Завантажити

завтра о шостій виїзд і відряджати в ніч авто... Та й не має він такого права й пасажирів нам возити заборонено! Хоча, мені що, вона ж чужа. Нехай просить своє сільське начальство, нехай „скору” викликає. Мені однаково... І завжди, завжди я дозволяю себе вговтати, такий глевтяк...
Вона мовчить. І дивиться на мене благальними винуватими очима. Я забув. Я все забув. І її обійми, і її шепіт, і її любощі, і її тепло, все. Ніби й не було. Ніби привиділось. Забув, забув, о Боже, забув... і ті її обійми, й той шепіт, і тепло її нещодавнє, котре в мені ще не вичахло... І дрібненькі очиці-квасолини прапорщика Писанка. Як вони її мацатимуть...
– В Михайлов?
Чорт, і чому я такий м’який, такий поступливий, завжди дозволяю себе вмовити!
КТП немає й нікому контролювати мій виїзд і ніхто мене не бачить. Чи бачить – нехай. Та ще й везу, попри заборону, пасажирку. Паливний бак повний, стукотить щось, перекочуючись у кузові, а – це ж безцінні припаси нашого прапорщика!
Під’їжджаємо до хати, вона хутко зникає в похмурій проймі дверей, лунко брязкає десь об підлогу перекинуте відро, запалюється світло, мигтять за вікном тіні. Я не заходжу.
З’являються: до автівки вона веде чоловіка під руки. Вмикаю світло в кабіні, не дуже кортить мені на нього дивитися, та однаково краєм ока бачиться: колись либонь ходив у силанях, а зараз ізсутулився, змізернів. Жовте, пописане зморшками обличчя, лихоманкові очі.
– А-а, зємєля! Сам откуда? Шо, связіст? А я в морфлоті трубив, на сєвєрному! – Він з труднощами залазить у кабіну, напитий в димину, руки вище зап’ясть позамотувані потемнілим де-не-де, либонь від крові, лахманням. Та те його не турбує: вимахує ними переді мною, намагається обняти Ларису, котра залазить слідом: – А це моя жонка, знаєш? Лариска, ех Лариска, як я тебе... – коли він поривається її поцілувати я, в свою чергу, пориваюсь його спинити, ледве стримуюсь останньої миті... – Рубай кінці, зємєля, ідьом ко дну!..
– Та заспокойся ти! – намагається вона його вгамувати, – он пов’язки сповзають...
– А ти признайся, що любиш, любиш, а? Любиш? Ех, жонка в мене, зьома, я тобі доложу...
Світло фар вихоплює з ночі вапняно-блідий нескінченний штахетник березових стовбурів, наче кучматий пес під ноги, кидається під колеса „шістдесят шостого” чорне горбисте шосе.

На випускному Тася була надзвичайною і я дивився тільки на неї. Уперше в житті танцював я з дівчиною, зовсім не мав тями до танцю, але в мене, на диво, виходило! Й на „лодочку” її вузесеньку наступив лише раз і хлебнув для хоробрості з хлопцями за туалетом зовсім трішки. І почувався завойовником. Непереборним. „Відійдімо, я тобі щось скажу – прошепотів на її крихітне вушко й владно, по дорослому, взяв за лікоть. – Ну давай, тільки скоренько – зараз Віталька прилетить, обіцяв покатати мене на мотику. – Я сторопів. – Віталька? – Віталька. А чого ти так витріщився? – Але ж... але ж він тупий, обмежений... – Ну, я не в „Що, Де, Коли?” збираюся з ним грати, просто покатаюсь. Знаєш, він казав, що може аж до ста п’ятдесяти кеме-че розігнатися! – Він... він не приїде, – витиснув я безживним голосом. – Його „Яву” міліція загребла, Віталька ж без прав їздить, хіба не знала? – Правда? – Правда... – Хм, точно тупак – раз погодилася з ним прокатнутися й то...” Ми зайшли з Тасею за блакитні пришкільні ялини і я її пригорнув, і поцілував, і відчув крізь холодний шовк сукні тепло її грудей, і вдихнув повні легені повітря, аби зізнатися найкращій у світі дівчині в почуттях... І тут почулося знайоме дзижчання „Яви”. Завойовника було поборено... Вона ловко вмостилася позад Вітальки на сидінні й міцно обхопила руками його спортивний стан. І нагородила мене наостанок разючим глузливо-зневажливим поглядом. „То це так ти завойовуєш дівочі серця?” – промовляв той погляд. Він протяв мене наскрізь...

9

„Додому” повертаємось аж під ранок. Удвох. Цієї ночі добряче приморозилось, а головне – землю ретельно вистелено щільним стерильно-білим простирадлом снігу й від того все навколо видається химерним, незвичним, а триндався ж цією дорогою вже бозна скільки разів. І з Ларисою вперше їхав цим таки шляхом...
Справи з колишнім її „колишнім” виявились невтішними – той втратив багато крові, негайно слід поповнити її запаси, за цим вона й повертається в Огибалово: піде по родаках, по сусідах, проситиме. Поки що зголосився один донор з-поміж нічного медперсоналу, але терміново потрібні ще. Їдемо мовчки, обоє зморені, я докладаю зусиль, аби пильнувати за дорогою, але перед очима все рясніше мигтять, перебігаючи мені шлях, безтілесні сірі тіні втоми. Вона, здається, дрімає... Ні:
– Все не спитала: там, удома, в тебе дівчина є, чекає?
– Дівчина? – вибухаю, відволікаючись від надокучливих тіней. – Яка дівчина? Нема в мене ніякої дівчини й не було ніколи!
– В тім то й лихо, – зітхає. – Ти мене стрів

читати