Завантажити

під замком?

Розі, беручи горня в долоні і вдихаючи його: І божевільно пахли на всю вулицю!

Маестро замріяно: А як ми на вихідні їздили на річку з нашими чотирма псами!

Розі: На вашому розкішному білому авто.

Маестро: Я купив його за гонорари від трьох картин, придбаних міністерством. (Зітхає). То було великопанське життя…

Розі: І ви роздавали жебракам на мості милостиню купюрами, яких вони ніколи в житті не бачили!

Маестро: Жебраки теж мають знати, що буває день зарплати…

Розі: Маестро, а, може, ми поїдемо до моєї сестри? Давайте спробуємо! А раптом – вийде!... За кордоном нам було би значно краще…

Маестро: Мила Розі, не будьте наївною! Невже ви думаєте, що «антинародного виродка» куди-небудь випустять? Моя люба, я намандрувався по чужинах дванадцять років. І тепер хочу залишитися тут, у цих горах… Навічно.

Розі: А пам’ятаєте, Маестро, як ви рятували мене від військового патруля. І подарували офіцерові мій портрет.

Маестро: Аби цей бевзь повірив, що ви – не терористка!

Обидва сміються.

Розі сідає біля Маестро і бере його за руку.

Маестро: А як ви фантастично танцювали у міланському кабаре! З вас би була розкішна танцівниця, мила Розі. Якби ви… не пов’язали свою долю зі мною. (Зітхає).

Розі гладить його по руці, посміхнувшись: Згадала баба, як дівкою була…

Маестро: А як у наш сад сходилося добірне товариство і ми сиділи далеко за північ…

Розі: А як ви малювали у кав’ярнях просто на колінах портрети і роздавав оторопілим незнайомкам!...

Маестро: А як ми співали довгими літніми вечорам…

Розі починає співати гарним грудним голосом: «В Парижі красне літо,
Сміється і буя…»

Маестро, закриваючись руками: Не треба, мила Розі… Не тре…

Розі: Ви плачете, Маестро?..

Маестро, витираючи очі: Ні, мила Розі, ні… Вам здалося.

Вона цілує його руку.

Мовчанка.

Маестро: Розі, чи можете ви одягнути свою найкращу сукню? Будь-ласка! Оту сонячну. Італійську. І голубу шаль.

Розі: Невже ви знову почнете малювати?

Усміхаючись, одягається.

Маестро: А тепер подайте мені мою парадну краватку з Венеції.

Розі: Зараз? Але навіщо?

Маестро: І сірого капелюха, якого я купив у Будапешті. І хустинку для накладної кишені.

Розі спантеличено починає копирсатися в шафі.

Маестро оглядає себе у дзеркальце на столі. Поправляє на собі шати.

Розі подає йому краватку, капелюха і хустинку: Прошу! Ви що – зібралися на прогулянку? На дворі ж мокро!

Маестро, хвацько зав’язуючи краватку: Ні, просто я хочу гарно виглядати. І подайте мені, будь-ласка, люльку.

Розі: Але ви вже кілька років не курите!

Маестро: Не курив, мила Розі! Кілька років не курив. Тепер я кидаю цю дурну звичку: не ку-ри-ти.

Розі спантеличено подає йому люльку.

Маестро, оглядаючи себе у дзеркало: Ну от! Залишився останній штрих. Вам буде не важко, моя люба, подати мені квітку з букету?

Розі, беручи вазу: Котру?

Маестро: Найпишнішу!

Простягає Маестрові червону квітку.

Він вставляє її в петлицю піджака.

Задоволений Маестро затягується люлькою і випускає дим угору.

Маестро, посміхаючись: От вам і готовий натюрморт. Та ще й разом з автором.

Розі хитає головою.

Маестро: Отож, мила Розі, допоможіть мені піднятися!

Розі: Що?! Ви вже рік, як не вставали…

Маестро: Це були тактичні маневри, чарівна танцівнице!

З допомогою Розі зводиться на ноги.

Маестро бере руку Розі в долоні: Мила Розі, я маю честь просити вашої руки і серця. Будьте моєю дружиною! (Елегантно схиляє голову).

Розі ошелешено: Що?!

Маестро: Я повинен був це зробити набагато раніше. Але ви ж знаєте художників… Вони завжди літають у хмарах.

Розі: Але, Маестро… Це так несподівано… Ми з вами живемо вже сімнадцять років…

Маестро: Ви вважаєте, що ми мало знаємо один одного?

Розі: Ні… Навпаки.. Себто… Але ж ви вже були одружені!

Маестро: Так. Два тижні.

Розі: І…

Маестро: Що «і»?…

Розі: …І вона взяла ваше прізвище.

Маестро: Але не моє серце. Його я залишив для вас, мила Розі.

Розі мовчить.

Маестро: То ви згодні?.. Чи мені треба просити дозволу у вашого тата?

Розі. Ні… Себто… Так… Себто, я не про те… (Усміхаючись) Я згодна…

Маестро, підставляючи руку: Тоді прошу, моя люба.

Вона бере його попід руку.

Розі: Але я маю одну умову!

Маестро насторожуючись: І яку?

Розі: Ви не будете палити!.. Це вам шкодить!

Маестро, посміхаючись: Чого не зробиш заради мистецтва… любові! (Ховає люльку до кишені).

Вони повільно йдуть у глибину сцени.

Маестро: І облишмо оці старомодні звертання на «ви»! Віднині ми – одне ціле, кохана!

Розі: Так… Любий!

Цілуються.

Маестро: Ми ще станцюємо з тобою шимі, мила! От побачиш! І тобі більше не доведеться грати в карти на гроші!

Розі: І брати у крамаря в борг…

Маестро: І нам навіть не треба буде ходити в гості, аби повечеряти. Що таке життя, як не короткий позичений сон?

Розі: Так, життя –

читати