Завантажити

– Я тобі люба? – Вона вже не плаче – пестить мій солдатський чубчик і грайливо лоскоче мізинчиком за вухом.
– Ні, має бути якесь інше слово, чорт зна яке. І не люба й не любов. Ну, тобто... я тебе, ясно, люблю, але... Навіть не знаю. Ти мені трішки... як мати...
– Маленький! Це тому, що я старша.
– Не знаю. Досі я ніколи... ні з...
– То ти незайманець? А я здогадалась!
– Правда? – відчуваю, як пашіють мої вуха. Добре, що в напівтемряві вона цього не бачить.
– Маленький мій захиснику Вітчизни, я зробила тебе мужчиною!
– Я розчарував? Либонь ти сподівалася...
Вона сміється. Але зовсім необразливо. І пригортає мене до себе. Справді, як мама:
– Еге ж, розчарував. Знаєш, як давно мене ніхто не розчаровував!
– Але чому, чому я? – Мені до сказу, до щему кортить почути зараз оті найзаповітніші в світі слова про перший погляд, про стрімкість почуттів... але вона мовчить і я продовжую вже знічено, майже скривджено. – Що, тобі просто набридла самотність? – Вона далі мовчить і я розумію, що не варто було, адже все так чудово... – Я тебе образив? Вибач ідіотові, я такий незугара!
– Ти ще надто молодий. Молоденький, а це не вада. А чому ти? Ну, може тому, що ти ніколи не бив свою сестричку, хоч іноді вона цього й заслуговувала.
– Я збрехав. Раз я її вдарив. Вудлищем...
– Будемо вважати, що ти мені цього не казав.
– Про сестричку, це ж... не по серйозному?
– А тобі направду треба по серйозному? Нащо? Ось я біля тебе – розкішна, соковита російська баба, чого тобі ще?
– Ні, ні, ти не баба, ти...
– Що?
– Море!
– Хочеш пірнути в нього ще?
– Хочу...

Ніч. День. Довга, тягуча, мов неоглядна тутешня грязюка, стума й знов темінь. „Белый цвет, черемухи цвет!..” – натхненно виспівує з задряпаної платівки Анна Герман, густо тхнуть намотані довкруж халяв, давно не міняні, онучі, опираються вогню, сичать, у грубці дрова... Ніч і день. Лариса і багнюка, багнюка й вона. Решта – тло. Кузя: „Слухай, Льо, в Чебурашки був? – Був. – І як? – Що як? – Ну... нормально? – Нормально. – А в мене... знаєш, не пройшло... Ти тільки нашим не проколись. Я ще ніколи... ну, ти поняв... – А ти спробуй, наче в море... – Як це? – Шубовснути. Уяви, що перед тобою море. Літнє, злагідне. І – в нього! – Не знаю... В море... Я й не бачив його, моря, тільки Каму. – А ти уяви! – Море... – це вже вона. – Ти хоч бачив його? – Ні. – Я лишень Балтику бачила. І Ладогу – холодина! Возили колись у Ленінград на екскурсію. На концерті були симфонічному. – А ти яку музику любиш? – Класичну. Без ума від Чайковського. А сучасна якось мене не торкає... – Чому, є й сучасна непогана, АББА приміром, або Анна Герман. „Белая черемуха душистая” – улюблена пісня нашого підрозділу. – То неспівмірні речі – глибина... – Правда, є одна мелодія, вальс Хачатуряна називається, знаєш? Я, як почую... наче в космос злітаю, і такий великий роблюся, мов дирижабль! А прапорщик Писанко тріо бандуристок любить, зізнався якось, перед тим, як заснути... – Вчащав я до однієї, якраз перед армією, – Калина, – заміжньої. Благовірний на зміну, а я – до неї. А якось той повернувся, а ми саме... ну, як у анекдоті тому. То вгадай, Сочка, який предмет гардеробу вдягати наймарудніше, га? Нізащо не здогадаєшся – шкарпетки! Так я їх, триклятущі, й не натягнув! Й от він завалює, вона: – Це товариш мій шкільний, зайшов про зустріч домовитись, однокласників! – Я стою перед ним босоніж, розшаркуюсь, а з кишені шкарпетки стирчать – умора! – Чуєш, Льо, – знов Кузя, – вийшло! Як ти казав! Тільки уявив, що вона – море, то... як шубовснув! – Ну молодець, молодець!..”
Ніч і день з нею. Вдень подумки, помрійки, а вночі... Наче вальс Хачатуряна, наче на дирижаблі, наче в космос... Скільки людина може витримати без сну?
Тисяча червонопогонних чортів – знов Кузя: „Чув, Льо, добалакався з Босом: він поступається мені своєю чергою... ну, в Чебурашки. За дві бляшанки „завтрака...” Як гадаєш: двічі на день... нічого? – Потягнеш...”

5

Пообіді на площі хоч запали. Лише поодиноко блискають вибіленими від ненастанної сльоти боками полишені напризволяще буряки. Стенувши плечима, завертаю в село. А в Огибалово якесь незрозуміле та, сказати б, нервово-хворобливе пожвавлення: снують вуличками, байдужо розляпуючи мокряк, сухі, мов стручки, незавидні місцеві мужички, вимахують кінцівками, перегукуючись за парканами, мужеподібні баби; ага, звернувши на головну вулицю, бачу біля сільпо оточену неспокійним натовпом „будку”, ясно: в населений пункт привезли вино! Це вже вдруге, звідколи ми тут, відбувається така „вікопомна” для Огибалово придибенція, тому перебіг подальшого неподобства загалом відомий: про будь-яку роботу годі й згадувати, місцевий голова краще за мене це розуміє й у розвиток подій мудро не встряватиме. Гумово-кухвайчане

читати