускладнення міжнародної ситуації...
Моє водійське посвідчення в його міцній долоні то злітає раз-по-раз догори, то опускається, мовби чудернацький передзимовий метелик. Жевжикуватий ВАІшник топче мочар поряд із прапорщиком Писанком, на його рум’яному обличчі деякий подив: здається, лейтенантик ніяк не впливе в глибоко схований сенс просторікувань нашого капітана. По закінченні казання метелик-посвідчення (минаючи розчарованого ВАІшника) перепурхує до пухкої долоні „сундука” й, посвідченням таки махнувши, Писанко запрошує мене йти за собою. Так і знав – у кінобудку!
– На, сопляк! – в кінобудці прапорщик шпурить мені в обличчя права. – І кланяйся кепові, що відвалав тебе в тих собак, а то рубав би ти вже досі в Доника дрова! Та гляди – це востаннє! А щоб краще дійшло... – взводний дивиться сонним оком убік і зненацька його об’ємний кулачисько по самісіньке зап’ястя вгрузає мені в пузо. Я хухкаю, безгучно хапаю ротом повітря й тихо осовуюсь на підлогу, якраз між ящиком привезених мною нещодавно яблук і сулією з олією.
– Вставай, вставай! – не дозволяє мені розслабитись командир. – Паняй на роботу, розсівся!

Здебільшого буряки нам завантажують вручну. Буває, приїздить яскраво-жовтий навантажувач (чи не єдиний на весь район), але бачимо ми його нечасто. Всі поля розділено тут між колгоспниками, кожна родина доглядає свої гектари й кожна завантажує солодкі корені власними силами. І за те, щоби ми зглянулись та під’їхали саме до того, а не до

читати