Завантажити

капітана з землі й ведуть у клуб. Прапорщик махає рукою: розійдись!
Не встигаю вгрітися, як мене знаходить велика довгопала долоня. Я здогадуюсь, кому вона належить...
– Ти, салага, ти мене послав!
Він старший від мене всього на півроку, та що поясниш орангутангові...
– Ну Юсуф, я ж не знав, що то ти...
– Ти мене послав! – костистий кулак в’їжджає мені під дихало, наступний удар наздоганяє вилицю, наступний вціляє в груди... Юсуфове шакаленя – мізерненький, ще чорніший, аніж Юсуф, Бек, лупить тим часом своїми іграшковими кулачками мені по печінці.
Я згортаюсь калачиком і затуляю голову руками. Ніхто не квапиться мене рятувати – тут кожен за себе сам.
– Юсуфа ще ніхто не посилав, поняв, салага!? Поняв? Я тебе навзамін „завтрака туриста” з’їм, поняв? Ніхто Юсуфа не посилав!..
Лежу, скоцюрбившись під шинелею, голова мов баняк, але мені майже не болить. Болить тобто, але по іншому... на серці, чи що. Горила дзьобаний! Чурка! Давно з гір ізліз? Я твоя мама імєл, ішак!..
На душі паскудно, ніби там звили кубло й понагиджували миші...

Мене звабила Тасина потилиця. Усенький дев’ятий клас Тася сиділа на передній парті і я мав розкіш милуватися її потилицею досхочу. Тобто, спершу я нею зовсім не милувався, потилиця, як і належить бути дівочій потилиці: вузенька, беззахисна, посередині невисокий, усіяний прозорим русявеньким пушком, горбочок; але десь під кінець третьої чверті... Тася тоді захворіла, її довго не було, і я відчув якось (це було на уроці алгебри) дивний, незнаний доти, щем; химерний, тривожний і захоплюючий водночас сум, сум за її потилицею. І коли Тася з’явилася після одужання, я кохав уже її всю, не тільки потилицю.
Вона таки вирізнялася з-поміж дівчат: не була ні торохтухою ні реготухою, тиха, чемна... А на присвяченому мамам концерті напередодні восьмого березня всі з подивом і заздрістю дізналися, що Тася грає на гітарі. Сиділа на сцені в строгому чорному гольфі, зібрана, загадкова... Я уявлення не мав, як до неї наблизитись, що сказати... Мені, боязкому, невправному... Довго страждав, аж поки намірився: „Ти не могла б мене навчити... ну, на гітарі? – А чого, приходь. Хоч я й сама лише вчуся. Тільки регулярно щоб ходив, бо Віталька он два рази всього прийшов і кинув, тільки часу з ним змарнувала!” Я пішов...

3

Знов не дає мені спокою прапорщик Писанко:
– Відвезеш цього чоловіка в Матвєєво! – підводить до моєї вантажівки худокостого мужика в кухвайці. – Та хутко! Звідти прямо на буряк!
Їду. Дорога на Матвєєво – моторошного стану, рясно погризена більшими й меншими вибоїнами, бруківка. Кругла, геометрично правильна, форма вибоїн наштовхує на здогад, що то не що інше, як вирви часів війни.
– Сам звідки? – порушує мовчанку мужик.
– З України.
– А-а. А що, й у вас, єді твою, так хлебчуть?
– Та наче ні, хоча... буває.
– Зарубай собі, синку, на носі: Рязань – це столиця, єді твою, російського п’янства! Усьок?
Згоден. Коли розвантажувались на станції Рязань-2, треба було потяга з нашим автогосподарством розчепити на кілька ланок. Залізничник відрахував скільки треба вагонів, роз’єднав зчеп і дав сигнал. Йому й на гадку не спало підвести дивилки й побачити, що передніми колесами вантажівка стоїть на одній платформі, а задніми – на іншій. Так той „захар” на колії й торохнувся. Ну хіба міг таке вчудити тверезий? А коли вже складальник на зміні...
– А чому так? – продовжує пасажир. – Чому руський мужик, єді твою, хлебче, наче ото лошак після кобилиці? Хоч знать? А це, синку, інтересно, слухай! Ото, єді твою, як умирав Іван Грозний, а він, кажуть, трудно вмирав, то позбігалися до нього всі бояри, ну, дармоїди, словом, тогдішні – останнє слово царя слухати, звичай був такий. Понахилялись, єді твою, дослухаються, а він, бідолаха, відходив уже, та шепоче: „пить...” – води схотів, а те політбюро думало, що це воля його остання, та й загадало руському народу... цар, мов, велів... А його боялися всі, хоч і мертвого, з тих часів і пішло... Та й досі... А що, єді твою, красота: заробив – пропив! Коротше, є спиртяга. Ковтнеш?
Зупиняюсь. За майже півроку напівцивільного життя чого я тільки не перекуштував: і брагу, й недогон, і виготовлені з найнесподіванішої сировини вина, й найзагадковіших рецептів настоянки, а от спирту не доводилось. Навіть кумис лизнув якось на цілині – гидота! А тут спирт. Воно й не дивно: гнила продукція гнилого місцевого „сеге” тільки на перегонку й годиться, недаремно спиртзаводів тут, що боліт між їхніми куценькими вбогими полями.
Мужик простягає мені фляжку й (добра душа!) на закусь – половинку розкраяного яблучка. П’ю.
Розтуди твою й перетуди! Нутрощі, здається, вмить мертвіють від космічного холоду, забиває дух, баньки мало не викочуються з орбіт... Мужик поблажливо плескає мене по спині:
– Нафіга ж ти вдихнув? Закусить

читати