Завантажити

роздягати Ларису! Хіба й інші відчувають таке з іншими жінками? Бути не може. Це тільки мені... Ось плече, ось шия, ось груди, ось я ховаю в них обличчя... труся, наче писком кошеня... цілую... Опускаюсь на коліна... Перед нею... Обіймаю ці незрівнянні стегна, злизую з них терпкуватий жіночий дух... А вона ж усе знає, все вгадує: кожне моє бажання, кожен порух! Оце найнеймовірніше! Ми наче одне. Чому „наче”? Ми й є одне. Єдина плоть, єдина жага, єдине почуття. Залиште мене з нею до скону й мені анічогісінько більше не треба! Залиште, ну хіба я так багато прошу!?

Зашкряботіло в дверцята. Відчиняю.
– Шо, зємєля, спиш? – щуплявий, невиразного віку (всі вони тут щупляві, всі невиразного віку) мужичок.
– Умгу...
– А твоєму не до спання – на всю баню реве, як ревун, м-да. Гарно я їм натопив – я грубником тут.
– Хай реве.
– Наша Люба така, з нею й колода зареве. Глиґасу буш?..
– Бу...
– Ну то давай, – мужичок проворно залазить до кабіни, – а то я знаю, як воно: „сундучару” на глядки возить – сам служив! Стакан є?
Натужно пхаю в шлунок смердючу бурячиху, зажовую кавалком безформного кислого глевтяка. Сидимо в мороці, гуторимо, цідимо нудотний „ґлиґас”. Окурок би сказав: ляпота! Мужичок поринає в спомини:
– М-да, зємєля, армія – це, я тобі скажу, школа жизні, м-да! Переоценка ценностєй! Армія таке може!.. От у нас був випадок: числився в роті армянчик один із нічним моченедєржанієм, і як його в армію взяли такого? Він і в санчасті лежав і по госпіталях – дарма. Медицина, казали, тут безсила! Шо з ним робить – ніхто не знав, думали вже на комісованіє подавать, м-да, а поки документи, те-се – в роту вернули. А в роті кому ж охота випари, понімаєш, аміак нюхать, то ми його за однісіньку ніч оздоровили, куди тій медицині! Питаєш як – елементарно! Вночі щокожні п’ятнадцять хвилин до армянчика підходив днювальний і будив того в туалет. І моченедєржанія наче не було, о! Він, правда, дезертирував потім, бідолаха. Аж у Єревані догнали... М-да, армія – це тобі, брат, сіла!
Сиджу, заплющивши очі, впіввуха слухаю теревені несподіваного співрозмовця, умгукаю вряди-годи, такаю й хмикаю. Зрештою добросердий гість іде, я знову сам. Плаваю в напівсні, від „ґлиґасу” легенько шелестить у голові... Лариса... Ні, це від неї мені паморочиться. Нехай...
У розташування повертаємось аж під ранок. Прапорщик лютий – щось там у нього з „ангелям” не склеїлось (а чого ревів?) Дорогою в мене летить зчеплення, ледве дотягую другою передачею.
– За день щоб зробив! – плюється Писанко. – Доповіси. Завтра огляд техніки! Фередо я тобі дам.

Береза навпроти КТП стоїть обважніла, посуплена, багатотонне віття невпинно тисне її донизу, здається, ось-ось вгрузне стовбуром у мочар аж по гілля. Нескінченним важким клоччям сиплеться мокрий сніг. Надокучливо липне до чобіт, до рук, до інструментів, лізе в вічі, пхається за комір. Щоб не качатися в баговинні, настягував якогось паліччя, лежу, відгвинчую гайки. Німіють задублі пальці, хукаю на них і кручу далі. Аби зняти важезну коробку передач, упираюся в неї ногами, обережно витягую зі шліців. Ломаччя грузне в мокравині, відчуваю крізь бушлат вологу. Паскудство! Підходять Гудумак, Зубарєв, Федя Самітов: співчувають, радять. Та робити однаково самому. Увечері з’ясовується, що в мене ні біса не вийшло – зчеплення „веде”, треба розбирати все наново. Писанко скаженіє – він намірявся ще сьогодні завантажити свої припаси:
– Поки не змантачиш – у казарму не приходь!
Що ж, немає лиха без добра: приречено вовтужусь під машиною, а коли зовсім поночіє – мию хутенько руки, позичаю в Окурка сухого бушлата й знайомими вже манівцями рушаю до Лариси.

8

Відчиняється чорна пащека дверей і мій погляд жадливо огортає її теплу поставу. Теплу, відчуваю це навіть оддалік.
– Це я, – дурнувато видихаю захриплим ураз голосом.
Ми так довго не бачилися – цілісіньке століття. Скільки торішнього снігу впало на пітну драглисту землю! Скільки чекав я цієї казкової миті, скільки потерпав! Чому, чому задля того, аби відчути мить насолоди, неодмінно треба катуватись? Я навіть підозрюю, що рівень страждань пропорційний рівневі очікуваного блаженства. Чому так? Аби краще відчути відміну? Ні, либонь моя побудова невірна – розкошування куди ваговитіше. Що я там страждав у порівнянні... Ось зараз ми торкнемося одне одного, зіллємося воєдино, як зливаються воєдино, утворюючи критичну масу, дві частини ядерного боєзаряду, й станеться вибух. Знову. Я так за ним скучив...
Однак чого це її рука тихо, але рішуче, зупиняє мій нетерплячий рух, чого вона зачиняє за собою двері, тисне до вуст пальця?
– Що, що... Тетянка?
– Льончику, голубчику, – її голос украй схвильований, аж розпачливий, утім рука вперто тримає мене на відстані, – ти милий, ти хороший, такий молоденький, але... розумієш... це

читати