Завантажити

НЕМАЄ СОНЦЯ

ПОВІСТЬ




Незнайомій пасажирці з-під
Михайлова в далекому
1978 році присвячую.

1

– Бгмгбдмд!
– Шо?
– Мгбгмдбд!
– Це ти, Кузя, по якому?
– По якому-по якому, гусь ти стрижений – по молокому! Питаю: будеш? – переходить Кузя на голосний змовницький шепіт.
– Тю, так би й звиздів. А що, є? Де взяли?
– Де, де... Місця тре знать. Коротше: чмир один московський „жигуликом” на малу батьківщину пер, та в твані втонув, а я витяг, ото й є. „Столична”! Давай, Льо, дрейфуй помалу до Окурка. Утрьох і репнемо.
Огузкуватий, схожий на здрібнілого солдата Швейка, Кузя аж міниться в передчутті насолоди. Ще б пак: добути в радіусі ста кілометрів „пальне” складніше, аніж золотий самородок десь поміж змішаного з грязюкою буряковиння, а тут ще й не якийсь калюкувастий „Агдам”, а справжня „столиця”! Я проймаюсь до Кузі почуттям поваги та вдячності – бути третім біля такої розкоші, то неабияка честь!
Задля конспірації нуджуся ще кілька хвилин у кабінці свого „шістдесят шостого”, хрумаю яблуко – вдаю, що оформлюю путівку; потім вилажу та, звично місячи чобітьми підступно замасковану сніжком багнюку, чвакаю до намету контрольно-технічного пункту. Конспірація не зайва: поруч Юсуфів „захар” й уся середньоазіатська складова взводу ґерґоче щось там по своєму, щільно згромадившись навколо задертого капота вантажівки. Якось Юсуфові стукнули, що я назвав його верблюдом (точніше, його кордубата постать – щось середнє між кораблем пустелі й мавпою) і з тих часів він мене відверто незлюбив. Присікується чортів орангутанг на кожному кроці, з якою насолодою затопив би кулаком у його видовжену, позбавлену будь-яких ознак інтелекту, мармизу, та то... лише в мріях...
На виїзді з нашого польового, а точніше – „луговинного”, бо розташований на заплаві, парку височить рясна, розлога, вбрана в гнило-жовту листяну одіж, береза. Навпроти – шатро КТП.
В Окурка „ташкент”. Вкопана в землю буржуйка пашить – аж вишнева, життєрадісно тріскотять у її нутрощах дрова; класна річ, біда – сажу часто доводиться трусити. Від неодноразового повторювання цієї процедури шкіра на долонях і обличчі молодшого сержанта Кортнєва майже не одмінюється за кольором від шкіри того ж таки Юсуфа, ну відповідно й дражнило.
Не позаздриш нашим сержантам. Водіїв хоч дорога підхарчовує: то там щось перепаде, то сям, а сержанти „безлошадні”, тільки й виглядають, аби хто що кинув, повернувшись. Та ми їх не зобижаємо, надто Окурка – цей, бідолаха, незмінний черговий по парку. Другому, сержантові Шебеку, легше: він теж вічний черговий, але по розташуванню, а там і харчоблок, і офіцерня, то перебивається...
Сидимо круг буржуйки, печемо на її пахкій вишневій спині приморожену картоплю, насолоджуємося млосним теплом, котре розкочується густою хвилею від шлунку по всенькому тілу. Ось досягає голови...
Надворі вогко й незатишно. Паскудний напівживий протяг пхає долиною студений, наїжачений памороззю туман, понуро важніє під ним прямовисне віття самотньої берези по той бік гаражних воріт, а тут гарно. І на узгірок, до клубу, чи то пак – до казарми, квапитись нічого. Що ми там не бачили, „завтрак туриста”? То він уже так проснідався! Ліпше печена бульба.
– Ляпота, бля! – закіптюженим нігтем чухає носа Окурок. – Мені купу дров і соточку до вечері, то я тут, бля, до дембеля б квохтав!
– Та ще, аби чебурашку під бік! – мрійливо додає Кузя. Розімліле ластовиння на його щоках виблискує в жовтому світлі гаски крихітними росинками.
– Яку чебурашку? – не в’їжджає сонний Окурок.
– Ну-у... – Кузя зображає в повітрі велетенські вуха мультишного Чебурашки, а потім робить рух, ніби рвучко притягує їх до себе.
– А-а! – регочеться Кортнєв. – Чуєте, бля, пацани, верз Шебек: прикотила тут до Іванькового якась профура, з Москви, буцім, витурили. То ми хочемо її, бля, сюди! Тільки чим заманиш!?
– Пізно, – кидаю байдужо. – З дня на день знімаємось і: „прощай, немытая Россия!..”
– Триндьож! – мотає кумполом Кузя. – Я чув, балакали Писанко з капітаном: іще тижнів зо два стоятимемо. З Огибалово буряк треба вивезти, а тоді ще й з Іваньково.
– Аякже, – махаю безнадійно рукою. – З цього

читати