Завантажити

здирає з моєї голови бушлата. В наметі Юсуф стоїть зігнувшись і його довжелезні лаписька замалим не сягають підлоги.
– Ти диви – Гайд! А я вже було думав... Шо, за ум взявся? Ото ж то! Юсуф із будь-кого дур виб’є й сиктим зробить! А то: ну прямо йодар-перехватчик, я твою маму імєл! Чи шо, може в твоєї кошолки теперки менстра, га? Хо-хо-хо!
Схоплююсь на рівні:
– Слухай ти... Сказали ж: заглухни! Бо я, бля буду, машиною тебе, орангутанга чорношийого, розчавучу!
– Шо!? – не вірить вухам Юсуф. Бек, котрий, як завжди, поряд, перелякано кліпає чорними ґудзиками очиць. – Та я...
Але тут між нами виникає Окурок:
– Ша! Ша, бля, зам’яли! Ти, Юс, загрібай своїх блідолицих, бля, братів і линяй звідси, хутко! Не хватило ще мені, бля, на КТП чепе! Потім розберетесь! А ти, – повертається сержант до мене, – спи собі, бля, лягай, теж мені – Олександр Матросов!
– Ну салага, – рипить у пласких Юсуфових грудях, – ну флегмат, ти труп – до Рязані не доїдеш!
Якби ти знав, худобино, як мало мене лякають зараз погрози! Труп. Знаю, що труп. Тисячотонний. Бо без неї. Ще зовсім недавно я був переконаний, що не зможу без неї й півдня. Й ось оте „без неї” настає. І що? Живу? Чи ні?
Ніколи не помічав за собою потягу до поезії. І в гадці не мав, я більше мелодії різні люблю мугикати, без слів. А тут саме склалося, стулилось. Посеред незміренної осінньої ночі, в натопленому наметі гостинного Окурка... Слово до слова, біль до болю, незбутність до незбутності, спогад до спогаду. Розпука, темінь... І знов біль. Виходить – таки живу, коли його відчуваю? Нащо?
Там, де немає сонця...
Вранці йду до машини. Треба таки полагодити бісів гармидер.

Знов цілісінький день длубаюся в триклятущому зчепленні, спостерігаю з-під машини як приїздить із батальйону автобус – по офіцерів, ті від’їжджають уже сьогодні (зашпортавшись, капітан Воровський навіть відмовляє собі в задоволенні виголосити перед взводом промову), як складається харчоблок, Окурків КТП (береза поруч нього залишається незвично-самітною, понурою), як чіпляють несправні авто до ходових, завантажують у кузови наш військовий скарб. Давид, Бос і двоє азіатів перетягують із кінобудки на мою автівку прапорщикове збіжжя.
– Обережніше там, обережніше, – дратується Писанко, – сулію не розтовчіть, бойци блін, бо я вас... Зробиш? – до мене.
– Зроблю...
Зроблю. Й поїду. Мене тут нічого більше не тримає. Звісно, можна жити спогадами. Про Ларису. Спогадами про Ларису можна жити роки, десятиліття. Їх вистачить. Але я не хочу жити спогадами, спогади Ларису не замінять. Спогади безтілесні, несправжні, наче кіно. Не хочу. Я вигризу їх із розуму, з серця. З м’ясом. Спогади про Ларису... – з м’ясом.
Остання ніч у клубі. Сцена порожня, з нами тільки прапорщик Писанко. Солому з матрацників висипано, лежимо на голих нарах, мостимо під голови речмішки. Хлопці шепочуться, перетираючи огибаловські пригоди, шкіряться, згадуючи Чебурашку, хтось намагається востаннє запустити „Белую черемуху”, та прапорщик забороняє : „Спать!” Тільки я нічого не згадую...
– Лоьха, – легенько торсає мене за плече Кузя. – Там до тебе, гм... відвідувач.
– Який відвідувач у чорта?
– Йди, йди, побачиш. Там, біля машин стоїть.
Вона.
– Це я...
Бачу. Але чому? Я ж із м’ясом... і з кров’ю... Мовчу. Розгублена, схвильована. Чужа? „Ні! – кричить щось у мені, волає нелюдським ревом. – Це вона, вона!” Але ж я не можу вже до неї доторкнутися й від цього там, у мені, лементує та пеком пече ще нестерпніше.
– Оце таке... Й ні до кого більш... Я знаю: просити тебе, це якось... але ми ж... ну... не чужі... Ніби...
Вона. Ті ж таки очі, ті ж вуста... Нащо, нащо зустрів я її тоді біля бурякопункту, в цьому ось картатому пальтечку й у цій ось чорній чоловічій шапці, нащо? Якби цього не було, не стояла б вона зараз переді мною та не труїло б так мені в грудях і не палило, й можливо... можливо в мене б навіть... із Чебурашкою. Пізніше. А що, в Кузі ж вийшло.
– ... раніш не було, кинулась до голови – того десь нема, а так тільки ваші машини з цієї багновиці виїдуть, от я й...
– Що?
Вона ще розгубленіша та схвильованіша:
– Ну ж кажу: мій... вени розітнув... Я дорікнула, щоб не пив, він пообіцяв, присягався, та... не встояв. Шуряк прийшов... Ну й із того, що слово порушив... Ти не думай, так він нічого, й до Тетянки... а от. Треба в Михайлов, негайно, бо тут... а більш нікому. То чи б ти не зміг?.. Треба скоро, там поперев’язувала, а однаково...
– В Михайлов? Але ж... Я всього лиш солдат... – тепер уже я розгублено розводжу руками.
– Я думала: або до тебе, або до вашого командира, я його хоч і не знаю, та то...
Я уявляю, як прапорщик Писанко вилапує її своїми дрібненькими квасолинами-очицями... Власне, хай вилапує, мені що. Вона ж мені вже чужа й спогади про неї я... Нехай собі йде до Писанка; той, правда, навряд чи дасть машину:

читати