Завантажити

світі прапорщиків Писанків та капітанів Воровських, на всіх Юсуфів і Беків, на всіх ВАІшників... Вони там, а марення моє тут, зі мною. Лише я й вона, моя потаємна планета, моя солодка галактика. І я одужувати не хочу...

Чи ти здогадувалася, що зі мною коїться, чи відчувала? Чи й із тобою?.. Ні, ти була старша, ти встигла зазнати вже гіркоти розчарування й знала, що солодка мить довго не триває. Чомусь. Гірка перетоплюється в години, в роки, в десятиліття, а солодка... Я кохав тебе і якби хто сказав мені тоді, що кохання моє не триватиме вічно, я б його вдарив. Але ти була мудріша. Ти знала. Знала, що втіха минуща, що захват і злет нетривкий, ефемерний, майже неіснуючий; так, лише якийсь полиск, лише сонячний зайчик, блись – і все. І ще... Ти зазнала опіку розриву, нестямного болю, коли зникає оте сяйво, той зайчик, ти знала, як воно. Ти просто оберігала себе, свідомо – ні... А я не знав іще нічого й тому... Чи співчувала ти мені, чи жаліла?.. Ні, я тебе не картаю, зовсім. Не навчишся плавати на березі, не взнаєш, що таке біль, поки сам... І біль чатував на мене вже поряд...

– Давно, – (я лежу і, мов дитя, лащуся біля її дивовижних півкуль-грудей, північної та південної, ні – західної та східної), – до колишнього ще, в інституті, мала я свою першу любов. Він теж був студент. Ми бігали в кіно, трималися там за руки й цілувались. Я була така дурна, що боялася від цього залетіти, уявляєш? Я привозила з дому молоко й підгодовувала його – він був із дуже нужденної родини. Сир привозила, сметану – в нас було. Він приходив до мене в кімнату, їв, а тоді ми йшли в кіно, на танці... Я його так любила... Якось на танцях до нього присікались розбіяки, то я там ледве сама їх не повкладала, йому аж ніяково стало. Вмерти ладна була за нього. Писала на долоні його ініціали й навмисно тримала руку так, аби всі бачили. А затим... Вона жила в нашій кімнаті, я ж їх і познайомила. І вона його нічим не підгодовувала, в неї корови не було. Я, коли взнала, пішла топитись. Стовбичила над водою й усе не могла вирішити: роздягатися, чи стрибати вдягненою, і від того ще дужче ревіла. Дурка, правда? Тим і врятувалася – прибігли дівчата... Але все в мені тоді вмерло. І за колишнього пішла просто... мама мені нараяла. В серце я його не пустила, якщо пустиш когось у серце... Може він тому й пиячив... – вона на мить замовкає, я теж мовчу. – Ти не зважай, тебе ж я пустила скрізь, правда? Тобі гарно?
– Гм, гарно... Мабуть мені так, як було тобі тоді, з тим студентом.
– Ні, так не треба. Просто бери мене й пий... Просто пий, як молоко...
Я п’ю молоко. П’ю казковий нектар. Наче невтомна комаха збираю його краплина за краплиною, корячись лише інстинктові: відшукувати нектар, пестити чутливим хоботком прохолодні напівпрозорі пелюстки й ні про що не думати. Лише нектар, лише пелюстки, лише пестити – інстинкт. Не розум, ні, нащо мені розум? Нащо свідомість? Я метелик. Я знайшов велику розкішну квітку. Тут стільки нектару! Вона накопичувала його багато років. Для мене. І я його п’ю...
Як не хочеться поринати в імлу, як не хочеться вступати мені в багновище, як не хочеться повертатися в казарму!..

Я сидів і мовчки їв її голодними очима. Лише сліпий не помітив би, який далекий я від незбагненної музичної грамоти, від усіх отих нот, ладів та акордів. І Тася бачила, але я мовчав і вона терпляче, вперто намагалася вкласти в мою дурну довбешку бодай щось: „Не так, не так, нетямило! Я ж показувала, ти що, навмисно? – Якою чарівною вона робилась, коли сердилась! – Це ж просто, тут би вже й Віталька второпав, якби не кинув, а він же тупак із тупаків! – Віталька був улюбленим об’єктом її глузів: – Крутить із себе казна-що! Подумаєш – мотоцикла йому купили! А саме ж недолуге, обмежене, та він і говорити ні про що не може, окрім, як про ту свою керогазку, пхе!” Я сидів, їв її закоханим поглядом і підтакував. Скоро випускний. Я обов’язково запрошу Тасю на танець, і відкриюся в почуттях, і... і поцілую. Хіба не дозволить? А раптом... ляпаса вклеїть перед усією школою! Ні, однаково спробую. Не така вона, щоб по пиці, стримана... Сидів, слухав, як вона бренькає й млів у передчутті прийдешньої насолоди.


6

Окурок-Кортнєв зовсім не заспаний. Він злий і розтривожений:
– Нарешті, ваша загульносте! Повзи, повзи, бля, нагору – ждуть-с!
Я метелик. Я просто п’ю нектар. П’ю собі й п’ю. І що вам до того?..
Здираюсь до клубу. Місяця катма, як і зір на замащеному, схожому на мокре рядно, небі, але з двох вікон та розчинених дверей казарми нехотя повзуть мертв’ячно-бліді клапті світла і я одразу все розумію: Перевірка! Простий, як усе геніальне, винахід капітана Воровського. Непривітна мовчазна шеренга втомлено топчеться в ледь зашерхлому на ніч місиві. Я на віддалі відчуваю її

читати