Завантажити

Так!

Женев’єв: Тоді чому ти цього не хочеш зробити?

Альберт: Тому що чоловік повинен утримувати дружину, а не навпаки.

Женев’єв: Нам не потрібно буде думати про утримання. Ти ж знаєш… Зрештою, гроші не мають жодного значення. З твоїм талантом ти станеш першим художником Парижа.

Альберт: Женев’єв, це все так несподівано! Я знаю, що ти – багата…

Женев’єв: Я багата, бо кохаю тебе!

Гудки авто стають все нервовішими.

Чоловічий голос: Женев’єв!

Жіночий голос: Женев’єв! Це переходить усі рамки!

Чоловічий голос: Дорогенька, давай вийдемо. Бо на авто ми туди не піднімемося.

Женев’єв гукає: Ма, ми вже йдемо!

Бере Альберта за руку.

Женев’єв: Любий, зроби це! Я тебе благаю!

Повільно йдуть до авто. Назустріч їм ідуть під руку батьки Женев’єв.

Батько стурбовано: Доню! Ми вже стомилися тебе гукати!

Мати: З тобою все гаразд?

Женев’єв: Ми роздивлялися старовинні фрески. Та й вітер був, відносив усі слова у бік. (Пильно дивиться на Альберта).

Альберт: Бон жур, мсьє Гожар! Бон жур, мадам Гожар! (Випускає руку Женев’єв).

Батько: Бон жур! Іншим разом, молодий чоловіче, не змушуйте батьків так хвилюватися!

Мати, пильно дивлячись на Женев’єв: Іншого разу не буде! Ми завтра виїжджаємо до Парижа!

Женев’єв: Мамо! Але ж ми планували виїхати за тиждень…

Мати сухо: Плани змінилися.

Батько, дивлячись на небо: Покваптеся, бо погода знову міняється!

Коротка, незручна для всіх мовчанка. Женев’єв благально дивиться на Альберта.

Альберт: До побачення, мсьє Гожар! До побачення, мадам Гожар!

Батьки разом, навіть не дивлячись на Альберта: До побачення, до побачення!

Альберт охриплим голосом: Прощавайте, Женев’єв! (Повільно цілує їй руку)

Женев’єв, тамуючи сльози: О, ні!

Мати бере її під руку: Пішли, доню, пішли! (Веде її за батьком за куліси). Завтра виїдемо на світанні і через кілька годин будемо в Парижі…

Альберт у розпачі дивиться їм услід. Женев’єв час від часу озирається, кидаючи на Альберта стражденні погляди. Нарешті вони виходять.

Альберт сідає на камінь, обхопивши голову руками.

Альберт у розпачі: Боже, що я наробив!.. Біда людям з малою вірою!

Вибігає.


ДІЯ ТРЕТЯ

Скромна обставлена кімната Маестро. За вікном чути дощ. Маестро сидить у кріслі-візочку із зошитом у руках. Думає.

Маестро: Невже не має жодного способу присвятити своє життя мистецтву? Га, Джимі? Як ти думаєш, друзяко? (Закашлюється).

Риплять двері. Заходить Розі. Стряхує краплини з парасолі.

Розі: Ну й злива!

Маестро задумано: Кожен прожитий день наближає нас до вічної зими.

Розі: Дивіться, які гарні! (Показує букет квітів). Нарвала у нашому городику. (Ставить їх у вазочку на столі).

Маестро: Красуні! (Гладить квіти рукою).

Розі: Може, зробите з них натюрморт?

Маестро, зітхаючи: Хай лишаються неповторними.

Стук у двері.

Розі тривожно дивиться на Маестро.

Розі голосно: Хто там?

Голос крізь шум дощу: То я, Розі, Йовжко! Відчини!

Розі виходить з кімнати. За мить повертається з літнім чоловіком, трохи згорбленим, з обвислими вусами та лисиною. На ньому червона краватка, яка абсолютно не пасує до сорочки в клітинку. В одній руці він тримає старого капелюха, в іншій -- торбинку. Він весь промоклий.

Йовжко: Доброго здоров’я, Альберте!

Маестро: Здоров, Йовжку!

Гаряче обіймаються.

Маестро радісно: Давно ти не заходив, цімборе! Радий тебе бачити! Сідай!

Йовжко роздивляється, де би присісти.

Розі: А ви геть змокли, Йовжку! У таку зливу без парасолі не варто виходити.

Йовжко, нарешті сідаючи: Та я теє… Забув її. От тільки не пригадую де. Або вдома. Або в майстерні. Або в кав’ярні. Або в … Та вже дідько з нею! Все-одно стара вдома лаятиме.

Розі: Давайте я вам хоч чаю зігрію! А то ще, не дай Боже, застудитесь!

Йовжко, піднімаючи палець: Чай – се добра думка!

Розі виходить.

Йовжко: То як ти, цімборику, маєшся?

Маестро махає рукою: Е, ліпше не питай! Кашляю, як два старі коні і один осел!

Йовжко: А дохтор що каже?

Маестро: Без його ліків чуюся ще ліпше, як з ними.

Йовжко: А так – нічого не болить?

Маестро: Ліва рука. Та так, що й малювати не можу.

Йовжко, витягуючи люльку: Еге ж, то – серце віддає.

Починає набивати люльку. Закурюється.

Йовжко: Узагалі не малюєш?

Маестро: Пишу. Багато думаю про наш час.

Йовжко, махаючи рукою: Е, наш час лишився в минулому житті.

Маестро: І не кажи! Які то були товариства, розмови, істини!

Йовжко: А морські раки, риба, сири, коньяки, шері-бренді, кюрасо, абсент…

Маестро: Знаєш, Йовжку, я часом думаю, що велика біда в тому, що художників -- забагато. Бо стільки вже маємо поглядів на мистецтво, що й самого мистецтва вже нема.

Йовжко, потягуючи люльку: Правду кажеш!

Маестро: Пам’ятаєш, як нас завжди називали друзями-«не розлий водою»?

Йовжко: Еге ж, як американську фірму «Сміт і Вессон».

Розі заносить чай.

Розі: Будь-ласка.

Йовжко: Красно дякую.

Розі, побачивши люльку:

читати