Завантажити

і вирішив, що я така одна. А це неправильно. Таких багато – ще знайдеш, а мене забудеш. Забувати не боляче, повір.
– Знаю, вже забув!
– То й добре, – знов зітхає. – Бо я все наче перед тобою винувата...
– Ні! – втома враз відсахується, наче й не було безсонної ночі. – Ти ні в чім не винувата, ні в чім! То все я. Ти ж попереджала, а я... Дурень... Все в мене не як у людей! Але, – ковтаю глевкий кавалок, – якщо раптом виявиться, чи раптом не складеться, то знай... знай...
Не слід було цього говорити. По тому, як вона відвертається, як невтішно зводиться до чола її долоня, розумію: не слід було. Але що я можу вдіяти? Й так стільки терпів... Вона відхиляє голову назад, розстібає ґудзики пальтечка...
– Боже, – полохається несподівано, – хрестик!
– Що?
– Хрестик, мій хрестик! Нема хрестика! Це він, він, сволоцюга, здер його, коли лапав мене тут своїми ручиськами! Поганець, сволоцюга: й обручку вкрав і сережки, так і вабить його до блискучого, мов сороку! Та те нехай, але хрестик! Це ж Тетянчин оберіг!
– Оберіг?
– Вона дуже слабіла й нічого не помагало – гасла моя свічечка. Але добрі люди нарадили в монастир поїхати, у Владимир. Я тихцем гайнула, щоб у школі не знали, сам ігумен мені цього хрестика висвятив і сказав ніколи не знімати його з себе, ніколи. І молитися щовечора до нього за Тетянку. І знаєш, їй одразу відпустило, на одужання пішло... А це ж тепер... Боже, негайно, зараз же треба вернутись! Але... Господи... Ти й так цілу ніч... Завтра в мене контрольна – після уроків полечу... Господи, бідолашна Тетянка! Чому, чому я така нерозумна, нащо я його прийняла! З ним он стільки клопоту, та мені будь-який клопіт заіграшки, а от хрестик... І нащо...
І нащо ти відчужила мене? – підхоплюю подумки. – Чи ти гадала, що я забуду тебе, щойно від’їхавши від цього хмурого забрьоханого села? Чому? Я ж присягався, я ж плакав... Погано, виходить, присягався, непереконливо... Втім, тепер уже однаково. Поїдеш до нього, відбереш свого безцінного хрестика, простиш... Раз же простила. І буде Тетянці батько.
Авто вона залишає мовчки. Бачу – хотіла щось мовити, либонь: „прощай!” Та чи подих перехопило, чи хтозна. Я теж мовчу. Вчепившись долонями в кермо й силкуючись дивитися не на неї. Негоже чоловікові виказувати свої почуття. Надто коли він усіх переконує, що їх, ті тристоклятущі почуття, забув. Навіть себе переконує.

Минає шоста ранку. Ще темно, та ось фари вихоплюють із чорноти вишикувані одна за одною взводні автівки, водії за кермом, усе готово до маршу. Попереду, як і належиться – командир. Розстебнута шинеля, шапка в руці, вимахує нею й кричить щось, важко сунучи снігом мені назустріч. Зупиняюсь, рвучко відчиняються дверцята, він висмикує мене з-за керма, наче кіт мишу зі шпари, в якій та марно намагалася врятуватись. Лечу в сніг, прапорщик хапає мене обіруч за груди й трясе так, що я ледве не вивалююся з бушлата.
– Ти!.. Ти... с-с-с-а-л-и-і-д-д-исбат! Клянуся – дисбат! От нехай тільки доїдемо до розформування! На два года зарию, згною! Вставай падло й розвертайся – ми вже на півгодини спізнюємось! А трибунал від тебе не втече!
За хвилину командирське авто вже стоїть на чолі колони, перш ніж рушити, прапорщик знаходить мить, щоб зазирнути в кузов. Побачене там його дивним чином розраджує й до кабіни взводний залазить умиротворений, майже лагідний:
– Ні, ніякого дисбату. Начорта той дисбат – я тебе просто вб’ю...
Рушаємо. Порядок розташування в колоні визначений іще на формуванні: одразу за мною котить Зубарєв, старшим у нього Шебек, далі Гудумак, за ним Попруга з Доником і з кухнею на буксирі, за Попругою Калина, далі Бос, Федя Самітов, Бек, Юсуф... У другому десятку теліжиться Вася Чорний, Валієв, Сочка, Маланець на бензовозі, замикає колону техдопомога – Кузя з Окурком.
– Перша зупинка в Михайлові, – промовляє взводний. – Бензину хоч до Михайлова вистачить?
– До Михайлова вистачить...
– Вб’ю...
Як не психував, як не шарпався наш героїчний командир, а непоборний загадковий інстинкт бере таки над ним гору: не минає й хвилини, як прапорщик засинає.
Колоною швидко не поженеш. Кочу потихеньку, розвидняється. Якось незвично бачити цю землю вкриту свіжими сніговими намітками; як славно сховали вони невикорениму, здавалося, брудоту й березові стовбури обабіч біліють на білому, мовби випрані; хатам тільки довколишніх сіл навіть сніг не в розраду, та величні церковні руїни зяють чорними провалами, наче старечі роти на знекровлених лицях. Я залишаю цю землю без жалю, залишаю назавжди. Мені ні до кого тут повертатись. Ось дістанемося розформування, Писанко запроторить мене до дисбату – яких іще земель не надивлюсь!
Михайлов. Зупиняюсь, не дотягши метрів п’ятдесят до перехрестя, прапорщик прокидається, незугарно вилазить із кабіни: чи не загубився хто, чи не відстав, поки він дрімав.
– Прибрав би хоч тут! – кидає. – Завів свинарник, гусяра!
Де він

читати