Завантажити

максимально розтягнути насолоду від споглядання вашого милого личка.

Женев’єв: Як ви умієте догоджати жінкам… Цікаво, скільки їх у вас було?..

Альберт, посміхаючись: О, мила Женев’єв! Життя художника немислиме без муз!..

Женев’єв: Тоді чому ж ви досі неодружені?

Альберт: Важко сказати… Мабуть, ще не знайшлася та, чари якої були би сильнішими для мене за чари мистецтва.

Женев’єв: Це жорстоко, аби такий вродливий, елегантний, розумний і талановитий чоловік дістався... якомусь мистецтву! (Сідає на повалене дерево, підперши щоку рукою). А як же діти?

Альберт: Мила Женев’єв, я ж не казав, що проти одруження. Просто ще не знайшлася та…

Женев’єв: Яка би вас… Гм-гм... . (Посміхається). Ой, як я забула! (Витягає із сумочки книжечку). Тут ваш словничок. Я зробила йому маленький… ремонт. Залатала обкладинку, підклеїла сторінки і ще дещо… домалювала. Не хочете глянути?

Альберт, заклопотано дивлячись на полотно: Пізніше, Женев’єв. Коли ми в нашому маленькому бістро будемо пити шері-бренді.

Женев’єв, насупившись: Здається, я застудилася. Тому на шері-бренді сьогодні не розраховуйте. Вода все-таки була зимною.

Альберт підходить до неї, усміхаючись: Гаразд, показуйте ваші малюнки у моєму безцінному словнику.

Бере словник. Гортає.

Альберт: Але тут якесь послання. (Читає вголос). «Ла-Крез тече тихо і вільно. Але мені чомусь сумно. Чи буде ще нам так гарно разом? Чи доля нас розкидає по різних кутках світу? Я би хотіла, щоби все залишалося так, як тепер».

Женевєв шморгає.

Альберт: О, Женев’єв! (Обіймає її). Тепер цей словник буде мені удвічі дорожчим. Але я ще не закінчив…(Повертається до мольберту. Малює).

Женев’єв розчаровано сідає.

Альберт заклопотано: А коли ви встигли це написати? Я навіть не помітив…

Женев’єв: Дивовижно, але ви коли малюєте, то наче перестаєте бути людиною.

Альберт вражений зупиняється. Дивиться на неї. Вона підходить до нього і бере його за руку.

Альберт: Ви помиляєтеся, мила Женев’єв. Насправді я живий чоловік – з плоті і крові. (Цілує її. Вона відповідає йому довгим поцілунком).

Женев’єв, пригортаючись до нього: Моє серце так калатає, що здається, зараз цей берег завалиться.

Альберт: О, Женев’єв!

Женев’єв: Я це передчувала ще в автобусі… Коли вперше вас побачила…

Вигуки за кулісами: Женев’єв! Альберте! Де ви, трясця вашій матері!

Альберт: О, нас уже шукають! А я ще не закінчив пейзажу…

Женев’єв: Давайте від них сховаємося.

Альберт: Давайте! Тоді я зможу домалювати картину…

Женев’єв убік, тягнучи його за руку: А хто вам дозволить?..

Альберт хапає мольберта і вони з Женев’єв зникають за кулісами.

На сцені з’являються двоє художників у прогулянкових костюмах. Обидва з мольбертами. Старший, років шістдесяти, Остерлінд з вусами та іспанською борідкою в чудернацькому великому капелюсі. Молодший Дені, двадцяти років, вбраний за останнім криком моди. Дені на диво схожий на молодика з першої дії.

Остерлінд, зупинившись, важко дихає. Знімає капелюх і починає ним обмахуватися: Ну і де вони в Бога запропастилися? (Гукає) Альберте! Женев’єв!

Дені: Наступного разу підемо малювати самі.

Остерлінд: Хіба вони не бачать, що через хвильку почнеться злива?

Дені: Вони зараз і всесвітній потоп не помітили б. Цей чужинець, я вам скажу, хлопець -- не промах! Відразу зачув, де пахне смаженим.

Остерлінд: Що ви маєте на увазі, Дені?

Дені: Я маю на увазі татуся Женев’єв, старшого радника із забудови славного міста Парижа.

Остерлінд: А до чого тут татусь Женев’єв?

Дені: А татусь тут справді ні до чого. А ось його величезні статки, шестиповерховий палац у Парижі, озеро з фламінго і пеліканами, два заміські будинки дуже би придалися бідному художнику з країни, про яку ніхто навіть не здогадується.

Остерлінд: Вам гріх скаржитися на татуся, Дені. Він у вас, якщо не помиляюся, колишній міністр фінансів.

Дені: Тому я й не бігаю за багатими нареченими.

Остерлінд. Погодьтесь, Дені, що з такою красунею, як Женев’єв, залюбки одружився би кожен без жодного франку приданого. (Пригладивши вуса). Навіть я.

Дені: Але гроші, мсьє Остерлінд! Гроші ще нікому не завадили. Повірте, я дуже добре знаю психологію голодранців!

Остерлінд: Та що ви кажете! А по вас і не скажеш! Виглядаєте значне краще! (Сміється. Витягує з кишені флягу і робить кілька ковтків.) О, вже краще. Ще кілька ковтків -- і жодна буря нам буде не страшна. Погодьтесь, Дені, що ви сердитеся на Альберта через те, що чарівна Женевєв ходить на пейзажі з ним, а не з вами.

Дені: Та ви що! Щоб я сердився? З якої б це речі?

Остерлінд: А, може, вам не дає спокою його талант? Цей хлопчина – до дідька талановитий. Ви бачили, як він хвацько малює? За один присіст -- цілий портрет! Я ще такого у своєму житті не бачив!

Дені сердито: То чому тоді він не сидить удома, а бовтається по чужинах?

Остерлінд: Париж, мій юний друже, належить не тільки Франції, а всьому людству. Я теж, між іншим, тридцять років тому покинув рідну Швецію, аби ніколи вже

читати