Завантажити

всідається велика сиза ворона й, витримавши нетривалу, сказати б, ефектну, паузу, починає нахабно крукати. Те крукання дивно збігається з ритмом капітанової промови й ця обставина викликає чийсь притамований смішок. Капітан замовкає, кидає спершу на підрозділ, а тоді на птаха гнівний погляд і залишає нас врешті на безпосереднього командира.
Прапорщик Писанко не капітан. Цей нічого не говорить ні про справу партії, ні про виконання п’ятирічки. Метода в нього інша. При потребі „кусок” просто заводить порушника військового статуту, або його, прапорщика Писанка, спокою, до кінобудки й банально б’є там сердегу своїми велетенськими кулачиськами. Вчора ввечері Маланець отримав уже своє. Тому сьогодні спокійний.
Прапорщик оголошує наряд: усі вільні від буряковивозки відряджаються сьогодні на заготівлю дров. Командир – сержант Шебек. Водій, – Писанко перемацує припухлими, схожими на червонясті квасолини, очима шеренгу й зупиняє погляд на мені. Коли мова йде про водіїв, він завжди зупиняє на мені свій погляд – я його особистий водій – водій командира взводу. – Рядовий Гайденко!
Дрова потрібні, щоб топити в клубі, для кухні, а також для обігріву незмінного чергового по автопарку – молодшого сержанта Кортнєва. Їдемо по дрова. Шебек у кабіні, восьмеро „лісорубів” – у кузові.
Ліс довго шукати не треба, тут куди не їдь – скрізь ліс. Гірше з сушником. Врешті вирішуємо валити все вряд – горітиме! Але просто нарізати й привезти дров – нецікаво. Одразу народжується план:
– Хутенько начикрижимо на машину й мотнемось – попхнемо десь у селі, – пропонує Калина. – А тоді наваляємо собі – день великий!
Погоджуємось. Хоч Шебек і командир, а направду керує операцією меткий, мізкуватий Калина – „дід”. Добряга Шебек не заперечує – йому однаково. Я, хоч і водій, теж допомагаю – спільну ж справу робимо!
Сяк-так нахрещуємо в кузові купу паліччя, Калина пропонує розскочитись – половина, на чолі з Шебеком, продовжує заготівлю, половина їде розвантажувати. Четверо воїнів умощуються згори на дрюччя, Калина в кабіну – їдемо в Занудово. Чомусь Калина вирішив, що тамтешнє населення страждає від бездрів’я найдужче.
Впливаємо в похмурене, наче болячками, всіяне низькорослими чорними „ізбами”, село. Чудні тут села. Наші села біленькі, приязні, а тут: що не село, то немов чума ним прошелестіла. Стоїть десятків два-три уземкуватих замшілих хатинок, а в центрі неодмінно – велична руїна чи то монастиря, чи церкви. І незрозуміло, хто до тієї церкви ходив? Чи може села були колись люднішими.
Їдемо широченною, чисто тобі столичний проспект, вулицею. Кругом грязиво. Й нікого. Аж ось надибуємо аборигена. П’яний, мов чіп, чолов‘яга в забрьоханій кухвайці й традиційній тутешній взуванці – ризових чоботях суне поволі через мокляк, відважившись із якогось дива переплисти з одного боку „проспекту” на інший. Навряд, чи це йому вдасться. Стаємо.
– Мужик! – опускає скло Калина. – Дрова нада?
Абориген ошелешено зупиняється, нерозуміюче мотає баняком. Чи не видались ми йому інопланетянами?
– Дай закурить, отєц! – чується з кузова голос потішного носатого поліщука Попруги.
Мужик підводить голову й над пониклим, напіввимерлим селом лине витіюватий, нескінченний, російський мат... Котимо далі. Весело, але дещо одноманітно, лопотить під колесами багняк...
Врешті нам щастить таки змахнути паливо древній, схожій на Ягу, бабуленції, чия оселя вже точно є подобою славнозвісної „ізбушки” на курячих ніжках. За два літра горіляччя. Вертаємось.
Удвічі втята бригада заготівельників працює мляво, нехотя. Шебек спить навстоячки, прихилившись до гладенького ясенового стовбура – навчився в учебці. Наша щаслива з’ява вносить відчутне пожвавлення.
– Уквасимо зразу! – нетерпеливиться Вася Чорний.
– Нє, – цвіркаючи крізь рідкі зуби, заперечує низенький в’юнкий татарин Федя Самітов, – перш би закінчити з дровами, бо тоді...
Думки розділяються, а навздогін за думками ділиться й здобич. Половину постановляємо лигнути зараз, решту – потім. Сьорбаємо. Всі зиркають на довгов’язого, худого, мов найтонша з заготовлених нами жердин, Бойка-Боса. Той невдоволено плямкає баб’ячими губами, але дістає таки з кишені кілька твердих, наче козирок парадного кашкета, галет – у Боса завжди є що гризнути. Закушуємо. Знов ковтаємо.
Назад вертаємося з піснями. Вправно „підпушена” купа ломаччя виглядала б цілком пристойно, якби картини не псували розпорошені по всьому кузову, самі як дрова, доблесні захисники Вітчизни. „Ідьот солдат по гор-роду!..” – горлають ті нагорі, а ми з Шебеком в кабіні. Нам весело.
– А може вернемось, решту спустимо? – пропонує Шебек. – Ну його, того Писанка! – Регочемось.
В розташуванні „лісоруби” розлазяться по кутках тихо, аби не потрапляти на очі офіцерам. Втім не всі: Федя Самітов нахабно блює прямо на колесо мого „шістдесят шостого”, його одноплемінник, неповороткий флегмат Валієв спіткнувся й телепнувся круглою, наче місяць уповні,

читати