Завантажити

навіть у лазні, ніде. А людина ж таки відчуває час від часу потребу в усамітненні. Принаймні, я відчував. Бувало, лежав, прислухався мимоволі до звичних звуків нічної казарми й не спав. Щось не дозволяло заснути в товаристві близько сотні собі подібних, які риплять пружинами, хропуть, тихо матюкаються, охкають та подають інші ознаки свого одноманітного військового буття. Табунне існування мене дратувало.
Ось і тут: праворуч кумедно похропує Бос, по інший бік мурмотить крізь сон Федя Самітов, тихо стогне Зубарєв, на сцені важко пухкає прапорщик Писанко, куняє, скоцюрбившись біля грубки, Бек – черговий. Але сьогодні вони мені спати не заважають. Тихенько, не висовуючись із-під шинелі, звільняюсь від білизни (Вона вжахнулась: „Боже, що це на тобі за кальсони!? – Це не кальсони, – відказав я поважно, затуляючи долонею чималу діру на сідниці, – це спіднє радянського воїна!”), надягаю на голе тіло „хебе” й уже на нього – білизну. Все, можна рушати. Лінькувато встаю, пірнаю ногами в чоботи (онучі за пазухою) та, позіхаючи, човгаю до дверей. А що, в туалет захотів! Відійшовши на кількадесят кроків від клубу, знов перевдягаюсь, можна було б і так, та ще перелякаю когось, подумають – привид! В путь!
А місити багняк чобітьми куди важче, ніж колесами „шістдесят шостого”. І йти довше, ніж розраховував. До того ж я заблукав, утрапив не в той завулок. Вертався, чалапав знову, відбивався від осатанілого собацюри...

... Знов разом. Ми скучили одне за одним, начеб не бачилися тисячоліття. І, наче бачимось уостаннє, стискаємо одне одного в обіймах до знетями. Вона моя, ця теплина, ця сяйність, ця пожадливість, ця волога, цей віддих, цей шепіт, цей стогін, це щастя, це забуття... Як хочеться, щоби так було завжди! Щоби не треба було залишати цієї п’янковитої оселі, кудись квапитись, когось боятись. Щоби не минав цей студений, просякнутий вогкістю, жовтень, щоби не тонули в безвісті роки, щоби ми не старіли. Щоби будь-якої миті я міг торкнутися цього раю, цього нескінченного й ненабридливого блаженства. Як страшно, як нестерпно усвідомлювати, що колись це закінчиться, вже не колись навіть, а зовсім скоро закінчиться. Як це немилосердно. І як неминуче.
Я повернусь. Ну певно – повернусь! Через рік, після дембелю. Хоч вона й старша, мені байдуже; мені до гузна, що подумають люди, що скажуть. Аби лиш це не минало. Ніколи. Бо таке, як оце зі мною, буває з людьми дуже нечасто. Таке трапляється з одним на тисячу, на мільйон. Таке не трапляється майже ні з ким. Це на мене, хтозна за яким незбагненним Божим промислом, зійшов цей посвіт, цей трепетний хміль і не знати, як я буду за це розраховуватись!
Вона розказує мені про Бога:
– Ні, ти не смійся. Ти ще зовсім юний і тобі невтямки: Бог, це не те, що сподівалися побачити на орбіті, але так і не побачили космонавти. Бог в нас самих. Бог, це наша совість, наше милосердя, наша неспроможність до зла. Розумієш?
– Не дуже. Для мене Бог – це бородатий дід на карикатурі. Лисий і з таким кружалном над макітрою.
– Не кажи так. Бог, це любов. От ти мене любиш?
– Люблю!
– То уяви, що я – тобі Бог!
– Оце інше діло – ти мій Бог! З цієї миті я віруватиму в нього до смерті!
І люблю я його до смерті, свого неперевершеного Бога-Ларису. Теплого, солодкого Бога. Щоразу вона відкриває мені нові глибини, нові тайни, дарує нові відкриття. Спершу я хапав їх пожадливо, нерозбірливо, а зараз вивчаю доскіпливо, пильно, наче справжній натураліст. Боюсь не помітити бодай наймізернішої цяти. Все, все тут моє: округлості й западини, освітлини й напівтіні; і ця усмішка, й це розуміння, і ці подушечки пальців, і маленький, золотий а чи позолочений, хрестик на ланцюжку, либонь єдина її цінність. Аякже – Бог! Один Бог та один вірний. І нікого більше!
Але навіть побачення з Богом колись закінчуються й ми злітаємо з позахмар на землю. Злегка пришерхло, згори нечутно сиплеться сором’язливий сніжок. Вона проводжає мене до хвіртки:
– Сніг. Скоро зима й Новий рік. Ти любиш зустрічати Новий рік?
– Люблю, – брешу. Терпіти не можу це дурне цілонічне безсоння з дурним цілонічним об’їданням та обпиванням.
– І я. Падає торішній сніг, так чарівно! Ми з Тетянкою виходимо надвір, підставляємо долоні й рахуємо: кому першому впаде п’ять сніжинок.
Який вона Бог? Вона наче дитина. І наче мама. Й наче єдине в світі стійбище... І як я обходився без неї, як витримував? Я, здичілий від нелюбові!

– Завтра знов?
– Питаєш!..
– Тобі либонь дістається за ці відвідини...
– Та нічого. Скажи краще, як будеш без мене?
– Завтра багато уроків.
– Яких уроків?
– Смішний, я ж вчителька!
– Забув! Ми наче з’ясували, що ти Бог...
– Ох Бог, Бог... Іди вже, передсвіт скоро...

Хто це там сказав, що найголовніше бачиться серцем, Екзюпері? Чого ж воно мовчало, моє нерозумне п’яне серце? Чого не волало, чого не рвалося на шмаття від болю, від

читати