Електронна бібліотека/Проза
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
- Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
- Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
- Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
- Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
- Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
- Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
- Втрати...Сергій Кривцов
- В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
ворожість.
– Товаришу прапорщик!..
– Стать в строй!
Заповнюю собою єдине вільне в щільній лаві місце.
– Ну Гайд, ну флегмат, – чую позаду чиєсь роз’яріле сичання. – Ти труп, до ранку не доживеш, поняв?
Писанко гавкає: „Струнко!” та понуро човпе доповідати капітанові (виявляється, тому набридло мерзнути надворі й він пішов, ліг собі в клубі), що особовий склад на місці, за мить визирає:
– Розійдись!
Важка, шкарубка наче терпуг, долоня хапає мене за шию, штурхає, чую знайоме верблюдяче гугнявіння:
– Дуй-дуй, с-салага, я твоя мама імєл! Січас тебе...
Заштовхують за ріг, оточують мовчазним півколом. І одразу удар, і ще... Юсуф відводить душу, як хоче. Ще й перед глядачами. Он Соччина ногата постать, он Федя Самітов, он Гудумак, Зубарєв. І навіть Кузя, й навіть Вася Чорний... Вони мене судять. Всі. Мені в роті вже кров, мені вже забило дихавку, мене вже хряснуло потилицею об цегляну стіну, мені вже різонуло під ребра... Втім упасти не дають – болото. Жаліють. Суд суворий, але справедливий. Тільки... за що? Я ж просто метелик, просто знайшов собі квітку та п’ю з неї нектар – і мені добре й їй. І якщо, попри погрози, я таки побачу завтрашній день, то знов полечу...
В казармі я ще отримую від Калини. І від Давида. Лише тоді падаю й укриваюся з головою шинелею. А вранці прапорщик Писанко заводить мене в кінобудку:
– Ти що, с-сикун?! Це я через тебе, наче молодий... цілу ніч?..
– От одного не допру, – ділився якось наболілим Попруга. – Начорта замполіт? Ну дивись: зампотех завідує технікою – ясно, зампотилу – тилом, начфін грішми, а нафіга замполіт – не пойму!
Дійсно, зрозуміти було важко, надто спостерігаючи за нашим ротним „політруком”: молоденький рум’янощокий купідончик-замполіт відверто нудився, не знаходячи, чи не бажаючи знайти собі бодай якої забави. Колеги офіцери те бачили й ставилися до нього з певною, сказати б, дражливою байдужістю, як ото до копійчаної накидки в магазині: ну нехай уже, мовляв, буде! Дехто підозрював, що замполіт мусів би опікуватись моральним станом особового складу, але хлопчака-офіцерика, чия шкіра на щічках не поступалася в ніжності дівочій, наш моральний стан турбував мало, з солдатами він взагалі не спілкувався, чим викликав у тих зрозумілу осторогу й підозру в нелюдяності.
Тим неймовірнішою виглядала пригода, що сталася назавтра по тому, як керівництво районної споживспілки, страждаючи либонь від напруги з виконанням плану, спустило на бідолашних огибаловців невситимого „зеленого змія”. Про те, щоби їхати на буряк, не могло бути й мови, взвод перебував у розташуванні, кілька солдатиків пиляли позмінно дрова, решта крутилися в парку, й саме туди (вперше!) попхався раптом замполіт!
А працювали ж не лише солдатики біля машин – у поті чола, зі справді військовою дисциплінованістю, „вкалувала” й Чебурашка! На відвідання намету КТП кожному спраглому відводилось рівно двадцять хвилин (за дотриманням розпорядку пильнував Окурок), черга була давно впорядкована й години роботи, а також обідньої та двох „технічних” перерв невтомної трудівниці солдатського тилу давно визначені. До речі, як я потім довідався, про будь-яку винагороду, окрім харчування „завтраком туриста” й менш ніж скромною (в самих голо!) випивкою ніколи в переговорах з безкорисливою солдатською подругою не йшлося – сіромашна мозолилася фактично „за інтерес”! І от саме до шатра поліз раптом замполіт! Окурок і оком не встиг кліпнути!
Подальше стало відомо з розповіді Валієва, якого доля закинула тієї часини до центру подій: „Вона лежить – я над нею, хекаю. Пикою до лазу. Раптом відхиляється попона – замполіт! Я вилупився на нього – він на мене. Мовчимо, мовчимо, а Чебурашка раптом як верескне: – Ану злиняв отсюда, салага! Віш – зайнято! – Тут лейтенантик щелепу підібрав, – Мда, – белькоче, – красота – ето страшная сіла! – І змився!” Всі бачили, як купідон у погонах тихо вирачкував з намету й залишив автопарк, перебуваючи здавалося, в стані глибоких роздумів.
На те, аби вдягнутися, солдатові дається сорок п‘ять секунд. Чебурашку вдягли в запасне Окуркове „хебе” за тридцять. Ще через десять її вже вели, оточивши щільною ватагою, з парку, новоявлений „сержантик” тупав усередині, насунувши шапку на очі. За дві хвилини жодних ознак перебування на військовому об’єкті сторонньої особи не винюхав би й найдоскіпливіший нишпорка. Але ніхто нікого не шукав. Замполіт не „заложив”. Ані звуку, наче язика ковтнув! Це було потрясіння!
Цього дня ніхто нікуди не виїздив. І я, зрозуміло, не можу поїхати до знайомої мені вже до дрібниць і жаданої до дрожу хатинки, тому логічно вирішую йти пішки.
Одинадцята ночі. Підрозділ неспокійно спить.
По тому, як минули перші, шалені місяці служби, коли падав, висотаний за день, у будь-якому місці й засинав мертво, мене почало навідувати неспання. Армія – дивне утворення ще й тим, що тут ніколи не залишаєшся сам. Ні вдень ні вночі, навіть у сортирі,
Останні події
- 17.05.2024|14:06Оголошено короткий список VI Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
- 10.05.2024|18:25ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Сергія Руденка "Анатомія ненависті. путін і Україна"
- 07.05.2024|08:2711-12 травня у Львові відбудеться Coffee, Books & Vintage Festival #4
- 03.05.2024|13:07Видавництво "Комубук" відкрило передзамовлення на новий роман Софії Андрухович "Катананхе"
- 02.05.2024|06:31У Києві відкриється виставка фоторобіт Максима Кривцова
- 30.04.2024|08:08100 найкращих книжок фестивалю «Книжкова країна»
- 27.04.2024|18:07Культовий роман Любка Дереша "Культ" вийшов у ВСЛ
- 26.04.2024|22:21Визначено переможців Всеукраїнського конкурсу "Стежками Каменярами"
- 26.04.2024|22:11Фредерік Верно: "Тільки пишучи картину чи роман, втамовується внутрішній голод"
- 26.04.2024|13:27У Конотопі з’явилася вулиця імені Дмитра Капранова