Завантажити

гри.

Маестро: І що саме вас цікавить?

Молодик: Мета! (Схиляється до Маестро). Мене завжди, знаєте, цікавить мета. Причини, що спонукають нас робити те, що ми робимо. Це специфіка нашої Організації – шукати причини, відкупорювати душі, розв’язувати язики, виносити на світле те, що ховається на самому споді.

Маестро: Ну… мета цієї гри – прогнати м’яча по всіх доріжках і загнати його в лунку з меншим числом ударів.

Молодик стає в позу гольфіста і буцімто примірюється бити уявною ключкою: З меншим числом ударів… (Задумано). А знаєте, Маестро, я теж люблю вигравати з меншим числом ударів. Ось де істинне мистецтво – погасити суперника навіть не кількома ударами, а одним. Одним-єдиним. Раз і навічно. (Голосно сміється і раптово перестає). А чого це ви, Маестро, зажурилися? Хто це вас образив? Ви тільки нам скажіть – ми з ними швидко лад наведемо. Га? Де ваше хвалене почуття власної гідності?

Маестро: Я просто втомився…

Молодик: Ах втомилися!.. Ну доведеться ще потерпіти. (Починає присідати, витягуючи руки вперед). Присідання – дуже корисні для м’язів ніг. Вам, які більше м’язи на ногах подобаються?

Маестро запнувшись: Мені?..

Молодик не слухаючи: А от мені -- сідничні! У дамочок… Ха-ха! До речі, Маестро, ми ж із вами ще не побалакали про жінок, оцих вічних супутниць вашого таланту.

Маестро: Що ви маєте на увазі?..

Молодик: Я маю на увазі тих, яких ви навчилися так елегантно приручати – багачок і красунь, котрі чудово облаштовували ваше життя. Адже, зізнайтеся, все за вас робили жінки! Лілет організувала вам потрібні контакти в Німеччини серед товстих бюргерів, яким ви малювали портрети. Бідолашна Лілет, вона залишилася в Баварії ні з чим!

Далі була Аглая, яка кілька разів переносила весілля з вами, поки її коханий не махнув їй ручкою назавжди. Як пише її геній у щоденнику (читає з папки): «Бідна Аглая! Як важко вона зі мною розлучалася! Але я не можу її забрати з собою до Парижа. Вона би стала перешкодою для мого мистецтва»»

Маестро: Негайно перестаньте! Замовкніть!

Молодик: І не подумаю! Народ має знати правду про своїх геніїв. (Стає позаду візочка з Маестро і починає його возити по сцені, нашіптуючи йому на вухо). Аглая чекала на вас все життя. А, може, ще й тепер чекає. Чергова жертва нещасливого кохання…

А далі була чарівна Женев’єв, чи не так? Ця мила француженка теж залишилася з надірваним на все життя серцем. Вона ж так і не вийшла заміж, Маєстро…

Маестро: Звідки ви знаєте? Хто ви такі, чорт забирай?

Молодик: А для чого вам, старий ловеласе, знадобилася 16-річна Розі? Оце невинне юне створіння, дитя, яке ви запросили буцімто попозувати для натури! Вона ж на 25 років молодша за вас, Маестро! Гляньте на неї! У що вона перетворилася за цих сімнадцять років? Ви ж украли у неї долю! Ця колишня танцівниця з божественною фігурою та благородним серцем пожертвувала для вас усім, ставши вашою елементарною побутовою зручністю. Ви ж тільки і знаєте, що «Розі, подай те! Розі, віднеси то!». Економите на прислузі, еге ж, пане естет?

Маестро: Замовкніть, чуєте!

Молодик: Вона ж навіть за вас картини грунтує! Бо ви – невизнаний геній! Ма-ест-ро! Так вас називає цей натовп провінційних аматорів, які за життя не бачили жодного шедевру.

Маестро закривається руками.

Молодик: А ви їй навіть не запропонували руку і серце…

Маестро не відкриваючи обличчя: Ви нічого про нас не знаєте…

Молодик: А Сільвія? Як я міг забути бідолашну Сільвію, яку ви виставили на посміховище? Взяли з нею шлюб, коли вам було 55 років, і кинули її вже через два тижні. (Підходить впритул). Ви – монстр, Маестро! Ви ще жодну жінку не зробили щасливою!

Маестро: Та хто ви, до дідька, такі?

Молодик: Я? Я – ваш вирок… (Бере папку з паперами) Все, що ви пишете – БРЕХНЯ! Підкидує її вгору і папірці розлітаються.

Маестро: Ви -- не людина! (Пробує схопити його руками). Ви – диявол!

Молодик, спокійно відходячи в бік: Вам краще знати, Маестро. Бо ми з вами однієї породи.

Маестро, хапаючись за серце: Розі! Ліки!

Молодик: Атож! Якщо щось, так відразу: Розі!

Маестро: Згинь, нечистий! Розі!!!! Розі, благаю! Розі!

Молодик: Маю честь! До зустрічі! Самі знаєте де… (Кланяється, клацаючи підборами і усміхаючись, неквапливо виходить).

Забігає Розі.

Розі схвильовано: Що сталося, Маестро? Вам щось наснилося?

Маестро, ледве вимовляючи: Ліки! Принесіть мені ліки!

За мить вона повертається і дає йому з ложечки ліки, ставши на коліна.

Розі: Заспокойтесь, любий Маестро!

Маестро схвильовано: Мила Розі, я більше не хочу його бачити!

Розі роззираючись: Кого?

Маестро: Цього типа… Хама… З Організації.

Розі: Але, Маестро, у нас нікого не було. Я ж замкнула хвіртку на ключ.

Маестро: Як не було?

Розі помічає розкидані папірці. Піднімає один з них, дивиться: А для чого ви розкидали свої щоденники?

Маестро: Я їх не чіпав.

Розі, задумавшись: Стривайте, я ж їх сховала на самому вершечку шафи. Ви навіть і не змогли би до них дотягнутися. Нічого не розумію.

читати