Завантажити

іншого господаря, сіромахи-мужички ще й пхають нам по кілька карбованців за ходку. Але сьогодні я сам ладен заплатити (було б що!) неквапним рязанцям гроші, аби вони накидали в кузов моєї автівки буряків якнайшвидше.
Нахабно порушуючи всі до одного пункти й розділи правил дорожнього руху, мчу на Михайлов, відтарабанюю дві обов’язкові ходки й, не закермовуючи навіть на обід, пливу багнюкою до знайомої вчорашньої хатки. Чорт, чи запам’ятав, чи не наплутав? Ні, ось вона: й колодязь під дощатим дашком біля сусіднього обійстя, і химерний дерев’яний півник на гребені.
Сьогодні Лариса інша, не така як учора. Я відчуваю це, ще тільки вгледівши її на ґанку. І справа навіть не в одязі – на ній квітчаста, з численними оборками, трохи старомодна, сукня – інша сама Лариса. І постава в неї інша, й погляд інший, і нахил голови. Мене вабить, до сказу вабить ця нова, таємничніша й жіночніша, ніж учора, жінка й водночас... я її таку... боюсь... Невже ця барвиста сукня для мене? Ти, Льохо, зсунувся!
– Доброго вечора, гм...
– Добрий вечір... – І усмішка, усмішка інша, не вчорашня! Але яка ваблива (ні – зваблива!) – То проходьте, Леоніде. Чого на порозі...
Всадовлює мене на вчорашнє місце, на столі смажена, з кірочкою, бараболя, квашена капуста й неабияка розкіш – порізана дрібненькими кубиками варена ковбаса. Вкотре усміхнувшись своєю, потайною сьогодні, усмішкою хазяйка дістає звідкілясь невеличкий бокастенький поставець.
– Сама робила, для особливих випадків! – і наливає мені в чарку якогось темного трунку.
Отже сьогодні особливий випадок? Не розсмакувавши, ковтаю гіркувате зілля, вона миттю наливає ще… Жую, щось відказую на її слова, кілька разів ціляю ложкою повз тарілку, знов п’ю і усвідомлюю, що не боюся вже нічого...
Ні, це не я підводжуся з лави, не я пересідаю на інший бік столу, до неї, не я кладу долоню на її плече, тихо, але настійливо, повертаю до себе її обличчя. Це не до мене вона так близько, це не я торкаюсь пальцями її чола, не я – хіба б я посмів! Але я зовсім не п’яний... Лише трохи, легенько, приємно паморочиться в голові. І ось шелестить (ні, не під моїми пальцями!) її сукня, й чується крізь сукню тепло її тіла, і його запах, і його магнетизм... І губи її виявляються несподівано гарячими, і долоні її несподівано сильними, й обійми дивовижно пожадливими.
А це що? А це її плече. А це? Це її груди. А це?.. Де я? Що я дію? Невже це мені? Чому мені, за що мені така винагорода, чим заслужив? І чим віддячуватиму? Й кому?.. Ось таке от воно на вигляд, її тіло, ось така на дотик її шкіра. Ще хвилину тому я цього не знав, а тепер знаю. Щось жарке шепочуть її вуста: „Ну, чого ти?..” А, так!.. Розстібаю паска, стягую „хебе”, жбурляю в кут чоботи... Мені зовсім не ніяково, й не соромно. Це наче перед лікарем, ні, перед мамою в дитинстві... Ні, не так, не так... Наче на межі паралельного світу, ось як! Ти давно знав, що він існує, і давно підозрював, що він пречудовий, й ось ти на його порозі, нарешті! Залишається заплющити очі й пірнути...
Що це вона робить... Що вона робить зі мною... Господи, що вона зі мною робить!..
Наче біжу, ні – лечу над сліпучою ранковою лукою, й ноги мої босі холодить світанкова волога, і обличчя мого торкається щойнолагідновмите сонце, й легені мої наповнює шепітливий ранковий легіт, і серце моє наповнює захват, і душу мою порожню наповнює щось незнане, чудесне та водночас гірке усвідомленням своєї скорої минущості. Але палає ще сонце, й вилискує ще на малахітових травах срібляна роса, і луці не знати ще краю, й виринати з неї на чужу, вітрову та непривітну поверхню ще не час...

Невеличке, повне алкоголіків, село й довкола такі ж невеличкі, потворні, повні алкоголіків, села. Як велося тобі, нещасливій самотній душі? І що завадило стати такою, як решта, що стримувало? Вільна, „розвідна”. Либонь не один із молодих проспиртованих тутешніх старичків підкочувався в рідкісні хвилини між похміллям та черговим вирубоном. Воліла бути сама? Але ж ти жінка, а жінка не може бути сама, природа такого не передбачила. Жінка сама не витримає. От ти й не витримала. І сказала: „можна”. Стоячи на порозі порожньої хати й дивлячись, як залишає тебе цей сором’язливий солдатик. Навіть не ти сказала, а одинокість твоя, холодна постіль твоя, пустка твоя, де ти щовечора залишалася наодинці з остогидлими зошитами тупих місцевих двієчників! Чому ти плакала, чому ридма ридала, відвернувшись тоді від мене, а я невміло, зніяковіло голубив пальцями твою білу спину? Бо відчувала минущість? Солдатик поїде, а пустка залишиться, і осудливі погляди сусідів залишаться, й холодна постіль... Жінка не повинна лягати в холодну постіль...
Це я усвідомив пізніше, а тоді знав лише одне пояснення, лише одну спонуку, котра вкладає двох у ліжко. І вірив, щоєсили прагнув вірити, що оте „можна”, то було саме воно, славнозвісне, те, що з першого погляду. І блаженствував. Не хотів лише, щоб ти плакала. Я від того губився...

читати