Завантажити

багновища вивезеш! Я за другим ходарем ледве з площі виповз – місиво по ступиці!
– Дві ходки? – дивується Кузя. – То ти в нас, Льо, стахановець! Я одну ледве відтяг, так, аби товарку Маланцеві здати.
– Треба ж убивати якось час, – виправдовуюсь.
– О, – пожвавлюється Окурок. – Слухайте, бля, хохму про Маланця: кинувся сьогодні Писанко, либонь із похмелюги, ємності з бензином ревізувати, а сімсот літрів пального наче, бля, хто сьорбнув! То він сіромаху Баума ледве в грязь не увігнав, наче гвіздок – по шляпку! А той, бля, в груди себе гатить: не брав, не знаю, мать злили! Казав я йому: тихіше ти з пальним, а Маланець: „Війна буде – спише!” В бідного прапора, як він замірювання зробив, замалим серце не стало!
– Гляди, – кривиться Кузя. – В такого стане.
– Ясно – Маланець, – хмикаю. – Тому, що не дай – усе проп’є.
– Прогатить, – погоджується Окурок.
– Просадить, – підтримує загальну версію Кузя й, хитро підморгнувши, продовжує: – Я навіть знаю кому. Може бачили: „Запорожець” тут за клубом, у мужика в дворі стоїть? Був я оце днями в нього, привозив дещо. То там у сараї куди лиш можна горючки наллято! Всілякі бідони, каструлі, банки трилітрові, навіть у ночвах бензин! „Запор” струхне, а бензин лишиться!
– Маланцева робота! – регочемось.
– Ну, то... ще по бульці?..
Приємним заколисуючим плавом розноситься тілом горілчане тепло. Сьогодні мені гарно. Вчора, цієї саме пори, нудьгувався, застрягши всіма чотирма колесами, в превеликій гниловоді за Матвєєвим, спокусився трояком – перевезти тамтешньому клієнтові порося. Клієнт подався шукати трактора (задум майже безнадійний), в кузові монотонно рохкав підсвинок, а я сидів, щулився, пильнував, як засіває вітрове скло автівки невпинна мжичка, й страждав від своєї безталанності: і друганів путніх у мене ніколи не було, ні на „гражданці”, ні тут, і до дівки підійти хоробрості не вистачає, навіть на „калим” ось змотатися толком не щастить. І як воно в інших виходить, а тут, за що не візьмусь...
Клієнт добув трактора на диво швидко, але настрою те мені не поліпшило. Оце вклонитися Кузі...

На вранішньому розводі капітан Воровський відводить душу донесхочу. Йому їсти не дай – дай промову штовхнути, а тут така нагода. „Я, наче Фідель Кастро, – хвалився він якось особовому складу, – дві години можу без папірця виступати!” Капітан і зовнішньо схожий на славетного кубинця: грубі риси обличчя, рясні брови, тільки й те, що без бороди.
Викликаний на середину вичалапканого плацу Баумгертнер-Маланець – саме втілення каяття: низько похилена голова, зсутулена спина, пальці винувато бгають новеньке, акуратно випрасуване (і як примудряється в цьому болоті?) „хебе”. Капітан Воровський починає з відданості комуністичним ідеалам, а це означає, що стовбичити нам довго.
Ми мусимо усвідомлювати... й високо нести прапор... і бути гідними пам’яті... справа Партії та Радянського уряду... під керівництвом Генерального секретаря... й наше завдання... з честю... на передових рубежах... п’ятирічку... соціалістичне сільське господарство... плоть од плоті... але деякі... інколи... несвідомі... Маланець хилить голову нижче, помалу соває чоботом, аби з калюжки, що натопталася під ногами, збігла вода.
Йому нічого не буде. Він знає. Маланець не є матеріально відповідальною особою. І ми знаємо. Й командир взводу, гладкий, малиновий, мов погони на його шинелі, прапорщик Писанко знає, і командир роти капітан Воровський знає. Бензин спишеться – не таке списувалось. Але капітан говорить і говорить. Прапорщик Писанко важко тупає з ноги на ногу, його чоботи тонуть поступово в мокравині. Офіцери ротного управління бігають по черзі до туалету й чистять поодаль, біля відкритої всім вітрам умивальні, зуби. Молодий, рожевощокий, схожий на підлітка-купідона, замполіт відважно розтирається рушником до пояса; хмуристий, мовчазний зампотех задовольняється лише кількома пригорщами крижаної води в лице; хворобливого виду, але веселої вдачі начфін взагалі, здається, ігнорує водні процедури. Розвод їх не стосується, просто ротне управління розташували при нашому взводі в Огибалово. Всі мешкаємо в обладнаному під казарму клубі, солдати в залі, на власноруч виготовлених нарах, а офіцери й прапорщики – в рипучих ліжках на сцені. Казарму укомплектовано грубкою, до якої підкладає дрова черговий, і старосвітським програвачем, котрий працює лише на одній швидкості. Більше нам, утім, і не треба, бо до програвача додано одну єдину платівку, з неї Анна Герман своїм неймовірним голосом щовечора повідомляє нам, що „Белая черемуха душистая снова расцвела в моем саду…”
Офіцери вмиваються, а капітан усе торочить: Він за нас візьметься... він напише нам такі характеристики (на біса мені його характеристика?)... й він ніколи не дозволить... а якщо ми... якщо негайно... то він сам... ну а прапорщик Писанко особисто (прапорщик вже не тупає, а стоїть непорушно)... і, незважаючи ні на що...
На гребені клубного даху

читати